Статті

Прощай, “Академик”...

26 Лютого 2017 19:39

Проклятая война ... Во время очередного обострения боевых действий в районе Авдеевки за несколько дней мы потеряли нескольких наших ребят. Невыносимо больно, когда один миг, один снаряд или пуля перечеркивают надежды, мечты и будущие хорошие дела людям, не человеку, а личностям. Украина оплакивает своих защитников, прощается и хоронит их, но в любом случае - не память о Героях…

На майдані Незалежності 3 лютого побратими, близькі, військові і пересічні кияни, гості столиці проводжали в останню путь 37-літнього буковинця лейтенанта Леоніда Дергача — справжнього офіцера, командира, батька, педагога і патріота. Цього сокола збив на льоту осколок ворожого «Града». У багатьох присутніх була власна причина сказати йому: «Пробач!». І в мене теж. Пробач, шановний друже, що коли напередодні новоріччя приїздив у твою славну 72-гу бригаду і збирав матеріал про неї, говорив з багатьма достойними, але не дістався до тебе, що провидіння не звело нас і доводиться писати про тебе в минулому часі. Пробач нас усіх за те, що гинуть кращі, серед них і ти. Ти полишив викладання права на юрфаку Чернівецького університету, свою юридичну клініку, відклав на потім написання докторської дисертації, щоби змінити навчальну аудиторію на окопи, де твоїми студентами стали такі ж юнаки, але з автоматами в руках. Ти був доцентом, а став «Академіком» — саме це твоє фронтове ім’я і майже звання, як виявилося, не потребує нудного академічного захисту й написання безлічі паперів. Жаль, але тебе більше не побачать двоє твоїх синів-соколят.

Військовий оркестр зачинає грати найсумнішу мелодію в світі. Люди на площі вишиковуються, самоорганізовуються, створюючи коридор для процесії із домовиною. Плачуть майже всі. Хтось стримується й стискає від гіркоти втрати кулаки і зціплює зуби. Побратими не встигли оговтатися від трауру по сімох полеглих товаришах із білоцерківської механізованої бригади, бійці якої тримають оборону в промзоні Авдіївки. І от вони знову клянуть окупанта, бо їхнього Льоні вже немає серед живих. Напевно, на небесах тільки зараз збагнули, яку людину не вберегли, тож щедро поливали окроплену кров’ю героїв Небесної сотні київську землю й принесені живі квіти рясним, але холодним дощем прощання. Стоячи навколішки, як і всі, повз кого несли героя, я немов відчув відлуння Майдану, гарячий подих палаючих шин, вигуки десятків тисяч людей, що замерзали під таким же лютневим дощем, але не здавалися…

— Андрій Кизило, Володимир Бальченко, Дмитро Оверченко, Володимир Крижанівський, Леонід Дергач — це люди з однаковим складом характеру: сміливі, хоробрі, освічені, порядні. Офіцер узагалі за визначенням не може бути непорядним. І українська армія зараз тримається саме на таких людях, — зауважує заступник комбрига. — Гинуть кращі.

— Золота, добра людина пішла від нас. Я десять місяців служив із ним від самого початку мобілізації на одній з найвіддаленіших позицій, названій за те «Кубою». Він мав значний досвід, бо на фронті був із четвертої хвилі, а я з останньої — шостої, — говорить Ігор Шевченко, позивний «Археолог», старшина запасу, за освітою історик, нині працює на одній з криворізьких шахт. — Дергач умів берегти людей, а Бог беріг нас усіх. Якось ми втрьох підірвалися на розтяжці: я, командир і ще один боєць. Якимось дивом Льоня, падаючи, встиг руками відкинути на кілька метрів від епіцентру вибуху побратима Сергія. Ми встали і подивувалися, що не лише живі, а й неушкоджені. Свого часу вдалося взяти понад 350 метрів «сірої» зони, на якій був курган, очевидно, скіфський. Бо коли бійці почали викопувати бліндаж, то наштовхнулися на поховання. Льоня зупинив роботу і дав дві доби, щоб я провів розкопки так, як мене вчили в інституті. І сказав: «Війна війною, а про історію треба дбати. Хочу, щоб наші діти ходили до українських музеїв, щоб жоден артефакт не потрапив до ворожих рук!» У нас виникали запеклі дискусії з різних питань, і він завше свою позицію обґрунтовував як правник. До нього бійці та офіцери зверталися по юридичні поради. Льоня давав, як він казав, безкоштовні консультації й постійно з того іронізував. Знаєте, він воював заради дітей, бо часто казав, що мріє про краще життя загалом для теперішньої молоді, і двох власних синів зокрема. Льоня мав великі плани. Ми багато мріяли про настання миру, уявляли, як гучно його відзначатимемо — вдома, в колі друзів. І згадуватимемо окопи й обстріли як страшний сон і як зроблену велику справу водночас. Ніхто не думав, що так вийде…

Очевидно, що один з реалізованих задумів Леоніда Дергача ляже в підручники з військової тактики. Разом з однодумцями він розробив план закріплення на висоті неподалік Старогнатівки. Білої днини на пагорб вийшли з лопатами кілька чоловіків у цивільному і почали копати на його вершечку. Решта бійців сховалися в засідці. Тоді з перехоплених розмов ворога зрозуміли, що противник вважає, що то працюють роботяги-зв’язківці, лагодячи перебитий кабель. «Роботяги» до ранку викопали укриття, притягнули сюди захисний броньований ковпак і накрили зверху. Згодом там уже перебувало досить бійців бригади, щоб перетворити курган на опорно-спостережний пункт. Цю позицію відразу промовисто назвали «Нахабною».

Сергій із позивним «Батя» не ховає від зимового дощу оселедця на голові. Це ознака відчайдуха. Таким є колишній командир сусідньої із «Кубою» позиції «Штик».

— Починав з Леонідом цю війну ще з полігона навчального центру під Львовом. Там із земляком пройшли вишкіл, спали в одному наметі, потрапили у 72-гу бригаду під Волноваху. Я у восьму, а він — у дев’яту роту. Льоня свого часу служив в обласному Управлінні боротьби з організованою злочинністю, у спецпідрозділі «Сокіл» (2000-го закінчив Національну академію внутрішніх справ. — Авт.) і знав багато чого з того, що стає у нагоді військовій людині. Ми разом демобілізувалися, але Дергач повернувся й підписав контракт із ЗСУ. Я з ним бачився у шпиталі в Чернівцях — тоді Льоня впав з БМП і поламав ребра. Це була перша його неприємність із ряду подібних. А інакше у відважного і сміливого козака, що не ховається за чиїмись спинами, не буває. Але про інших невтомно турбувався. Казав мені про молодших: «Бате, наглянь за тими «шнурками», бо надто вони гарячі». Тепер от нас усіх тут востаннє зібрав…

Церемонію прощання вела прес-офіцер бригади Олена Мокренчук. Їй це було робити надзвичайно важко і боляче, бо Дергач був одним з її найкращих друзів. А ще напередодні, 2 лютого, у промзоні загинув її племінник — боєць 72-ї бригади Роман Климов, який воював разом із Леонідом Валентиновичем.

— Коли востаннє із ним бачилися, він мав переїжджати під Авдіївку, — не приховуючи емоцій каже Олена Мокренчук. — Він запитав: «Олено, приїдеш на мої нові позиції?» — «Звісно», — відповіла ствердно. Але не встигла, ворожа наволоч позбавила його життя. Льоня мав пошану в Чернівцях, добровільно залишив усе це, пішов захищати свою землю і віддав за неї найдорожче… Із задоволенням приїздила до нього в гості на «нуль», бо з ним було цікаво спілкуватися, він був чудовим співрозмовником. Коли ми не могли зрозуміти, що навколо відбувається, він розкладав усе по поличках. Його любили волонтери, журналісти і бійці, багатьох з яких він навчив, як правильно жити.

Зауважимо, що Леонід Дергач після демобілізації повернувся в Чернівці і спробував продовжити працювати в університеті. Але не зміг залишити побратимів, підписав контракт і повернувся на війну. У званні лейтенанта очолював взвод, потім — роту. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ-го ступеня. Спочивай із миром, наш герою! І ще раз прошу: пробач…

Геннадій КАРПЮК. Народна Армія

Герои АТО


Хочете першими дізнаватися про головні події в Україні - підписуйтесь на наш Telegram-канал

ТОП-новини
Останні новини
усі новини
Gambling