статьи

Те, що сталося зі мною, - це десь між пеклом і дивом

13 июня 2017
1123
Поделиться:

Вадим Свириденко. Санінструктор 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, 43 роки.

Втратив стопи та кисті рук у Дебальцевському котлі взимку 2015 року. Бере участь у марафонських забігах та мріє про створення сучасних центрів реабілітації для бійців АТО.

«Я народився у Києві, виріс у звичайній родині. Мама була головною медсестрою, батько працював у видавництві. Ще з дитинства мені дуже подобалися рухливі ігри і спорт. Я обожнював грати у футбол, ходити в ліс, на річку, рибалити. Спорт – невід'ємна частина мого життя, яка дуже допомагає мені і зараз.

Після школи я вступив до медичного училища, вивчився на фельдшера. Далі відслужив строкову службу у прикордонних військах і вступив до Київського національного університету ім. В. Гетьмана, який тоді називали «Нархоз». Потім, зрештою, пішов батьковою стежкою – працював у видавничій сфері, зокрема, продавав рекламні площі у ЗМІ.

Санінструктор

Коли весною 2014 року на Донбасі розгорнулися військові дії, я одразу зрозумів, що мене мобілізують. Повістка надійшла мені влітку того ж року – її просто кинули у поштову скриньку. Це була третя хвиля мобілізації, коли вже стало зрозуміло, що це справжня війна, а не просто АТО. Добре пам’ятаю, як прийшов додому після роботи і батько сказав мені: «Ось повістка».

Від проходження медичної комісії я відмовився, сказав, що точно здоровий, і мене офіційно мобілізували. Далі був полігон і розподілення у бригади: я потрапив на посаду санінструктора у 128-му мукачевську гірсько-піхотну бригаду.

На передову в АТО нас розподілили восени. Спочатку були позиції у Луганській області, потім – шахти під Єнакієвим і Дебальцевим. Ми змінили десантників і утворили на позиціях під Дебальцевим свого роду підземне містечко.

Війна – це дуже брудна справа. Все зовсім не так, як показують у фільмах: і снаряди по-іншому підриваються, і очі у людей зовсім інші. Те, що сталося зі мною, – це десь між пеклом і дивом. Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив.

Дебальцевський котел

Вранці 16 лютого 2015 року ми виїхали на допомогу блокпосту, який мав стримувати наступ. Як тільки ми зайшли у посадку, поруч зі мною вибухнув танковий снаряд. Я отримав осколкові поранення у руку та ногу. Командир нашого екіпажу також був поранений. Нас евакуювали до медроти, надали там допомогу і до вечора ми лишилися у бліндажі – чекали наказу виїжджати знову. Наказ був увечері: «Хлопці, будемо прориватися до Артемівська», – сказав нам командир.

Я був легким 300-м (пораненим. – Ред.), тому їхав у БТРі. Рухалися ми колоною – всього було два БТРи, КаМаз і «Урал». Машина, в якій я був, у якийсь момент наїхала на міну. Прямо переді мною почав плавитися метал. Життя мені тоді врятував командир, – він витяг мене до того, як почав підриватися наш БК (боєкомплект. – Ред.).

Почалася шарпанина, постріли, вибухи. Я не міг зорієнтуватися і бачив, як поруч зі мною помирають побратими – після підриву нашої машини вижили далеко не всі. Потім виявилося, що і «Урал» з колони потрапив на міну, проте цій машині пощастило більше – у неї залишився цілий мотор. Тоді ми вирішили всіх поранених перевантажити в «Урал» і на ньому вертатися назад, – по мінному полю та ще й в оточенні шансів вижити у нас практично не було.

Щойно рушили – знову натрапили на міну. Вибуховою хвилею мене підкинуло догори і так вдарило об землю, що я не міг навіть поворухнутися. Зверху насипалися речі з «Уралу» і я почав кричати командирові, аби він витяг мене. Чув ще голоси інших хлопців, а потім командир хрипким голосом відповів: «Вадиме, вибирайся сам – я в такому ж стані, як і ти».

Вбивчий мороз

Ми вибралися з-під завалів, залізли в кабіну багатостраждального «Уралу», накрилися ковдрами і вирішили дочекатися ранку, бо вночі наосліп рухатися було неможливо.

Настав ранок і я зрозумів, що серед живих лишився сам один. Всі, хто міг рухатися, пішли. Повсюду були мої загиблі побратими. Командир замерз в кабіні «Уралу», і я чув його останній подих. Потім мені розповіли, що поранених було десь 12–15 чоловік, а вижив тільки я.

Рухатися не було сил. Намагався встати, пройти бодай пару кроків, але падав на землю. Знову і знову. На вулиці було понад 20 градусів морозу, і він забирав у мене останні краплини життя.

При собі я мав мобільний телефон, який дуже добре тримав заряд. Мені телефонували друзі. Один з них був у Києві і зі столиці намагався знайти мене, підняв на вуха всіх, кого тільки можна було. І я дуже чекав, що мене знайдуть до того, як я помру.

У чеканні, десь між життям і смертю, я провів чотири доби. Потім мене знайшли, але не наші – то були вороги.

Полон і ампутації

Далі був полон та Донецьк. Заради справедливості скажу, мені на тій стороні надали компетентну медичну допомогу, а ще годували і навіть давали солодкий чай. Там, в лікарні Донецька, я бачив багато наших хлопців. Нам не дозволяли особливо говорити, але я розумів, що всі вони, як і я, потрапили у полон після пекла в Дебальцевому.

Через якийсь час важких 300-х, серед яких був і я, обміняли. Нас доставили спочатку у Дніпро. Згодом мене перевезли у Київ. Я потрапив в Опіковий центр.

Моя дружина була тоді на останніх місяцях вагітності, але трималася надзвичайно мужньо. Про те, що через обмороження і гангрену я втрачу і руки, і ноги, їй сказали першій. І знаєте, що вона зробила? Нічого. Просто нічого мені не говорила. Усміхалася і була поруч. Про ампутації я дізнався вже перед самою операцією. Навіть лікарі наді мною тоді плакали і говорили: «Тримайся, ти ж один вижив!»

Після ампутацій рук та стоп я майже впав у відчай. Але потім, завдяки підтримці родини та інших військових, які також втратили кінцівки, я виробив оптимальний для себе варіант реабілітації. Зі мною займалися лікарі, я знав, що будуть фантомні болі (болі в ампутованих кінцівках. – Ред.) і що це треба побороти без наркотичних медикаментів, я дивився тільки мультики, читав книжки із позитивним сюжетом і, звісно, працював над собою.

Марафон

Влітку 2015 року я поїхав на реабілітацію до США. Пройшло чотири місяці після ампутації, і я вже ходив на протезах. Для кожного бійця період реабілітації визначається індивідуально. У моєму випадку це було вісім місяців.

Ми були на спеціальній базі недалеко від Вашингтона. Я бачив там американських військових, бачив, як вони живуть після ампутацій активним життям і навіть бігають марафони.

Пробігти й собі марафон стало моєю метою, однак досягнути її виявилося важче, ніж я розраховував. Вперше я побіг на звичайних протезах. Це було у спортзалі на нашій базі. Під час занять волонтери вирішили витерти мені піт з чола, а я не дався і якось інстинктивно побіг від них. Це було неймовірне відчуття – ти біжиш і ти живий!

Вчитися рухатися на спортивних протезах дуже важко. Набагато важче, ніж на звичайних. Зараз в Україні спортивні протези для бігу мають лише три людини. Я – один з них, і дуже цим пишаюся. Є, звісно, певні проблеми, особливо із технічним обслуговуванням протезів, але я вірю, що Україна дійде до того рівня, коли з цим не буде перешкод, і тоді ви скажете друзям: «А хто цей крутий хлопець, який щоранку бігає на стадіоні? – Та це ж ветеран АТО! Бачили, які в нього блискучі металеві ноги?»

Правила життя Вадима Свириденка:

1. Не жалійте хлопців з ампутаціями – ми такі самі люди, як і ви. Жалощі – це принизливо, і користі вони не приносять.

2. Передусім, треба нагороджувати не самих військових, а їхніх дружин. Одному Богу відомо, скільки в цих жінках сили і терпіння.

3. Я не люблю розбалакувати про дружину та дітей: моя родина – моя фортеця.

4. Що б не сталося, як би життя вас не випробовувало – шукайте мотивацію рухатися далі. Без мотивації нічого неможливо досягнути.

5. Спорт – це життя. Я до поранення був дуже спортивний і зараз намагаюся тримати себе у формі. Впевнений, що саме спорт має бути однією з перших складових реабілітації учасників АТО.

Оригинал


комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.0008699893951416 [2] => 0.047104120254517 )