статьи

Герої не вмирають. Сергій Слісаренко

24 августа 2015
2098
Поделиться:

 На початку серпня минулого року мати та бабуся Сергія вийшли за двір. Вони вкотре проводжали хлопця на службу після чергової відпустки. Однак цього разу бабуся спитала: «Куди ж ми його, Таню, проводжаємо? Війна ж. Ми на війну його проводжаєм!». Почувши це, Сергій підняв руку і сказав: «Бабуль, я ж вернусь!». Це були його останні слова, сказані на порозі власного будинка.

Сьогодні говорити про свого єдиного сина Тетяні Дмитрівні нелегко. Минув рік, як загинула її дитина, однак мати й досі переводить подих у своїй розповіді. Пані Тетяна живе в Харківській області, в маленькому містечку – Богодухів. Цього літа разом з нареченою Сергія, Мариною, вона приїхала до Харкова. Тут, за підтримки волонтерів-психологів, вдруге проходить всеукраїнська акція «Родинне коло», що збирає в одному місці родичів загиблих харків’ян в зоні АТО. На такій зустрічі родина Слісаренків вже не вперше.

«Чому ми тут? Тому що нас таке горе застало, як і всіх тих людей, які тут зібрались. Хочеться звичайно згадати все найкраще.» - каже Тетяна Слісаренко і починає розповідь про свого сина.

«Нам його дуже не вистачає…»

Сергій Слісаренко народився 21 серпня 1987 року. За знаком зодіаку він Лев, може саме тому хлопець був наповнений енергією та силою.

«Скільки в нього емоцій було, скільки енергії! Навіть, вчора ми відео дивились, як він на ставку стрибав, і так, і сяк, і переверниться. І де в нього стільки енергії бралось, не знаю, - згадує мати. - Він взагалі життєрадісна людина була. Скільки в нього друзів було… Весь постійно у русі, весь такий живий був. З ним ніколи не було сумно. Ніколи і нікому.»

Свою енергію Сергій направляв у спорт. Він обожнював фізкультуру, а також мав неабияку пристрасть до зброї. Саме тому ще з дитинства Сергій плекав надію потрапити до армії.

«У нас зі здоров’ячком проблеми були, то його не брали в армію, але він все рівно: «Я доб’юсь, я доб’юсь!». Навіть на роботу, каже, влаштовуватися, армії нема – я ніби ніхто. Казав, прослужу в армії, потім прийду, і піду інкасатором працювати. «Ой, - кажу, - ще краще!». А що ж йому зробиш, у нього зброя, зброя, увесь час зброя. … У нього дід був такий, що ножі в нього були постійно, а в цього – зброя», - розповідає Тетяна Дмитрівна.

Сергій працював охоронцем в однім з місцевих магазинів. На зароблені гроші хлопець купував собі військову форму, рукавиці для стрільби, а одного разу зміг назбирати гроші й на пневматичну рушницю стилізовану під снайперську гвинтівку. Попри освіту водія автотранспортних засобів, Сергій прагнув служити саме в десантних військах, і з часом його мрія збулась.

Одного разу на роботі до Сергія та його друга Богдана підійшов колега-шофер і сказав: «Слухай, а чого ви тут стоїте, - каже чоловік. – Такі гарні хлопці, такі здорові, вам би краще на службу». Така ідея вже давно не полишала Сергія, а тому він запитав чоловіка, чи не допоможе він йому влаштуватися на службу до десантних військ.

«Так, він допоміг звичайно, - говорить мати Сергія Тетяна Дмитрівна. – Мені звичайно цікаво цього чоловіка побачити тепер і дізнатися, чи знає він про смерть Серьожи чи ні. Справа в тому, що я не виню цього чоловіка. Ні. Ніхто не думав. Сергій йшов ще в мирний час, ніякої війни тоді ще не було. Але нам його дуже не вистачає, дуже…»

2 вересня 2013 року Сергій Слісаренко підписав контракт на службу у 25ій повітряно-десантній бригаді.

«Все добре, все нормально.»

В армії Сергію дуже подобалось. Він займався тим, що йому подобалося. Його фізичні показники у порівняння з іншими хлопцями були одні з найкращих, а тому його прийняли без вагань.

«Він йшов туди з дорогою душею, так би мовити. Хоча його всі відмовляли. Казали: «Сергію, не йди, не треба. Зараз армії немає.». А він: «Ви нічого не розумієте, ви нічого не знаєте», - згадує пані Тетяна.

Сергій був в офіцерському складі, служив разом з хлопцями з різних міст, різного віку. Він був найстарший в роті, а тому всіх хлопців у роті він називав – діти, а вони його – батя. Так само як і Сергій називав свого батька.

Тієї осені, 2013 року, країну сколихнула революція. Батько Сергія не відходив від телевізора, намагаючись постійно залишатися в курсі усіх подій.

«Ми ж за свого переживаємо. А як там, а що там, чи не будуть же ж посилати і їх. Ми в такій напрузі, що ж буде далі – затишшя чи взагалі все розгориться. А воно не припинилось. Воно пішло все далі й далі, і тому ми постійно питали по телефону: «Сергію, де ви знаходитися?». А він каже: «Нас везуть, тільки я не знаю навіть куди». – пригадує мати Сергія.

«А потім куди вони їх довозили?! Сергій каже, як почали ці «мирні жителі» і каміння кидати в них, і таке інше. Загалом погрузили їх, назад повезли. Нічого не зрозуміло», - розповідає Тетяна Слісаренко.

Згодом почалися і перші смерті. Вночі хлопців підняли і наказали брати машину й їхати на завдання. Однак мати пригадує, що за словами Сергія машина була непридатна та небезпечна, адже в неї не було гальм. На зауваження солдатів щодо стану авто ніхто не звернув уваги. Лише наголосили, що це наказ, який треба виконувати. На щастя, Сергія того вечора не відправили, натомість поїхала інша рота. Уранці стало відомо, що машина перевернулась. Внаслідок аварії загинуло троє хлопців, інші були поранені.

«Коли загиблих привезли в частину для похорону, Серьожа сказав мені, що якби він їх не знав, то ніколи б і не впізнав. Це була перша смерть і вони вже стали усвідомлювати, що відбувається довкола», - каже Тетяна Дмитрівна.

Наступним потрясінням для Сергія Слісаренка став збитий літак ІЛ-76 у Луганську. Мати згадує, що коли син повернувся додому, то той вогник, що палав в його очах, з кожним днем згасав. Сергій не міг повірити, що хлопців, яких він знав, тепер немає. Тоді 14 червня 2014 року загибель 49-ти військовослужбовців стала найбільшою втратою не лише для Сергія, але й для всієї країни.

З загостренням бойових дій на сході України, родина все більше хвилювалася за Сергія. Однак кожен раз на запитання: «Як ти?», він впевнено відповідав: «Все добре». Єдина, кому Сергій міг зізнатися у своїх справжніх відчуттях та переживаннях, була його дівчина Марина.

Вони познайомилися по телефону, і до того, як зустрілися в реальному життя минуло шість з половиною місяців. Однак Марина зізнається, що ця зустріч була ніби не першою, а черговою, просто після довготривалої розлуки.

«Я розуміла, що це моя рідненька душенька, - розповідає Марина. – Було таке відчуття, що я не на першу зустріч чекаю, а я чекаю на нього. Я вже тоді розуміла – це моя людина.»

Сергій з Мариною мали намір одружитися. Відтак хлопець постійно говорив, що знайшов для себе сенс життя – свою родину. А відтак бажання бути з Мариною та її дитиною не полишало Сергія ні на хвилину.

«Коли він вже з відпустки прийшов, він постійно казав, що йому страшно. Він прекрасно розуміє, де він знаходиться, і він прекрасно розумів заради чого треба жити. Останні півтори – два тижні, Серьожа кожен вечір казав, що йому страшно і він боїться. – розповідає Марина. – Бувало, дзвониш йому вечором, чутно автоматну чергу. «Ой, а що у вас там таке?» - питала я. А він: «Та це просто хлопці граються, то чутно просто». Він нічого не казав, лише – все добре, все нормально.»

«Мам, молись!»

Одного дня Тетяна Дмитрівна отримала на телефон повідомлення. Воно було від Сергія. «Спасибо, мамочка, что ты у меня есть.» І в той же ж день подібне повідомлення отримав і батько Петро Григорович – «Спасибо, папочка, что ты у меня есть.»

«Ми спочатку не придали цьому такого значення, а потім чоловік каже, що Серьожа нібито його завжди «батя» називає, а це щось – «папочка». І так ми починали розуміти, бо знали, що там насправді відбувається і як», - розповідає мати Сергія Слісаренко.

Того літа в країні обрали нову владу. Тетяна Дмитрівна не полишала надії, що все зміниться. Вона вірила, що чекати припинення вогню і кінця війни вже не довго. Однак Сергій не надто на це сподівався.

«Я казала, що от Порошенко прийшов, може щось налагодиться, а він казав лише: «Дай Бог, дай Бог». Потім кажу: «Я люблю тебе і буду молиться за тебе.» А він у відповідь: «Мам, молись!» -розповідає Тетяна Слісаренко.

12 серпня 2014 року у м. Вуглегірськ Донецької області під час мінометного обстрілу загинуло вісім військовослужбовців української армії. Серед них був і Сергій Слісаренко. До свого 27-ліття він не дожив дев’ять днів.

Ганна Гін, Тетяна Столярова


комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00048089027404785 [2] => 0.040888786315918 )