статьи

Котел під Ізварине, - пам’ятати завжди

8 августа 2017
3168
Поделиться:

Спекотне літо 2014 року українці не забудуть ніколи. Після переможних боїв усі з трепетом спостерігали за рухом української армії окупованим Донбасом. Бій за боєм, військові впевнено звільняли міста і села від терористичних банд. Героїзм, сила волі, впевненість і впертість вояків з одного боку і хвиля патріотизму, гордість за своє військо – з іншого. Українська армія впевнено рухалася вперед. Можливо, надто впевнено.

Важко сказати, коли настав переломний момент. Хай там як, але у гонитві за поставленими на карті прапорцями утворився перший котел на донецькому фронті. Зеленопілля, Червонопартизанськ, Ізварине, Дякове – це назви населених пунктів, які стали символом сили духу українських військових і водночас - безпорадності військового керівництва. Це синоніми слави українського війська і ганьби військового командування. А ще це синоніми підлості східного сусіда, який називав себе братом.

У липні 2014 року сили ЗСУ отримали наказ закрити кордон з Російською Федерацією, звідки постійно надходила техніка та боєприпаси для незаконних терористичних банд на Донбасі. Наказ прикрити кордон отримали 24-та, 72-га та 79-та бригади.

На безпосередній лінії кордону військові частини опинилися заблокованими. Якщо сепаратистам наші війська могли дати гідну відсіч, то підлих обстрілів з території Росії ніхто не очікував.

У найважчій ситуації опинилася 72-га бригада, адже вона була повністю заблокована на ділянці Ізварино-Червонопартизанськ.

«Ми почали отримувати ультиматуми від терористів з вимогою здатися, інакше вони, мовляв, зітруть нас з поверхні землі. Настрій у нас був такий, що краще було підірвати себе гранатою, аніж здатися ворогу. Ми окопалися, вирили собі бліндажі. Щодня нас обстрілювали із-за «нуля». Російські строковики складали іспити, стріляючи по нам. Від командування ми отримували один наказ – триматися. Нам постійно розповідали, що 30-та бригада пробиває нам коридор», - розповів один із військових, який пережив цей котел.

У бригади практично була знищена вся техніка, боєкомплектів теж не надсилали, адже локація була такою, що найменші спроби прорватися та розблокувати військових, сепаратисти придушували вогнем.

«Хлопці по різному сприймали нашу ситуацію. Хтось панікував, а хтось просто продовжував робити свою роботу. Вдень обкопуватись, а вночі… вогонь з Росії», - пригадує він.

Після того, як країною прокотилася хвиля обурення та протестів, військові нарешті отримали перший чіткий наказ – виходити через Росію.

Військові розуміли, що боєкомплектів у них не залишилося. Думки розділилися. Одні були готові виходити через Росію, а інші вирішили пробивати собі коридор самотужки.

Ось що про ці події згадує один із військовослужбовців 72-ї бригади.

«Дати я позабував. Було це 4, а може й 6 серпня, майже одразу після дня ВДВ.

До перебування в оточенні ми вже звикли, тим більше якраз пройшла «секретна» операція з доставки нам продуктів.

Всього було вдосталь, а обстріли сприймалися як належне.

Вранці того дня ми таки зібралися і перегнали на одну з наших вогневих позицій дві Гвоздики 51-ї бригади, батарея яких напередодні дезертирувала до Росії. З наших Акацій стріляти було нічим. Останні постріли робили кумулятивами снарядами і світляками. А от до Гвоздик ще лишалось щось близько 80 снарядів. Ми доповнили боєукладки і організували погрібок. Потренували навідників, різниці майже нема, але все ж. І десь через годину сепари полізли в чергову розвідку боєм. Разом з мінометом 24-ї бригади, дали по п’ять снарядів і атака захлинулася, а одна з мін навіть вивела з ладу ворожу БМП.

Ми тоді дуже відродились духом, бо мали дезертирів і у своїх рядах. А тут успішне подавлення атаки.

Але тут з Росії, з напрямків Бірюково і Гуково, почався шестигодинний обстріл. Пройшлися по всіх посадках, стріляли в тому числі на повітряних розривах.

Не знаю, які були накази командування, але нас вишикували і дали вибір: Росія або прорив. Дуже напружений момент був. Партизани (мобілізована-ред.) обрали Росію, кадрові - прорив. Всі знали, що сепари і росіяни дуже чекали саме артилеристів. Сам я тоді вагався до останнього. Врешті, через це мене призначили старшим на машину до Росії. Поспілкувавшись п’ять хвилин з панічними партизанами, вирішив все ж йти на прорив. Став шукати когось старшим на групу, всі почали відмовлятися і врешті вирішили теж прориватися.

Пізніше я дізнався, що спочатку на прорив мали йти лише дві наші батареї, але за годину-другу наїхало піхоти на добру роту. Вісім БМП і два (можливо три танки), вантажних машин було близько десятка, дві МТЛБу.  Разом десь до двох сотень вояк. Це не рахуючи прикордонників і волинського батальйону. За них і досі не чув. Але ніби їх колона пішла раніше.

Опівночі рушили. Було страшно, але все ж вірили в долю. Перша частина шляху пройшла швидко. Всі говорили, що треба прорватися до Зеленопілля, а там 30-та бригада вже добиває коридор. О 4.00 були на місці. Жодними військами і не пахло. Перепочили до світанку.

Десь о 7.00 рушили далі, посилившися хлопцями з Довжанського. Перший інцидент стався вже на під’їзді до Дякового. Секрет 79-ї бригади не зорієнтувався і відкрив по колоні вогонь. Ми почали відповідати і доки розібралися, важко поранили одного з десантників. Його евакуювали до Росії.

Доїхали до Дякового. Там стояли рештки 79-ї, наші реактивщики, якісь підрозділи 55-ї, прикордонники. Закопалися в посадці касками, бо лопат не вистачало - забули в поспіху. Відбувся нетривалий обстріл. Дали наказ «по машинах», знову кудись рушили. Виявилося, в саме село Дякове. Стали на конячій фермі. Там була електрика, вода і коні за 20 000 доларів. Організували оборону, чергування, помилися. В магазині не було нічого, але в місцевих розжилися на якийсь тютюн та зелень. Знали, що ще не вийшли, але відчуття оточення пройшло. Два чи три дні чекали наказу продовжити прорив. Знову стимулом став обстріл. Прямим попаданням знищило один з наших Градів і вбило двох хлопців. Десь за годину опісля рушила колона прикордонників, тоді 24-та, 79-та і ми.

Дуже боляче було покидати Дякове - красиве село, і люди нормально до нас ставилися. Пекло почалося саме звідти. Останній ривок мав бути швидким - 15 км до Дмитрівки і переправа. Ніби дрібниця, навіть полями. Але затяглося все на дві доби.

Весь маршрут стояла страшенна пилюка і горіла трава - маршрут намічали артилерією і авіацією. Спогади того шматка дороги більше схожі на фільм, ніж на власні. Пил з димом виїдав очі, трясло неймовірно, бронікі дерли плечі, автомати шкіру. Ні передніх, ні задніх машин ми не бачили, одна пилюку. Періодично траплялася кинута техніка 24-ї бригади (судячи з камуфляжу), в основному це були ГАЗ-66 і ЗіЛ-131, одну БМП бачив, готували до підриву.

Колону 24-ї ми догнали доволі швидко. У них техніки було побільше, десь  втричі. Були САУ, танки, техніка забезпечення, БМП - багато всього. Готувались до переправи через Міус. Перед очима стояла просто епічну картину. Безліч техніки. її нагнали на ділянку  завбільшки метрів п’ятсот на кілометра два. Сотні одиниць. Ми стали зліва, в третю колону.

Поміж машин і соняшників гасали зайці, ми стріляли цигарки в сусідів і перекушували тушонкою з галетами. Хвилин за 5 почався обстріл шістьма гаубицями, якраз по правій колоні. В рядах прикордонників почалася паніка, їх Лендровери почали метатися по полю, як клопи, без образи буде сказано. Виглядало саме так.

Старші колони, очевидно, вирішили не чекати черги і дали наказ рушати. Ми взяли вліво і пішли вздовж річки понад посадками. Одразу за нами почали вклинюватися машини, якісь вояки з нелюдськими криками стрибали на борти КрАЗа і лізли всередину. Один з моїх хлопців запанікував і відкрив вогонь по прикордоннику, що зненацька вискочив з кукурудзи. На щастя не влучив. По нас почали працювати 82 і 120 мм міномети, били прицільно, але нас рятувала швидкість. В першому глибокому яру втратили танк - застряг дулом на крутому скаті. Теж там сіло два ЗіЛа, люди перескочили на інші машини. Одразу на виході з яру по нам почали працювати кулемети трасерами. Яма на дорозі врятувала мене - я впав на спину і бачив як три зелених іскри пролетіло якраз, де була моя голова. Тут підскочила БМП і тридцяткою "подавила" кулеметників.

За кілька хвилин проскочили, автомати були червоні, борти КрАЗу в дірках, мали одного пораненого, бинтували. Кілька разів кардинально міняли рух, проминали спалені колони з БТРів і танків - невідомо чиїх. І так до вечора. Як стемніло, зайшли в якийсь лісок, залягли в ярку і трохи поспали. Розбудив нас шелест Градів. Враження було, що все - кінець. Я тоді вперше в житті звернувся до Бога з проханням зупинити цей хаос, хоч би і через смерть. Але пронесло. Всі були цілі. Скочили в машини, рушили. І знову Гради. З трьох сторін по кілька машин. Рвалося просто серед нас. Як вціліли - уявлення не маю. Вискочили звідти, хвилин за двадцять туди посипалося ще. І потім ще раз.

Врешті доїхали до якогось напівзруйнованого мостика. Почали переправлятися. Люди пішки, техніка-в суцільній темряві, через що втратили там одного БТРа, перевернувся у воду. Уже до світанку всі були на іншому боці. Ширились чутки , що загубили до двадцяти чоловік. Не знаю, але до нас додалося кілька гостей  на борт, стало навіть тіснувато.

Почекали поки Урагани зроблять нам ворота і рушили. Вже як зовсім посвітліло, піхота з танками раптом помчала вперед, залишивши нас в укритті. Почули звуки бою. За годину повернулися. Там була чи то засідка, чи група сепарів. Знищили. Рушили знову. І нарешті зустріли блокпост 30-ї бригади. До обіду були в Амросіївці, побачили склад, який догоряв, дозаправилися, набрали поїсти і поїхали на КП. Власне, там теж були нервові моменти, але то вже до теми прориву стосунку немає. Ось так я це бачив власними очима».

28 днів оточення і останній ривок всупереч наказам врятував життя людей.

Очолив ударну групу 72-ї бригади майор Михайло Драпатий. Військові, які брали участь у прориві пригадують, що під колесами БТРів вибухали снаряди російських «Градів», але вони дивом залишалися неушкодженими. Ривок через мінні поля і засідки терористів, під шквальним вогнем сусіда - це подвиг, який не можна забути.

Після героїчного виходу до бійців 72-ї бригади прибув тогочасний міністр оборони Валерій Гелетей.

Виснаженим оточенням та боями військовим він пообіцяв нагороди та премії, хоч, звісно, ніхто цієї обіцянки не дотримав, але подвиг військових, які залишилися вірними присязі і не здалися ворогу, ми повинні пам’ятати завжди.

Анна Новик. Galinfo.com.ua


комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00058102607727051 [2] => 0.051604986190796 )