“Доброго дня, діти”, - каже вона. “ Перевіримо ваше домашнє завдання”, - каже вона. Англійською. Ввічливо. Ох, захотілось мені, щоб як у фільмі «Товариство мертвих поетів» (Dead poet society) про вчителя, який надихнув своїх учнів інакше сприймати поезію та й світ.
Я б так хотіла, щоб учні дали волю собі і вже хоч би не повилазили на парти (як в тому таки фільмі), щоб поглянути на світ інакше, то хоча б розмовляли з учителем легко, ніби з другом. І я ж не кажу, щоб розмовляли про високі матерії чи про граматику часів англійської мови. Але ж раптом це моє солодке миттєве марення перервала одна фраза.
“Люди добрі, ти що якийсь ненормальний?!”, - минуло кілька секунд і її ніжний голос змінився на рев левиці.
“Так, давай свій щоденник!”, - вона не заспокоюється.
Так проходить моя, вибачте, педагогічна практика в правничій гімназії, старій цегляній будівлі біля церкви святої Анни і університету міністерства внутрішніх справ. Ех, Джон Кітінг, чому ти є тільки в тому фільмі, а не в цій школі на уроці англійської у 8-му класі.
Ви мені говорите про етику, про толерантність, про те, що треба любити і шукати контакт з дітьми чи людьми. А вам звичайна педагог Наталія Володимирівна відповість: “Закрийся” чи “Закрий рот” чи наприклад “ Тобі пороблено?”.
Я сиджу на останній парті в класі англійської мови, і мені хочеться сказати їй “ Ей, Наталю Володимирівно, може краще поговоріть з дітьми, а не кричіть на них. Це і так не допоможе.”
Я пам’ятаю, що мій однокласник Василько завжди плакав на уроці англійської, бо вчителька знаходила час, аби покопирсатися в його поведінці, та й в нас самих. Я на неї зараз не ображаюсь. А от Василь тепер - можливо. Бо англійської він краще знати не став. І не залишився з нами вчитись далі.
Я себе асоціюю з тими, хто живе із страхом. Принаймні, так іноді буває. На мене особисто в школі ніхто не кричав, бо вдома мама встигала з лінійкою навчити мене бути чемною. Гарні оцінки діставати.
Це була молодша школа. “Показуй щоденник. Ага, отримала дев’ять” - казала вона. А я вже йшла в свою кімнату і чекала, коли мама вперіщить дерев’яною лінійкою по ногах і руках. Після такої виховновної години дома, я не дуже хотіла, щоби так відбувалось в школі. Тому я мовчала і зараз теж так. Відчуваю себе невпевненою коли потрібно сказати свою думку, стає дуже ніяково і в голові відразу лінійка вигулькує. Звичка вже така виробилась.
Сьогодні я сиджу на тій же останній парті і думаю, чорт забирай, чому досі у 21-му столітті з’являються такі педагоги. Чому вони витрачають половину часу на те, що проводять діагностику твоєї правильності, твоєї чемності.
А потім знаєте, Наталю Володимирівно, діти виростають і самі починають кричати на всіх, бо так з ними поводились в школі. Або закриваються в собі і живуть зі страхом, що якщо вони щось зроблять не так, то їм про це нагадають “Люди добрі, ти що якийсь ненормальний…”.
Школа - це відправна точка усього. Я вважала, щоб там буде формуватись моя особистість, що я навчуся спілкуватися, не боятись висловлювати свою думку. Я не впевнена, що мене тому навчили.
Зараз же проводять багато тренінгів з педагогіки, альтернативної освіти, видають книги, засновують конкурси для вчителів. І добре, що ті конкурси виграють вчителі достойні. Але десь там в темних кутках школи вирине педагог, який здавалось би, зовсім не схожий на тих радянських вчителів, але в свідомості таким є. Як кажуть, людина з радянщини вийшла, але радянщина з людини - ні.
Ти завтра проводиш урок, - чую я від Наталії Володимирівни.
Я сиджу на останній парті і думаю, що боюсь. Я не хочу, перетворитись на вчительку Наталю і з її “Люди добрі, ти що якийсь ненормальний”.
І я не хочу, щоб діти були такі, як я.
Діана Горбань, студентка Школи журналістики Українського Католицького Університету
Нотатки есеїста