Чи можливий в Україні розвиток громадянського суспільства без зконсолідованої української нації? Чи доцільно спочатку, як кажуть, домогтися прийнятного рівня добробуту для більшості населення, а утвердження національної мови та розгортання культурних програм, що єднають націю, відкласти «на потім»? При такому підході чи досягнемо ми того «прийнятного рівня добробуту» хоч коли-небудь? І чи не тому ми його за багато років не досягли? Відповіді на подібні запитання філософська наука знаходить в історії розробок теорії громадянського суспільства та у прикладах його реального формування в різних країнах. Ознайомитися з цим узагальненим досвідом повчально й нам.
Поняття громадянського суспільства віддавна притаманне європейському інтелектуальному, культурному й політичному розвиткові. Його витоки в ідеї вільної людини-громадянина знаходимо в античності, зокрема у працях Аристотеля. Філософія Нового часу розгорталася не лише як певного типу онтологія (наука про буття) й епістемологія (наука про пізнання); її соціальні пошуки стосуються тематизації уявлень про громадянське суспільство, яке врешті прийшло на зміну монархічним режимам. Концептуальні міркування про громадянське суспільство притаманні творчості всіх видатних мислителів, відомих з університетського курсу філософії: наприклад, вони є у Томаса Гоббса, Джона Локка, Жана Жака Руссо, Шарля Луї де Монтеск’є, Адама Ферґюсона, Томаса Пейна, Едмунда Берка, Іммануїла Канта, Алексіса де Токвілля, Йоганна Ґоттліба Фіхте, Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля і багатьох інших. Карл Маркс також розпочинав з думок про громадянське суспільство, проте, на відміну від своїх попередників, він охрестив його «буржуазним» і прирік на знищення. Захопивши владу, комуністи вчинили згідно з приписами марксизму-ленінізму і цілковито його усунули, позбавивши людей приватної власності. Натомість був установлений тоталітарний комуністичний режим.
Що таке громадянське суспільство
В уявленні українських громадських, політичних та урядових кіл розуміння громадянського суспільства переважно зводиться до сукупності або мережі так званих неурядових організацій (НУО), що перебувають поза контролем держави і опонують їй. Такий підхід частково пояснюється однобоким сприйняттям інформації, яка стосується сучасних актуальних питань західноєвропейського розвитку, та некритичним засвоєнням історичного досвіду, притаманного країнам з ринковою економікою, без належного врахування специфіки минулого й сучасного України. Часто можна чути думки, що громадянське суспільство не є соціальною реальністю у жодній з країн світу, і його перспектива в Україні видається утопічною. Щоб переконатися у неправдивості подібних поглядів, треба бодай пунктирно окреслити найголовніші повороти в модерній історії західної цивілізації.
Громадянське суспільство складалося там, де воно усувало абсолютизм і деспотію монархічного типу влади, а натомість утверджувало нову громадянську спільноту. Розвиток громадянського суспільства в Європі проходив шляхом: а) конституційного проголошення принципу верховенства права та гарантії рівних громадянських прав; б) створення нового типу суспільної ідентичності – громадянської спільноти, поєднаної з конституційною леґітимацією нового поняття національного суверенітету, що приходить на заміну суверенітетові монархічному; в) формування представницького, демократичного врядування на рівні національної держави-республіки; г) організації господарсько-економічних відносин, базованих на приватній власності і вільному ринку; д) формування партійного ґатунку політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади; ж) формування нового гуманітарного простору спілкування і єдиної національної мови державної комунікації, яка приходить на заміну латинській мові в університетах і в діловодстві.
Отже, йдеться про цілком реальні історичні зміни, внаслідок яких попередній статус «людини-підданої» монархічної держави перетворився на цілком новий статус «людини-громадянина» національної, громадянської спільноти. Розвиток громадянського суспільства – це процес здійснення свободи людини та створення умов для її всебічного розкріпачення від феодальних обмежень, станових пільг і привілеїв та деспотизму влади.
Це означає, що сучасна політична демократія зародилася у національній формі на основі формування нового типу ідентичності – громадянської спільноти. Тобто принципом та метою створення нації є участь у житті держави всіх її громадян, незалежно від етнічних, релігійних чи інших відмінностей. Історична дійсність розгортається таким чином, що, за словами Едварда Шилза, «нація є необхідною для громадянського суспільства. Вона є однією з його головних підпор… а національність є необхідним інґредієнтом, можливо навіть, передумовою для громадянського суспільства». Подібної думки дотримується також Юрґен Габермас: «…свого часу демократична держава і нація взаємно витворили одна одну». Це означає, що відтоді політична леґітимність ґрунтувалася не на династичній чи релігійній традиції, а на принципі народного суверенітету.
Водночас треба взяти до уваги, що етнічна складова громадянських спільнот була і є важливою у контексті реальних стосунків та відносин між людьми. Наприклад, відомий британський дослідник Ентоні Сміт підкреслює, що «справжня соціальна реальність полягає у зв’язках і належностях до певної етнічної групи на підставі спільних рис та інтересів. Нація ж є лише абстрактною спільнотою». Етнічність визначається двома характеристиками: історичною та культурною. Етнос часто називають нацією. Сам термін «нація» з’явився в Англії у XIII ст. До народження сучасної політичної чи громадянської спільноти нацією вважали те, що сьогодні називаємо етносом.
Модерна нація організовує населення у суспільство громадян, існування якого леґітимізує внутрішню та зовнішню політику держави. Держава є інструментом нації. Її діяльність спрямована насамперед на інтеґрацію населення через громадянство у новітніх історичних умовах; одначе такій інтеґрації передують секулярний інтелектуальний дискурс (осмислення через позарелігійні розмірковування) і громадянський поступ у напрямі визнання свободи людини та запровадження правових норм у соціальні відносини.
З попередньо сказаного випливають кілька важливих наголосів. По-перше, етнічні групи не є природнішими за нації, бо там і там говоримо про відчуття належності до спільноти на основі інституцій солідарності і віри. По-друге, етнічні групи – це не лише історичне минуле, це також і сучасність. Наприклад, африканські етнічні групи створювалися згідно з політикою колонізатора. Те ж саме стосується політики комуністів у Радянському Союзі, зокрема у Середній Азії. Домінік Шнаппер зауважує, що в 1968 році Йосип Броз Тіто для зміцнення власної політичної влади створив «мусульманську етнічну групу» в Боснії і Герцеґовині, тобто «він сформував політичну одиницю з різних народностей, що мають спільну релігію, надав їм особливі права і тим самим посилив та навіть розбудив почуття належності до етнічної групи». Схоже, що таким самим методом діють сучасні проімперські сили в Україні. По-третє, громадянську спільноту характеризує нового ґатунку громадянська етика. Вона запроваджується на основі усвідомлення нетотожності суспільства і державної влади та превалювання цінностей свободи, рівності, толерантності тощо; її практичною основою є інституції громадської самоврядності.
Не зайве звернути увагу на спостереження Роберта Патнема, зроблені ним з метою визначення перешкод, що заважають південній Італії (корупція, відсталість, мафія) вирівнятися у своєму соціально-економічному розвитку з її північною частиною. У книжці «Творення демократії», в розділі «Пошуки коренів громадянського суспільства», Р. Патнем визначає існування двох різних типів етичності, які виникли на основі тривалого візантійського панування на півдні і самоврядного республіканства на півночі Італії. Внаслідок цього «постали два різні суспільства і два різні способи життя», «на Півночі люди були громадянами, на Півдні – підлеглими». Зв’язок наведених міркувань з українською дійсністю кожен може визначити самостійно, проте зауважимо, що висновки українського реципієнта (отримувача інформації) залежатимуть від того, із середовища якого дискурсу (тобто звичного способу осмислення) і якої етичності він промовлятиме.
Таким чином, громадянське суспільство – це здатність національно організованих громадян солідаризовано впливати на урядові рішення з метою забезпечення умов вільного розвитку людини. У цьому світлі стають особливо зрозумілими слова 46-літнього, ще донедавна американського сенатора з Іллінойсу, Барака Обами, який охриплим голосом під час переможного тріумфу говорив: «Великі міста і маленькі містечка зібралися разом, щоб сказати: – Ми є одна нація, ми є одним народом, і наш час для змін настав».
Україна: соціальний марґінес чи національна спільнота
Події, приховані за евфемізмом «Помаранчева революція», засвідчили, що суспільство не хоче повертатися до авторитаризму. Поряд із тим, ми стали також свідками, що суспільство не цілком готове до підтримання демократичного ґатунку влади.
Варто глибше замислитися: чому незгоду зі зловживаннями владою висловила більша, та не вся українська територіальна громада? З цього приводу пригадується сентенція Елесдеа (Аласдера) Макінтайра: «Відчуття образи на зловживання владою передбачає наявність почуття національної ідентичності». Не всі мали таке почуття, і не всі його мають нині. Надто потужними залишаються чинники минулого, про котрі, як правило, не любить говорити реґіональна влада, і їх категорично відкидає компартія України.
Наш спадок, так би мовити, дістався нам не за заповітом наших батьків – він дістався за заповітом комуністичного режиму та його партійних нащадків. Це спадок колоніально-геноцидний. Перший його аспект стосується тривалої підлеглості чужинецькій владі, за століття якої виробилася «досконала» етика підлеглості начальникам і державі. Другий аспект – геноцидний – вказує не просто на депопуляцію українського населення у XX столітті; його руйнівне значення полягає в усуненні приватної власності, внаслідок чого обезвласнена маса перетворилася у пасивну «клієнтелу» державної влади і політичних партій. Такий стан зумовлює тривалу марґіналізацію суспільства і його політичного представництва.
Повернімося тепер до початкових міркувань. Чи досить в українських постколоніальних і особливо постгеноцидних умовах визначати суть громадянського суспільства просто активністю недержавних, громадських організацій? Очевидно – не досить. Населення країни, що в переважній більшості позбавлене приватної власності, не може бути надійною основою формування громадянської спільноти, як і не являє собою бізнесово активного «третього стану». Навпаки, воно схильне до маніпулятивних технологій і часто на виборах голосує за того, хто роздає, скажімо, по п’ять кілограмів гречки, не кажучи вже про грошові дарунки. Чого лише вартий приклад з обранням голови міста Києва?! І це відбувається далеко не в депресивному реґіоні! Виборець, який не може бути економічно незалежним від влади, голосує за іншими критеріями, ніж самостійний громадянин.
Великий вплив на визначення позиції при голосуванні має також належність виборця до етичності клієнтизму (звички до соціальної залежності від покровителя) і підлеглості – чи до тієї етичності, яка склалася у контексті виборювання свободи і національної незалежності. З тих же причин не можемо рівнятися на умови сучасного європейського парламентаризму. Створення парламентської форми врядування на постгеноцидній і постколоніальній основах лише остаточно закріпить владу за олігархічними кланами та призведе до подальшої марґіналізації суспільства і людини. Суспільству з його домінуючим вертикальним, ієрархічним типом відносин відповідатиме квазісоціальний тип держави. Це держава, що формується не громадянською спільнотою і не на основі публічно відкритих процедурних рішень, а засобами «адміністративно-командного ресурсу». Не випадково простежується послідовність у тому, що суб’єктом владних повноважень в Україні стає не національно орієнтована культурно-політична еліта народу, а симбіоз олігархів, номенклатури та їхніх сателітів з кримінального середовища. Схоже, що ніде у світі не існує такої величезної фінансово-економічної і політичної влади у руках невеликої групи сімей на одному полюсі, і такої обезвласненої маси народу – на другому.
Якщо громадянському поступові в Україні буде надане «згори» спрямування до позанаціонального – то немає сумніву, що: 1) він буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культурною ідентичністю; 2) це буде марґіналізоване квазісуспільство, а не громадянська спільнота, адже флуктуаційна (схильна до коливань, нетривка) державна влада муситиме не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі, прагнучи зберегти свою українськість, опиратиметься культурній та мовній асиміляції.
Тобто: якщо суспільство України не матиме української політичної ідентичності, то воно опиниться не серед громадянських спільнот Європи, а стане безправною масою новоутвореної Євразії з її імперською формою самоусвідомлення.
доктор філософських наук, професор, м. Львів