Після цієї поїздки до Пісок, у пам’яті залишаться не лише зруйновані вщент довколишні села й хутори, а й калина на згарищі, котра зігнулася під тягарем багряних, аж кривавих кетягів. А ще «Місячна соната» Людвіга ван Бетховена, яку виконав у прожньому будинку на потрощеному фортепіано прапорщик на прізвище Людвіг... У глухій тиші, яку щоночі розпанахують російські «гради» музика звучала особливо проникливо.
ЗРУЙНОВАНА ГЛУШИНА
У цю поїздку нас покликала війна. Не тільки ця, а й та, минула, Друга світова. Колись давно батько чи то дід Катерини Малютиної прихистив в Червоному Осколі на Ізюмщині родину біженців Ялових з Кіровоградщини. Тікали вони від німців далі на Схід, а змогли добратися лише до Оскола. Разом ці родини пережили німецьку окупацію. По війні, поки були живі старші, стосунки підтримувалися. Пізніше, вже молодші в роду, онуки, лише передзвонювалися вряди-годи. Так от, одного дня у Катиній кімнаті пролунав дзвоник з фронту від Василя Андрійовича Ялова. Чоловік повідомив, що воює у районі Пісок, поблизу Донецького аеропрорту. Під час розмови Василь Андрійович жартома запросив у гості. Хіба він думав, що ми приїдемо?
А ми взяли і поїхали. Нас троє: окрім мене, заступник директора школи Катерина Малютина та Герой України з Бугаївки Андрій Ровчак за кермом авто, у багажнику якого сільські гостинці для мобілізованих хлопців.
Більшу частину дороги війна не нагадувала про себе: такі ж скошені задисковані після жнив поля як і на Слобожанщині. Хіба що останнім часом поміж ними набудували опорних пунктів з траншеями, обставленими сосновими колодами, ДОТами та замаскованою технікою. Утім вони затаїлися в стороні від широкої автостради на висотках — замасковані так, що й не одразу помітиш. Віддавна усе це українська, а не російська земля. Звергніть увагу на назви: Авдіївка, Семенівка, Орлівка (наголос на «о») й особливо Очеретяне, а не якась Камишуваха... І що цікаво: діти і молодь у цих селах махають привітно руками нашому жовто-синьому прапорцеві на лобовому склі. Дорослі, ті у більшості тужать за СРСР, а от діти... У одному з цих сіл нас і зустрів Василь Андрійович, аби провести непомітно для ворожих спостерігачів у свою зруйновану війною «глушину».
РОДИНА
Цей підрозділ, що затаївся між зруйнованих будиночків в районі Пісків чимось нагадує мені екіпаж «самоходки» з фільму «На війні як на війні». Командир — білявий безвусий хлопчисько, підлеглі — чоловіки, які пройшли Крим і Рим, тобто артобстріли в Пісках, годяться йому в батьки, отож по батьківськи ставляться до командира Юрія Ігоревича. Аякже, он у Василя Андрійовича таких аж троє.
- От ти, командире, і грамотний, і академію з відзнакою закінчив, а життя не знаєш,- повчає Ялов.– А воно таке: щоб стати генералом потрібно шукати покровительства великих зірок у Генштабі, а ти: у мене високий рейтинг, я все знаю.
Звісно Андрійович жартує, бо й він колись сам був таким романтиком як Юрій Ігоревич — намагався робити кар’єру чесно. Закінчив сільгосптехнікум, служив строкову й дослужився до старшини, потім закінчив юракадемію (тоді інститут) в Харкові, працював у прокуратурі. Звільнився звідти, бо не сподобалася йому тамтешня корупція, пішов у юристи... Тепер от колупається на клаптику землі в Успенці, що в Онуфріївському районі. Точніше, колупався до мобілізації. Був би не воїном, а селянином і далі, якби не побив горшки з людиною, яка, каже, внесла його у мобілізаційні списки. У 55-річному віці туди намагаються не брати. Так і сказали у війсккоматі. А він: «Якщо вже викликали, то мобілізуйте».
У підвалі будинку, бетонне перекриття якого рятує від «градів» і, можливо, мін, фрагменти яких тут можна знайти в кущах повсюдно, але безсиле проти снарядів 152 мм калібру, вони зібралися всі такі — правдиві кіровоградці. Односелець Ялова з Успенки Юрій Анатолійович Яковенко. У селі його називають «професором», бо цей чоловік і справді ветеринарний лікар від Бога: побував у кожному дворі, поклич у день чи посеред ночі. Власне, нема у селі людини, якій би він не допоміг. Тепер допомагає вижити своїй країні.
Товариш Яковенка – Василь Юрійович Людвіг. Вони навчалися в Олександрійському сільгосптехнікумі, служили в оному прикордонному загоні в Середній Азії й через 30 років зустрілися знову, вже на цій війні. Скажіть, хіба бувають такі випадковості? Так от Людвіг, який ще й музикант-самоучка, попросився на війну добровольцем... Він же мовляв, професіонал, прапорщиком служив в радянській армії, повернувся в незалежну Україну, але не знайшов служби. На цю війну його взяли не з першого разу, коли просився туди у квітні минулого року, а пізніше, коли Президент підписав Указ.
ЮРІЙ ІГОРЕВИЧ
Старший лейтенант Смирнов, якому всього 23, звісно, не обтяжений таким життєвим досвідом як його прапорщики, однак за рік війни він пережив те, що цим чоловікам, можливо, і не снилося.
- У 22 роки 22 червня я закінчив військове училище,– каже Юрій Смирнов.– На випускному полковник переконував: нас нікого не пошлють під кулі, але через півтора місяця нас послали в АТО, де вже загинуло двоє моїх товаришів. У 22 я потрапив під Іловайськом у полон... Так що 22 — моя «щаслива» цифра.
У листопаді минулого року газети й телебачення наввипередки розповідали про Юрка. Наші й сепаратистскі — кожен на свій лад. Пам’ятаєте історію про те, як 40 хвилин сам Захарченко умовляв нашого офіцера перейти на їхній бік, зрадити Україну, а той навідріз відмовився. Так це про Юрія Смирнова, онука Героя Радянского Союзу Юрія Смирнова, завдяки заслугам якого онука відпустили.
- З дідом героєм-танкістом, на честь якого мене назвали і завдяки якому відпустили з полону, маю багато спільних рис біографії,- розповідає Юрко.– І він, і я військові заклади закінчили напередодні війни, обидва були в полоні. Дід потрапив туди під час Курської дуги. Коли дід втік з концтабору то дізнався, що його вважали загиблим і присвоїли звання Героя посмертно. Мене також довго вважали таким, хто пропав безвісти...
Він згадує як у День Незалежності, 24 серпня їх оточили росйські десантники й більшість вояків блокпоста взяли в полон. Він роздав граннати п’ятьом своїм хлопцям і готувався померти. Однак старший лейтенант відповідав не лише за власне життя, а й підлеглих, отож вів переговори з російськими десантниками. Росіяни, прикрившись заручниками, його й схопили. Артрозвідника, страшно били гумовим кийком — спочатку тіло стало синім, потім жовтим. Артилеристів сепаратисти не щадять. Потім були довгі дні в підвалах, допити місцевих і російських слідчих, схиляння до зради. Пам’ятає страшних бородатих козаків і російського попа в німецькому камуфляжі, який малював хрести жіночою помадою, відпускав гріхи ударом нагайки та агітував записуватися в штрафбат, аби змити «вину кров’ю». Коли хлопець утратив надію на звільнення, батькові під час розморви з генералом Рубаном, який веде перемовини про обмін полонених, не прийшла думка використати славу діда для звільнення. Це їм удалося. До речі, полонений Смирнов, як кажуть «500-й» вантаж, був 500-м українським вояком, визволеним з полону.
Тепер от Юрій Юрійович знову на війні, з якої його чекає дружина Марта. До полону, вони просто товаришували, а коли дівчина дізналася про страждання хлопця і його мужність, то закохалася. Юрко теж покохав майбутню дружину і запропонував руку і серце.
Але для повного їхнього щастя потрібно, аби Юрій повернувся додому з перемогою. До речі, повернення з перемогою вояків додому потрібно для щястя і всіх нас, навіть тих для кого ця війна здається далекою.
Леонід ЛОГВИНЕНКО
АТОграф