Вам ще й української? Нате!

 

Це реклама так званого «Антикризового плану О. Фельдмана», розставлена по Харкову. Ви, шановні українці, котрі люблять рідну мову, і ви, громадяни України інших національностей, котрі шанують її як державну, – вважаєте, що цим нас із вами принижено, ображено, порушено наші права? По суті так і є. Та чи реально їх відновити? Опустімо погляд з монументальної бляхи в юридичні папери!

 

Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР» ухвалено ще 28 жовтня 1989 року, незабаром йому виповниться два десятиліття. Годі й казати, що в наш динамічний час цей документ безнадійно застарів як назвою, так і змістом. Але він залишається формально чинним, і іншого Україна досі не має: народні депутати, котрі не спроможні позбавити себе непомірних привілеїв, не спромоглися й на оновлення законодавства в мовній галузі. Втім, і застарілий закон усе-таки містить деякі конструктивні заділи на майбутнє. У його преамбулі, зокрема, записано: «Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу». Мед би пити вустами, що таке промовили! Але це декларативне положення демонстративно й безкарно зневажається.

 

Народний депутат за списком БЮТ Олександр Фельдман у цьому починанні не поодинокий. Ось що показує його колеґа від Партії реґіонів Валерій Коновалюк.

 

Цікаво, від якої такої «цієї влади» закликає захистити країну народний депутат? Адже в Харківських обласній та міській радах вона переважно й належить «реґіоналам».

 

Закон України «Про рекламу» містить жорстку вимогу щодо необхідності застосування української мови. Та обійти і його положення, виявляється, можливо – якщо заходитися коло цього із знанням справи.

 

По-українському написано дрібнюсінько внизу другим рядком на червоному тлі: так би мовити, «відмазка» від прокурора та від можливих цивільних позовів ображених громадян. Жодний суд не зможе заперечити наявність українського тексту. А от розмір шрифту, розташування – так вони ж українськими законами не визначені… Добре подбали народні депутати про власну безвідповідальність перед українським народом і «вирішальним чинником його національної самобутності»!

 

Порівняймо, як справи щодо цього в інших державах.

 

Закон «Про мови в Республіці Казахстан», приміром, ухвалено 11 липня 1997 року. Державною мовою республіки визначено казахську мову. Стаття 21 «Мова реквізитів і візуальної інформації» у частині третій не лише декларує, але й чітко визначає застосування певних мов: «Усі тексти візуальної інформації розташовуються в такому порядку: ліворуч або вгорі – державною, праворуч або внизу – російською мовами, пишуться однаковими за розміром літерами. Мірою необхідності тексти візуальної інформації можуть бути наведені додатково й іншими мовами. При цьому розміри шрифту не мають перевищувати встановлених нормативними правовими актами вимог. Усна інформація, оголошення, реклама даються державною, російською і, за необхідності, іншими мовами».

 

Отже, якби в Україні діяв хоч би такий закон, як у Казахстані, то панове народні депутати Олександр Фельдман та Валерій Коновалюк у своїй «візуальній інформації» мусили б, по-перше, переставити український текст нагору, а по-друге – російський текст розмістити нижче літерами однакового розміру з українськими.

 

Як то мовиться, порядок мусить бути! Що ж або хто ж заважає навести лад в Україні?

 

Здорову основу, здавалось би, закладено Конституцією України. У її статті 92 прямо вказується: «Виключно законами України визначаються… 4) порядок застосування мов…». Це четвертий пункт із наявних у цій статті двадцяти двох, що свідчить про важливість даного предмета реґулювання. Залишається тільки отой самий порядок застосування мов справді визначити: розробити і прийняти. Але й до такої деталізації в наших законотворців, зайнятих іншими справами, «руки не дійшли».

 

Хто з панів депутатів відвідував Державу Ізраїль, мали би бачити, який порядок щодо мов дотримується там. Особливо якщо зважити, що поряд із мовою іврит (гебрайською) там є також друга державна мова – арабська. Для унаочнення скористаймося з фотографій, уміщених у мережевій енциклопедії «Вікіпедія».

 

На адміністративній будівлі в місті Хайфі чільне місце на вивісці посідає мова іврит, нижче – арабська. При потребі, як бачимо, застосовуються й інші мови, але знаки в них не більші, ніж у першому напису, і кожній мові відведено «своє місце».

 

То що, деякі наші діячі, котрі вважають себе інтелектуалами, не знають цих елементарних речей? Та ні! Багато що вже і їм відомо. Знають, зокрема, де і які їхні «фокуси» не проходять, чого та в якій країні робити ні в якому разі не рекомендується. Просто закоренилася звичка до подвійних стандартів у поведінці: «там» – погані жарти з поліцією, треба дотримуватися законів, прийнятих моральних норм і порядків, поважати національні традиції та мову; «тут» – як то мовиться англо-циганським суржиком, «піпл схаваєт», – що буквально означає по-нашому «народ зжере».

 

Поганий приклад – заразливий. От уже й усілякі підприємці-рекламодавці в Харкові наслідують гірші нардепівські зразки.

 

Тут навмисне затерто останні цифри телефонного номера – щоб ця публікація не могла слугувати рекламою, але збереглося уявлення про розміри написів. А де, шановні читачі, український текст? У ньому ми нічого не затираємо – бо все одно в цій публікації не прочитаєте, навіть якщо зумієте його знайти. Придивіться на збільшенні: написаний він білими літерами на червоному тлі в нижньому лівому кутку, ще нижче від двох рядків жовтого кольору.

 

Чимось нагадує таблицю для перевірки зору, чи не так? Тільки от займатися подібними вправами на харківських вулицях з інтенсивним дорожнім рухом не лише недоречно, але й небезпечно.

 

Втім, вигадливість рекламодавців не знає меж, і ось іще одне «ноу-хау» в мистецтві обходити безсилі українські закони. Зрізавши зображення рекламованого продукту ліворуч та його торгову марку вгорі, ми раптом виявляємо, що то начебто зовсім і «не реклама», а…

 

…правильно: «ПОРАДА!!», – з двома знаками оклику, що й написано дрібно в кутку спеціально для українців. Перший рядок виявляється спільним для двох мов, тож його вирішили не перекладати.

 

Цікавий хід, спрямований, здається, навіть на випередження. Ну, нібито діє якийсь там Закон України «Про рекламу». І якщо надалі певні лазівки до його невиконання закриватимуться – то можна буде спробувати оголосити публічно розміщений текст і зовсім «не рекламою» та обійти законні вимоги з цього боку. Себто те ж саме: «Піпл схаваєт» – «Народ зжере».

 

А чи не набридло нам, панове, бути всеїдними та ковтати все, що в нас запихають? Якщо закон тут поки що безсилий, то мусимо щонайменше заявити вголос: показані в Харкові приклади поводження з українською мовою ми вважаємо наругою над її державним статусом, обмеженням права громадян в одержанні інформації рідною мовою, приниженням національної гідності українців.