День Свободи Слова або як з цим боротися

 

 Останні події в Україні в царині журналістики змушують замислитися над цією проблемою, якої ще півроку тому, за великим рахунком, в Україні не існувало. Будь де: на телебаченні, в радіоефірі, на шпальтах друкованих та інтернет ЗМІ кожен міг говорити те, що його душа забажає. Можна вільно було говорити про можновладців. Проте, не кривлячи душею, варто сказати інше: за цей час ми отримали кілька резонансних серед медійного середовища справ: і спроба колишнього президента Ющенка заткнути журналістів, які розслідували звідки в його сина такий дорогий телефон та автомобіль, і звільнення журналіста з «Нового каналу» його власником за те, що до інтернету потрапив «робочий фрагмент» з виступу Юлії Тимошенко «Пропало всьо» (на жаль, мені не відомо чи постраждав хтось після зливу в інтернет «робочого моменту» запису передвиборчого ролику М. Добкіна, де він і нинішній в. о. мера Г. Кернес спілкувались між собою, не завжди добираючи цензурних слів), і спроба Кабміну тієї ж таки Тимошенко заборонити критикувати її роботу, і десятки справ меншого масштабу, які пройшли повз увагу споживача медійної інформації, або просто про які особливо не розголошували, до яких були причетні посадовці регіонального масштабу. Для Харкова таким меншим масштабом виявилося кількаразове зневажливе ставлення колишнього мера, а нині голови облдержадміністрації М. Добкіна до представників АТН. В останній раз М. Добкіну не сподобалась «поза», в якій була журналістка Катерина Морозова, коли задавала йому питання, а потім обізвав її «ручною собачкою її господарів».

 

 Від одного із знайомих десь через тиждень після другого туру виборів Президента України почув одну фразу: «Часи Ющенка ще здаватимуться всім золотим часом». Знайомий мав на увазі не тільки медійників, але й просто право на свободу висловлення своєї думки громадянами під час мирних мітингів. Пізніше її не раз чув від інших людей, знайомих чи не знайомих мені, і сам про таке висловлювався, і не раз читав це на шпальтах тих же ЗМІ.

 

 Зараз на той вислів я дивлюся менш зневажливо, ніж тоді, коли вперше почув його від того самого знайомого. І не тому, що мав тоді, і маю зараз певну свою громадянську позицію до колишнього президента (щоправда, журналіст-бо як не як повинен намагатися бути поза політикою та піднятися над своїми політичними поглядами), а тому що перші 60 днів нової влади змінили ситуацію зі свободою слова у нашій країні.

 

 Тоді, у лютому, багато хто з моїх знайомих розмірковували щодо того, який варіант внутрішньої політики обере нова влада. Чомусь всі сходились на тому, що нова команда не посміє відразу закручувати гайки. Виявляється, що помилились. Відразу на телебаченні та у друкованій пресі з’явились «темники». Їх присутність відчувається на всіх телеканалах у послідовності подачі матеріалу, яким чином подавати ту чи іншу постать, який синхрон (мається на увазі, пряму мову цієї постаті – О. К.) і т. ін. Новинні репортажі стали усюди майже однаковими. Такого не було за «помаранчевих», але стало реальністю за «регіоналів». Мабуть, останніми подіями, які вільно висвітлювали на телебаченні журналісти, були репортажі щодо розгортання «Антитабачної кампанії», активістам якої деякі журналісти співчували, адже відомо, що студентство в усі новітні часи було авангардом суспільства. Після того якось все стихло… Навіть новини про «Черновецького та його молоду команду», яких відверто шуганули Янукович–Азаров, скінчились.

 

 А потім розпочалось найцікавіше. Спочатку ані з того, ані з цього, але було розірвано співробітництво «5 каналу» з Анною Безулик, ведучою ток-шоу «Я так думаю». Знаючи правила нашого телевізійного простору, стверджую, що так просто посеред сезону, у березні, подібне розірвання контракту не відбувається, а відтак є одне трактування цієї події – закрили, точніше прикрили. Це був перший дзвіночок.

 

 Пізніше – це запрошення на прес-конференції нового президента виключно «лояльних» ЗМІ. Тепер, у неділю, 2 травня, був показаний репортаж «ТСН» про рейдерське захоплення охороною російського олігарха Новінського Південного гірничозбагачувального комбінату, що розташований у м. Кривому Розі, де показаний напад охоронців цього рейдермана на журналістів, як їх силоміць виводили з території Південного ГЗК, порушуючи при цьому будь-які норми законодавства щодо журналістів, в першу чергу 171 статтю Кримінального Кодексу України, згідно з якою будь яке втручання та перешкоджання роботі журналістів є протиправним. А міліція навіть під прицілом камер, вибачте, але «тупо відморозилась».

 

 І ось тепер «регіоналка», депутатка О. Бондаренко заявляє, що ЗМІ повинні не подавати «невідповідальні заяви» «невідповідальних політиків», натякаючи, ясна річ, на опозицію. Звичайно, опозиціонери, мають ще доступ до ток-шоу, які є лояльними до влади – Євгена Кисельова, який почав працювати під президентські вибори 2010, та Савіка Шустера, який в Україні вже 5 років, але формат його ток-шоу змінився, і не в кращий бік, але якось в урізаному вигляді.

 

 Заяву Януковича на сесії ПАРЄ, де розглядалося питання Голодомору в Україні, здається, цитували усі не один раз. Але, коли на ТСН один з журналістів спробував підготувати матеріал, присвячений аналізу і цього виступу, і взагалі історичним подіям, ще за кілька тижнів до самої цієї заяви, то сюжет спустили на гальмах, киваючи недвозначно на гору...

 

 Ще цікавіше відбулось у п’ятницю, 30 квітня: Г. Герман, заступник голови Адміністрації Президента, відмовилась від прямого ефіру у програмі «Чорне та біле» Мустафи Найєма на каналі «ТВі» уявіть собі… за 20 хвилин до ефіру!!! Такого, здається, ще не було. Той же вищезгаданий канал вже зазнав утиску генпрокуратури. Мабуть, тому що не хоче підкоритися новій владі. Ще б пак! На ньому шеф-редактором працює Роман Скрипін, який працював на аналогічній посаді на «5 каналі» під час «Помаранчевої революції». Усі наведені тут і не наведені факти наводять мене на сумні думки щодо ситуації зі свободою слова на телебаченні. Воно існує. Але існує поряд з «темником», або ЦУ, який натякає що, як і під яким соусом подавати глядачеві.

 

 Про газети й годі говорити. Загалом, найбільш популярні друковані ЗМІ належать представникам нинішньої влади або ж є дочірніми газетами ЗМІ нашого північного сусіди, тому їх позиція відома. Вони під час президентської кампанії щедро поливали брудом Тимошенко, а зараз так само щедро пафосно цитують представників нової влади. Найголовнішим інформаційним ресурсом серед радіо є національне радіо, до якого руки нової влади поки що не добрались. Мабуть, тому, що телебачення в сучасному суспільстві є головним засобом масової інформації та пропагандистським ресурсом.

 

 Єдиною цариною, куди ще не пробралися «темники» все ж залишається інтернет. Саме тому я надаю перевагу інформації з інтернету. Проте, від деяких міліційних посадовців Закарапатської області вже лунають заклики до того, аби й інтернет-ЗМІ взяти під контроль (а там, можливо, і соціальні мережі, і блоги, які в Росії контролюються спецслужбами, і інформацією яких, не виключено, користуються й наші подібні служби – О. К.), адже інтернет-ЗМІ подає «не відфільтровану» інформацію (чи не правда, ці заклики лунають якось в унісон із заявою О. Бондаренко). Подібний контроль існує в Китаї, де навіть пошукові системи повинні цензурувати інформацію (саме через це пішов з китайського ринку американський Google – О. К.), та частково в Росії, де традиційні ЗМІ загалом грають роль не стільки подавача різнобічної інформації, а є частиною пропагандистської машини Кремля, до якої з приходом до керівництва в РПЦ патріарха Кіріла активно долучилася й вищезгадана церква.

 

 В уяві багатьох постає «російських варіант» – явище надто вже аморфне для українців, але цілком реальне в Росії, де головні ЗМІ або належать владі, або її частинам, напр., «Газпрому». Там, за кордоном, існує одна правда, правда влади. Там не існує прямих ефірів для влади, де існує імпровізація. Все узгоджено, насамперед запитання, що запроваджував під час президентської кампанії в Україні нинішній президент. В Росії у ЗМІ, найголовніше, є сухі факти. Будь яка журналістська свобода, напр., «Ехо Москви», в Росії контрольована.

 

 Отже, це, як на мене, ознака того, що свобода слова, а відтак право громадян на вільне висловлення своєї думки, право журналіста на свою професію, утискується. Начебто цей тиск ще малий, але суспільство поки що проковтує. Чи лише поки мовчить.

 

 У 2004-му події розвивались за подібним сценарієм. Журналісти мовчали, суспільство також. Хоча «темники» існували і до подій 2004 року, але перед виборами гайки були ще більше прикручені. Є таке поняття «точка кипіння». Тоді такою «точкою кипіння» для журналістів стала ситуація з цькуванням регіоналом В. Сівковичем «5 каналу», шеф-редактором якого був згадуваний Р. Скрипін. Запобіжник зірвало у журналістів. Вони повстали проти тодішньої Системи. Аналогічне відбулося і серед народу, який не захотів терпіти «темника» на виборах. В результаті ми отримали наслідком «Помаранчеву революцію». На жаль, лідери революції не спромоглися виконати свої обіцянки. Однак ми отримали свободу слова, свободу трохи анархічну, але таку, що дозволяє відчути себе людиною, отримали можливість доволі вільно висловлювати свої думки, що дозволяло створюватись громадянському суспільству в Україні. Але існує й інший наслідок цього – камбек Януковича у 2010 р.

 

 З огляду на нинішню ситуацію, виникає риторичне питання – скільки будемо чекати? Я не закликаю підійматися на барикади. Я звертаюся до всіх замислитися щодо всього прочитаного тут, деінде, але замислитися, аби нам знову, як за радянських часів, не користуватися самвидавом та не читати «між рядків».