Спочатку хотілося процитувати поета: «На цвинтарі розстріляних ілюзій». Потім подумалося, що у контексті нинішніх президентських виборів навіть ця трагічна класика звучить занадто патетично. Власне, кулі не свистять, ніхто не веде тебе на шибеницю... Люди самі ідуть і бездумно голосують, вбиваючи у собі крихти людської гідності. Як щури – за сопілкою казкового персонажа. Справді, тут хоч «Гвалт!» кричи. Що відбувається з нами, панове?
НА СТОЛИЧНИХ РУЇНАХ
Кажуть, що в будь-якому суспільстві 3 відсотки людей мислячих, ще 2 відсотки думають, що вони думають. Разом маємо цифру 5. Проте серед цих мислячих харків’ян, буває, зустрінеш таких, хто дивується: «Як це ми проголосували за того, над ким увесь світ сміється: європейці – відкрито, росіяни, лукаво прикривши обличчя!» Ви думаєте я про того, хто плутає Ахматову з Ахметовою, Балаклію з Балаклавою, одного з ректорів Харківського університету Гулака-Артемовського перехрестив на Артьомовського? Не лише про нього. А наш мер чим кращий? Міський голова першої наукової, культурної, інтелектуальної столиці. І прочая, і прочая... А ще – соратник лідера «регіоналів».
Як би прикро не було, наша столичність (у цьому контексті) – велика ілюзія задля самовтіхи. Власне, це все, що залишилося від першопрестольних, нехай і радянських, руїн. Розстріляне відродження дало Харкову столичність: інститути, промисловість, врешті-решт, одне з перших у світі розщеплення атома. А потім, коли інтелігенцію розстріляли, а столицю перенесли до Києва, почалися часи інерції. Років 15 тому ресурс вичерпався.
Проте суть не лише в дефініції столичності. Власне, цей образ з’явився у міста задовго до того, як Харків офіційно став столицею Радянської України. Це якщо вважати за столичність культурні, духовні та моральні чесноти, котрі визначають обличчя великого міста. Якщо це головне, тоді перші ролі громада віддає людям, котрі відповідають цим чеснотам.
Скажімо, Григорій Квітка-Основ`яненко. Він не лише класик, який оспівав у творах Слобожанщину, а й людина, котра заснувала гімназію, перший театр... Отож розумієш, за що дворянство обрало його предводителем, а потім – генеральним суддею.
Головував над харківською громадою і професор-історик, ректор університету Дмитро Багалій. Як відомо, з крупинок створив «Історію Харкова за 200 років існування», тобто дав йому легенду (ауру), якої не має жодне інше українське місто. Як міський голова дбав про освіту, науку...
Сьогодні наш мер не лише соратник «проффесора» Януковича, а й сам недавно став кандидатом наук. Які відкриття вони здійснили в науці – невідомо. Відомість в Україні здобувалася зовсім іншими, неінтелектуальними чеснотами і ненауковими відкриттями. Бо не ті тепер часи.
Між часом правління міського голови Багалія і нинішнім – майже сто років і... духовна прірва. Вона не лише між цими особистостями, а й тодішнім і теперішнім суспільствами, віддзеркаленням яких завжди є очільники.
Якби це було не так, якби громада вважала, що помилилася, то, напевне, на наступних виборах обрала б собі достойника, рівня Багалія. Проте соціологи стверджують, що сьогодні Михайло Маркович не має справжнього конкурента.
І це страшно.
ЯКИЙ ПІП, ТАКА Й ПАРАФІЯ
Якщо Харків можна назвати столицею виборчих парадоксів, то його околиці збагнути ще важче. На одній з них якось після виборів депутатів різних рівнів мешканці одного селища скаржилися журналісту: мовляв, людина довела до ручки молокозавод, порізала обладнання на металолом, а її обрали не ким-небудь, а головою районної ради.
– Так ви ж голосували за цього чоловіка, – нагадую.
– Так ми не за нього, а за Віктора Федоровича, – чухають люди чуби.
А те, що очільник самоврядування і кандидат у Президенти – однопартійці, вони якось в одне не зв’язали. До речі, на президентських виборах у цьому районі – та ж сама картина голубими фарбами. Як тут не процитувати Тараса Шевченка:
А ви дивилися й мовчали,
і мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби...
Власне, подібні парадокси можна пояснити по-різному: короткою пам’яттю людей, вірою в доброго «царя», тим, що село, особливо на Сході, спивалося, морально деградувало. Можемо також говорити, що нинішній Президент не вишикував усіх у шеренгу, не навів лад «залізною рукою», говорив красиві слова, але бездіяв. Починав великі справи і далеко не всі доводив до кінця. А ще, що більшість населення продовжує вважати столицею Білокам’яну. Усе це часткові пояснення, але не повністю вичерпні. Думаю, Кобзар тут ближчий до істини.
Справді, це привілей вільної людини – думати та обирати згідно з переконаннями і відповідати за власний вибір. Підневільна людина робить так, як їй диктують інші, у той же час провину за власні прорахунки перекладає на тих, кого обрала. Мовляв, мене знову обдурили. Хоча є один чоловік, який за результати виборів взяв усю провину на себе – депутат Верховної Ради Дмитро Шенцев.
Вірнопіддано він стояв перед телекамерами, поруч з Віктором Федоровичем, і каявся, і каявся... Мовляв, це я винний, що менше, ніж минулого разу, харків’ян віддало за вас голоси. Йому, мабуть, важко збагнути, що у місті стало трішки більше вільних людей, і не все від нього і його партії залежить. Отож якщо зважити, що кожен судить про іншого по собі, то чи вільна він людина?
Але в інших умовах він веде себе по-іншому – не як підневільний, а як пан. Варто пригадати те злощасне полювання, під час якого загинув Кушнарьов, і родина якого сьогодні має претензії не лише до «регіонала» – «стрільця» Завального, а й до одного з організаторів мисливського товариства «Лісомир» – Дмитра Шенцева. Сталося те, що сталося. Власне, коли люди ведуть себе, як поміщики у власній вотчині, не дотримуються правил і законів полювання, подібні випадки – закономірність.
Проте мова про інше. І після трагедії нічого в цих краях майже не змінилося... Навіть більше того: кабани з «Лісомира» та інших мисливських господарств нищать городи та поля виборців з Ізюмщини. Люди крекчуть, називають диких тварин «свинями Партії регіонів», проте віддають голоси за Януковича. Навіть більше, ніж попереднього разу.
Тобто, замість протесту, ці люди цілують руку, яка їх б’є по пиці. З іншого боку, спрацьовує принцип: щоб не було гірше, якщо проголосую інакше.
НАРОД ЧИ ЧЕРНЬ
Цю дилему колись визначив український прозаїк Улас Самчук. Власне, кому не подобається слово «чернь», може замінити його на «натовп». Суть від цього не змінюється. А в чому вона, запитаєте ви?
Для натовпу важливіші «мішок картоплі і діряві чоботи». Для народу – людська гідність. А якщо її бракує, то люди обирають не серед моральних авторитетів, а серед «юрби бандитів чи людського шумовиння.... І тоді ми не народ, не якась спільна історична збірна сила, а справді, невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена, без всяких ідеалів чернь». У духовному контексті до черні можуть належати представники різних прошарків – бідні, багаті, доктори наук, неуки...
На жаль, зараз духовні цінності українського суспільства знівельовані. Натовпу важливіший шматок хліба сьогодні, аніж свобода, європейські ідеали, які ще потрібно вибороти.
Звісно, мислячі люди, моральні авторитети в Україні, у Харкові і довкола нього є, але натовп не відчуває у них потреби. Бо гідність його приспана багатьма роками рабства.
Леонид ЛОГВИНЕНКО. Главное™