Товариш Картошка

 

 

Давно помітив, що навіть щедра, боголюбива, таємнича російська душа не позбавлена деякої корисливості. Скажімо, якщо російський Мінкульт виділяє півмільярда рублів (15 мільйонів доларів) на кіно, то йому це навіщось потрібно.

 

Наївні люди кажуть: аби прославити запорозьке лицарство, ідею свободи. Але свобода й російська душа – речі часто несумісні. Це ще помітив один з противників приєднання України до Росії полковник Іван Богун: «У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і не може бути нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе «рабами царськими». Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, ніж скочити живим у вогонь».

 

Пройшло 200 років від Богуна до Гоголя, російська еліта навчилася говорити по-французьки, одягатися по-європейськи... Старання Петра І, який стриг овечими ножицями бороди і виривав знаті щипцями зуби, не пройшли марно. Однак ставлення до людської особистості, свободи залишилося старим. Поміщики не купували людей на базарі, але міняли кріпаків на цуценят борзих. Згадайте поета шотландського родоводу Лермонтова: «...Страна рабов, страна господ...»

 

Коли у 1830 році поляки повстали проти цього рабства за свою свободу й незалежність, з ними жорстоко розправилися. Після цього з’явилося «соціальне замовлення» на антипольські твори. Скажімо, опера «Іван Сусанін» – це 1836 рік. Власне, завдяки антипольским настроям, у верхах російського суспільства були надруковані не зовсім ідеологічно правильні «Гайдамаки» Тараса Шевченка, з’явилася повість «Тарас Бульба» – як контрпропаганда на польські події.

 

Видавці «відвалили» автору твору 20 тисяч рублів. У наш час, це, мабуть, не менше півмільйона доларів. За що такі скажені гроші? Кажуть, аби Микола Васильович не піднімав шуму щодо правок, які йому внесли редактори другого видання. Навіть Микола І власною царською рукою зволив щось писнути.

 

Власне, Гоголь не був борцем, а тому взяв гроші, і перестав скаржитися друзям. Що робилося в його душі – напівукраїнця-напівполяка, з повним прізвищем Гоголь-Яновський – тепер уже ніхто не скаже.

 

 

Мій син, повернувшися з друзями з кінотеатру, відверто кепкував над багатьма сценами фільму, хоча його автор Володимир Бортко встиг назвати цю роботу «кращим з того, що він знімав».

 

Молоді люди не знали, що режисер у 2007 році став членом російської компартії, але вже перша сцена, де Богдан Ступка у ролі Тараса Бульби виголошує промову, звертаючись до запорожців словом «товарищи» нагадали їм Леніна на броньовику.

 

Справді, від цього фільму вже з перших кадрів відгонить «агіткою». А на заключному епізоді хочеться взагалі заспівати «Боже, царя храни...» Адже навіть згораючи на вогнищі, Тарас Бульба не забуває пророкувати: «... Уже и теперь знают дальние и близкие народы: поднимется из русской земли царь, и не будет в мире силы, которая не покорилась ему! Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая пересилила бы русскую силу!»

 

У Володимира Бортка безпрограшна позиція екранізатора російської літератури. Мовляв, так написав Гоголь, я лише переспівав його на екрані. Справді, почасти це так, хоча чомусь екранізував він не перше видання повісті, а друге. А в першому ніякого царя й близько не було, а лише це: «Да есть ли на свете, чего не побоялся бы казак?»

 

Утім, право автора вибирати, за якою редакцією писати сценарій. Потрібна сусідам месіанська ідея, роль рятівників світу – будь ласка, є вона в класичній літературі. Чимало додав режисер і від себе. Скажімо, сцена останнього бою запорожців. Дощ, багнюка, кров тече ріками. Одному козаку голову відтяли, іншому – руку, комусь – розпанахали живота... Однак, перш, ніж померти, і запорожці, і їхній кошовий Шило (актор М. Боярський) встигають перехреститися й сказати щось на кшталт: «Да святится русская земля...»

 

На цій землі українцям, як окремому народу, його державі та мові місця немає. Поляки (цього в Гоголя немає) розмовляють з екрана польською, а козаки – російською. Героїчний Остап, так той взагалі цвенькає з тягучим московським акцентом. Ніби прийшов на знімальний майданчик з серіалу «Бригада» чи з фільму «Бумер» і щойно напнув на себе шаровари.

 

Хоча до чого тут українська мова чи українська музика, якої теж немає у фільмі?

 

«Я вважаю, що це один і той же народ, який живе в різних державах», – не втомлюється повторювати в численних інтерв’ю Володимир Бортко.

 

Коли Петро І у 1723 році забороняв видання в імперії українських книжок, а інакше кажучи – мову, він сказав щось подібне: «Это с российским сходно есть».

 

Однак чи дали б гроші Бортку на кіно, якби він думав по-іншому?

 

 

У цьому фільмі не пахне толерантністю. Власне, її немає і в самій повісті. Але тоді були інші часи, коли царську Росію називали жандармом Європи. Сьогодні нібито має бути по-іншому. Однак режисер не лише не пом’якшує антипольські закиди, а, навпаки, посилює їх епізодами, натяку на які немає у прозовому творі.

 

Після того, як «прекрасна полячка», на думку Бортка, завагітніла від Андрія, її батько спочатку веде на катування Остапа (якого натуралістично чіпляють гаком за ребро), потім хоче навпіл розрубати онука. У кадрі також чорниця-католичка, яка відмовляє породілі у допомозі.

 

Глядач мусить сказати: бачте, які вони, католики.

 

Вставляються й кадри, як українських невільників мучать у Бахчисараї.

 

Зрозуміла російська нелюбов до чеченців – власних громадян, але мусульман. А поляки що їм не так зробили? Ну, вступили до НАТО, Євросоюзу, зажили краще, ніж раніше... Можливо, дратує те, що не дивляться православним у рота? Так їх можна зрозуміти, після масових розстрілів польських офіцерів. Але це вже інша тема.

 

Жаль лише, що ідея вселенського торжества православ’я розкручується на українському матеріалі та ще на ненависті.

 

Хоча чого ви хочете від комуніста Бортка, прямого спадкоємця тих, хто нищив церкви, а тепер воює за православну віру?!

 

 

У світі існує багато екранізацій «Тараса Бульби». Більшість фільмів знято за кордоном – у США, Німеччині, Португалії... Власне, це переважно бойовички, які не претендують на масштабне трактування історії. Нинішній фільм Бортка вже починають називати «історичним епосом».