Святославу Столярову 52 роки. Навчався він у Харківському гвардійському вищому танковому командному училищі, а з 1988 року проходив службу в танковій дивізії міста Новомосковськ Дніпропетровської області. Рік прослужив командиром взводу, проходив військове стажування в Німеччині, був відряджений до Вірменії під час конфлікту в Нагорному Карабаху, а 1989 року – до Чорнобиля.
«З нашого полку я один із перших, кого відправили у зону ліквідації аварії. Це був червень. На той момент мені було 22 роки. Я знав куди я їду, в яку частину і кого конкретно міняю, але був в невіданні, що саме там відбувається, ходили тільки чутки. Проходив службу в ремонтно-відновлювальному батальйоні помічником начальника штабу. Всі роботи були по ремонту вантажної та легкової техніки, яка перебувала в зоні».
Про свої перші враження згадує наступне з посмішкою: «Те, що запам'яталося коли в'їжджаєш в зону - це дорожній знак "В'їзд заборонено" і внизу пояснююча табличка "На узбіччя". Не можна було зупинятися і виходити, їздити можна було тільки по асфальту, оскільки він щодня мився, а на узбіччях вже була сильна радіація. Ходити тільки по спеціально викладених плитах. Якось вирішив позайматися на спортивному містечку: хлопці побачили, що я підтягуюся і кажуть - що ти робиш, турнік же «світиться» весь, а я дивлюсь начебто не світиться... Метал був у радіації. На риболовлю пішов - озерце, карасики... В штабі жив кіт, я йому дав цих карасиків. Озеро «світило» 1 рад на годину, а я ще й сидів на бережку. Таких ситуацій перший час було багато, потім звик».
Святослав перебував у відрядженні півроку, у небезпечну Чорнобильську зону у нього було 96 виїздів. Говорить, що відчуття небезпеки з часом притуплялося, бо радіація, нажаль, невидимий ворог.
«Техніка з 10-ти км зони не виїжджала зовсім, працювала тільки там, бо була сильно радіоактивна. Потім її просто списували, адже період піврозпаду 87 років. Ми про реактор на сленгу говорили "пічка". Якщо заїжджали навіть в зону 30 км від пічки, то на виїзді перевіряли машину. Якщо вона забруднилася - посилали на ПуСО (пункт спеціальної обробки), техніку обробляли і тільки потім випускали. Змушували пити йодовані ліки, ходити в респіраторах, постійно їздили водовозки, привізна вода і їжа. Таких особливостей багато, ходив анекдот навіть: “Чи можна їсти чорнобильські яблучка? Їсти можна, але качан закопувати на 2 метри».
В листопаді 1989 року Святослав повернувся назад в полк та продовжив службу в якості командира роти. На початку 90-х він залишив військову службу і займався підприємницькою діяльністю, а коли почалась війна на Донбасі, вирішив повернутись. Нині він заступник командира з озброєння танкової роти військової частини 3017 Національної гвардії України, що базується в Харкові. Але досі згадує про риболовлю в радіоактивних озерах та чорнобильські яблучка...
Анастасія Павленко
АТОграф