У селі Шелестове Коломацького району відкрито пам’ятник лейтенантові Юрію Литвиненку.
Цей меморіальний комплекс встановлено завдяки численним пожертвам жителів різних країн світу: України, США, Канади, Німеччини, Італії, Чехії, Австрії… Хтось вніс 50, інший – 20 тис гривень. У матері, яка втратила найдорожче, подяка всім однакова.
Сьогодні День народження мого сина,- каже Наталія Микитівна Левченко, притискаючи до серця онуку Лесю.– Йому б мало виповнитися 37, але, на жаль, Юркові завжди буде 36.
Аби вшанувати героя на одному з п’яти кладовищ села зібралося чимало людей. Ось стоять сільські жіночки. Одна опирається на сапку, якоюю вона щойно з сухої землі виколупувала моркву та бурячки, інша тримає в руках величезний букет чорнобривців.
Яких хлопців ховаємо, золото у землю закопуємо,– каже та, що з сапкою,– а війні кінця-краю не видно.
Так, Юрко був прекрасною людиною,– каже та, що з чорнобривцями.- Отаким усміхненим, як на пам’ятникові.
Вона знала Юрія, адже він, хоча й міський хлопець, але народився тут у Шелестовому, в бабусиній хаті, у неї по-сусідству. Привітним був, як і його батько, завжди вітався. Поховали його також біля батька, який колись давно, рятуючи чужу дитину, загинув. Юрко ж рятував Україну. Їм тут, у Шелестовому, спокійніше лежатиметься ніж у гамірному Харкові.
Поруч з жіночками викладачі, професори, доктори Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Там навчався Юрко, був кращим студентом юрфаку. Там, на факультеті української мови й літератури працює його мати. Наталія Микитівна згадує, як єдиний син добровольцем збирався на фронт. Коли вона намагалася відмовити його, він сказав:
Хто як не я…
Приїхали аж з Сиваша з Херсонської області, бойові побратими. Сьогодні 17-й окремий мотопіхотнний батальйон стойть проти російських окупаційних військ у Криму. По телевізору про це ані чичирк, але хлопці кажуть, що складна там сьогодні обстановка. Росія виставила на вузькій ділянці кордону десь 4,5 тисяч чувашів, мордвинів, бурятів, калмиків, хакасів, волжських татар… Цілу орду. Однак, коли проти окупантів став 17-й мотопіхотний батальйон, який розгорнувся в бойовий порядок, вирив окопи повного профілю, викопав бліндажі, росіни трохи присмиріли, зменшили «контингент» до 1,5 тис. Мабуть, відчули, що хлопці в разі чого панькатися не будуть, а вріжуть навідліг. Досвід у них великий: воювали під Іловайськом; більше року, без ротацій, давали здачі під Зайцевим. Росіяни ж випробовують нерви: то штурмові гелікоптери вишикують в бойовий поряок і впритул підлетять до кордону, то спрямують десантний корабель на повітряній подушці до самісінької межі… Отож хлопців відпустили на якийсь день, аби ті сказали добре слово про Юрка.
Ми воювали проти зовнішнього ворога, а Юрко проти внутрішнього — і не відомо кому було важче,- бере слово «замполіт» майор Бажан.
Там під Зайцевим, отим внутрішнім ворогом була наша бюрократія. Скілки сил і серцця потрапив військовий юрист Юрій Литвиненко вибиваючи для хлопців «фронтові тисячі», домагаючись випллат за підбиту техніку, оформляючи статуси учасників бойових дій. А ще ж ішли хлопці з проблемами, які залишилися в цивільному житті – у них та їхніх родин. І Юрій завжди знаходив вирішенні. А ще був прикладом оптимізму, хоча у його особистому житті не все було сонячним. Можливо, тому і янгол, який злітає до неба з іншого боку гранітної брили має сумне Юркове обличчя. Він не сидів у кабінеті, а часто виїздив на передову, хоча робити юристові це було необов’язклово. Там він і потрапив під обстріл…
Сказали добре слово однокласники, сільський голова, керівник Коломацької РДА, військовий комісар. Оркестр по тому заграв Славень України, та оту «Степом, степом йшли у бій солдати…» Почесний караул курсантів відсалютував з автоматів у небо…
Опісля всі розійшлися й розїхалися в справах: хто на город, хто в офіс, кто до професорської кафедри, бойві побратими повернулися на війну.
… А Юркові тут, у селі Шелестовому, як кажуть, лежати і землю держати.
На фото автора: вшанування героя.
