На тлі справжнього шоку, який пережила Україна після «Іловайського котла», коли на сотні пішов підрахунок загиблих, поранених і зниклих безвісти, в інформаційному вирі дещо «загубилися» повідомлення про меншу за кількістю жертв – проте не менш болючу, трагедію, що сталася 5 вересня 2014 року на іншій, південній ділянці «фронту» антитерористичної операції.
Того дня, близько 16 год. 30 хв. у районі смт Тельманового Донецької області ко лона авто та бронетехніки Національної гвардії України, що рухалася до визначеного району виконання службово-бойового завдання, раптом потрапила під зосереджений обстріл з двох боків.
У «голові» колони запалав підбитий з гранатомета броне транспортер, кулі й осколки зрешетили кабіни та кузови новеньких вантажівок «КрАЗ», а по «хвосту» почав пристрілюватися ворожий міномет.
Але гвардійці, попри те, що біль шість із них були зовсім юними строковиками, не спасували – прийнявши бій і відкривши вогонь у відповідь, вони пішли в атаку і зрештою вирвалися з вогневого «мішка», проте зазнали при цьому болісних втрат: 12 із них дістали поранень, п’ятеро воїнів повернулися до дому «вантажем 200»…
З окрема, той бій став останнім для 35-річного капітана Андрія Шанського. За страшною іронією долі, Андрій загинув на рідній землі його малої батьківщини, адже народився він у смт Мирному Тельманівського району.
Його проводили в останню путь 9 вересня в Чернігові, де проживають батьки загиблого – той день міська влада оголосила скорботним.
Того ж дня в Харкові поховали однолітка й однополчанина Андрія – 35-річного капітана Петра Лавриненка.
За кінчивши факультет внутрішніх військ Національного університету внутрішніх справ, Петро загалом при святив військовій службі понад 17 років, залишивши по собі світлу пам’ять у тих, хто знав його в мирному житті, і щиру вдячність у тих, з ким він при йняв останній бій…
Адже, за свідченнями однополчан, у мить смертельної небезпеки капітан Лавриненко врятував чи мало життів, виявивши справжню мужність, рішучість, і вміло керував діями підлеглих, аж поки куля ворожого снайпера обірвала його життя.
Самотньою залишилася мати Петра Григоровича, адже він не встиг створити власної родини, як і троє молодших за нього гвардійців, що загинули разом із ним…
Ніколи не загоїться рана від непоправної втрати й у батьків та сестри 19-річного солдата Миколи Кобринюка, поховання якого в рідному селі Шельпахівці Хрестинівського району Черкащини перетворилося на вияв щирої всенародної скорботи за полеглим юним захисником Батьківщини: буквально всім селом, разом із делегаціями з усього району, під численними державними прапорами земляки проводили Миколу від його рідної хати до місця вічного спочинку…
«Коля був надзвичайно відповідальною людиною, господар слова й діла, патріот нашої держави. Якщо людина була з ним щирою, він готовий був для неї прихилити небо, поділитись крихтою…» – не приховуючи сліз, сказав над труною солдата сільський голова Віктор Обараз.
За своє коротке життя цей енергійний і життєрадісний юнак встиг досягти чимало: виріс свідомою, порядною людиною, закінчив Брацлавський агроекономічний коледж Вінницького державного аграрного університету, восени 2013-го охоче пішов на строкову службу до лав внутрішніх військ МВС. А коли над Вітчизною нависла загроза, написав рапорт із проханням направити його в район АТО, пояснивши матері свій вчинок фразою: «Якщо не я – то хто?..»
У Брацлавському агроекономічному коледжі добре пам’ятають Миколу Кобринюка.
– Це був тихий, скромний, спокійний та дисциплінований хлопець, — згадують про свого учня викладачі Валентина Заруба, Зоя Токаленко й Тамара Підгрушняк. – Ми навіть гадки не мали, що він знайде себе у військовій справі!
– Після закінчення коледжу він пішов на службу добровільно. Хотів стати професійним військовим, – розповідає мама бійця.
Коля пішов на строкову службу до тоді ще Внутрішніх військ восени 2013 року. Служив у Маріуполі. На долю хлопця випав Майдан, а далі – російська агресія. Саме маріупольські бійці Національної гвардії у квітні 2014 року дали першими відсіч агресорам, які намагались захопити їхню частину...
– Коля згадував, як місцеві ховались за будинками, а з-за їхніх спин по бійцях стріляли бойовики. Згодом хлопці прорвали оточення та вивезли з частини зброю, боєприпаси, вивели техніку та прорвались до місцевого аеродрому. Коли бійців врешті перевели з Маріуполя до Черкас, ми зраділи, що син буде поруч. Але ми й гадки не мали, що Коля знову повернеться на війну...
Він свідомо пішов у саме пекло. Бо коли його з’єднання переформували у першу бригаду оперативного призначення НГУ, 19-річний юнак написав рапорт із проханням направити його в зону АТО.
– Наприкінці серпня я зустріла маму Колі. Тоді вона розповіла, що Коля зізнався: він насправді на фронті. Так виріс із скромного студента Герой, — каже Тамара Підгрушняк.
– Класний керівник та діти, друзі їздили на похорон героя на Черкащину. Ім’я Миколи Кобринюка на почесному місці у галереї воїнів, які загинули за Україну, — кажуть у коледжі.
На День незалежності у Києві відкрили урочистий меморіал бійцям Нацгвардії, які загинули, захищаючи Україну. Є у переліку й Коля Кобринюк. Настав час, аби Вінниччина теж знала усе про свого Героя.
Сотні земляків із села Петропавлівки та всього Братсько го району Миколаївщини віддали останню шану іншому 19-річному герою – випускнику золочівського Навчального центру ВВ молодшому сержанту Юрію Спащенку. За словами рідних та друзів, Юрій змалку вирізнявся патріотичними переконаннями, тож він цілком свідомо вирішив чесно виконати військовий обов’язок, відслуживши строкову у військах правопорядку. А згодом також свідомо зголосився стати на захист Вітчизни зі зброєю в руках.
Вирушаючи на схід держави, на боротьбу з бойовиками-сепаратистами, він заспокоював рідних, запевняв їх, що повернеться живим – але не судилося…
Під час церемонії по ховання, попри біль утрати, батьки Юрія висловили впевненість у тому, що їхній син від дав своє молоде життя за майбутнє вільної та незалежної України, зазначивши: «Головне, щоб ця жертва не була марною…»
«У святій і вічній пам'яті скрижалі імена героїв вписує народ, Імена полеглих за свою державу, за свободу, єдність, проти кривди й зла. Ми їм у скорботі віддаємо славу, щоб ця слава й шана на віки була»,- з цих слів ведучих 3 червня у Петропавлівській загальноосвітній школі I-II ст. почався мітинг – реквієм, присвячений відкриттю меморіальної дошки випускнику школи, військовослужбовцю, нагородженого посмертно орденом «За мужність» ІІІ ст. Юрію Спащенку, який віддав життя за незалежність України в зоні проведення антитерористичної операції.
Зі словами невичерпного смутку на мітингу виступили голова районної ради Тамара Фесько, заступник голови райдержадміністрації Андрій Бунько, який зазначив: «Вшанування пам’яті Юрія, який віддав своє життя за нашу державу, – це наш святий обов’язок. І відкриття цієї меморіальної дошки - це щира данина справжньому патріоту, який самовіддано боровся за суверенність нашої держави, мир та спокій на рідній українській землі».
Теплими і добрими спогадами про Юрія поділилися, виступаючі на мітингу його земляки: Петропавлівський сільський голова Ольга Вердеренко та директор школи Ігор Врещ, висловивши слова глибокої вдячності його рідним за виховання патріота, доброї та сердечної людини. Хвилюючий вірш прочитала хрещена мати Юрія – Світлана Москович.
Право відкрити меморіальну дошку пам'яті Юрія Спащенка було надано його батькам: батьку Героя – Віктору Станіславовичу, який після загибелі сина сам пішов добровольцем до лав Збройних Сил України та мамі – Олені Миколаївні.
Присутні на заході вшанували пам’ять Юрія Спащенка залпами салюту, школярі поставили лампадки, а всі присутні поклали квіти до меморіальної дошки.
П’ятий загиблий воїн, житель Дніпровського району столиці солдат Олександр Звінник – із покоління, яке журналісти полюбляють іменувати «Ровесники незалеж ності».
Власне, він лише на один день молодший за Українську державу – народився 25 серпня 1991 року. На знімках, розміщених на його сторінках у соціальних мережах – життя звичайної молодої людини: кадри, зняті «на пам’ять» під час строкової служби в підрозділі Повітряних сил ЗС України – у казармі, із товаришами, біля літаків та спец техніки для їхнього обслуговування, потім – після довгожданого «дембеля» – зустрічі із друзями, пікніки з шашликами «на природі», улюблений «Форд» біля гаража, оптимізм в усмішці на кожній світлині… Аж раптом, з весни 2014-го він знову позує в обмундируванні та зі зброєю в руках, із новими однополчанами – бійцями «мобілізаційного» батальйону столичної час тини Нацгвардії…
Цей підрозділ – без перебільшення, один з найкращих серед такого роду військових колективів – заслуговує не менше теплих слів, ніж добровольчі формування з назвами-«брендами». Адже мобілізовані до складу цього батальйону жителі столи ці та Київщини продемонстрували надзвичайну сумлінність і дисциплінованість, щире прагнення якнайшвидше відновити військові навички. Фактично більшість із них, вирваних мобілізацією з плину звичного, комфортного й безпечного життя, були і є добровольцями, які знову наділи погони не з примусу чи страху, а саме з патріотичних міркувань. Одним із цих чоловіків був призваний із запасу працівник аеропорту «Бориспіль» солдат Звінник, у якого навіть за зовнішніми ознака ми – за тим, як він у ті дні тримався перед камерою і носив форму, як ретельно складав у соцмережах свій невеличкий особистий віртуальний фото- та відеоархів – відчувається стримана, без жодного нездорового фанатизму ГОРДІСТЬ – за участь у захисті Батьківщини саме в ці, не найкращі для неї, часи, за причетність до справи розбудови потужної силової структури – Національної гвардії України. Особливо яскраво це видно на останньому фотознімку, де Олександр разом із двома друзями позує на тлі колони військових вантажівок вітчизняного виробництва, що вишикувалася на Хрещатику вранці 24 серпня 2014 р. перед початком військового параду з нагоди Дня Незалежності України.
У тому врочистому марші за кермом одного із новеньких «КрАЗів» саме й був солдат Олександр Звінник, професійні навички якого командування визнало гідними участі в параді. Тоді, за день до свого 23-річчя, він і не здогадувався, що «неоголошена війна» на Сході України вже перейшла у фазу неприхованої російської агресії проти його Вітчизни, і військова техніка ледь не з парадної колони вирушатиме «на фронт», а 5 вересня він, єдиний син у родині, разом із чотирма побратимами зустріне смерть у жорстокому бою…
25 травня 2016 року у київському вищому професійному училищі № 25 відкрили меморіальну дошку випускнику цього навчального закладу Олександру Звіннику, який загинув під час виконання службово-бойового завдання в зоні АТО.
«Чимало наших земляків беруть участь у війні, неоголошеній війні, у захисті нашої Батьківщини. Багато з них поклали свої голови за гідність, демократію, за наші з вами права. Цю меморіальну дошку ми встановили на фасаді навчального закладу, щоб Олександр Звінник завжди, своїм поглядом зустрічав та проводжав учнів», - сказав, відкриваючи мітинг пам’яті, директор навчального закладу Юрій Морза.
Присутні вшанували пам'ять Олександра Звінника хвилиною мовчання. У заході також взяли участь військовослужбовці 1-го стрілецького батальйону військової частини 3066 Північного Київського ОТО Національної гвардії України, а також бойові побратими загиблого.
«Світла пам'ять про Олександра, його мужність та непересічні людські якості назавжди залишаться в серцях його рідних, бойових побратимів, усіх, хто знав, поважав та любив Сашка – справжнього патріота та Героя», - зазначив у своєму виступі бойовий друг Олександра Костянтин Піддубний.
Ми пам’ятатимемо кожного з вас, герої!
Сергій КОВАЛЕНКО, «Моменти», та Євген РОЖЕНЮК, м. Київ
Герои АТО