У село Кияни «міністр здоров’я» і віце-прем’єр в одній особі Раїса Богатирьова не приїхала. І не лише тому, що її візит на Харківщину відклали на потім. Власне, ця пані і не збиралася до «неперспективного» села, адже вона запланувала іншій клопіт: натхненно розповісти про нові соціальні ініціативи президента, перерізати десь червону стрічку і, звісно, освятити власною присутністю зібрання «активістів», під оплески яких мали затвердити концепцію гуманітарного розвитку області. У Киянах же за всі «досягнення» уряду представника влади могли б і облаяти, адже тут не до оптимістичних концепцій.
Бо Кияни, село на Богодухівщині, як кажуть, забуте Богом і високим начальством.
– Ми потрібні були доти, поки не розпаювали наші чорноземи, – скаржилися селяни, котрі зібралися біля сільського магазину, – а як отримали нашу землю багатії, то про нас забули.
Щоб обробити людські поля, латифундисти запрошують наймитів з чужих сіл, а місцеві кияни сидять без роботи. Адже де її візьмеш, коли від ферм навіть цеглини не залишилося. Розібрали до фундаменту і заклад культури – клуб, який заставили за кредит... Тепер з кого спитати за розвал, якщо тодішній керівник господарства, котрий впроваджував кучмівську реформу села, вже на кладовищі?.. Кияни сидять без газу, який трішки-трішки не дотягли до села, без освітлення та криниць. А часто і без води, якщо старий іржавий водогін порветься. Отож, забуте рідною владою село...
Утім, якщо хтось і згадає про Кияни, то навряд чи добереться сюди цієї весняної пори по розбитих дорогах. Шляхи у Богодухівському районі жахливі, а ті, що ведуть до цього села, жахливіші вдесятеро. Машина може затонути в якійсь ковбані, а людина – так та напевно загубить у багнюці кирзові чоботи. Тому автобуси і «маршрутки» оминають село десятою дорогою.
Для того, щоб потрапити до Киянів за направленням, випускниця Богодухівського медичного училища, молодий спеціаліст Валерія Явтушенко, доїхала до бензоколонки біля траси, а потім, як каже, «чухала» через поле, щоб обійняти посаду завідувачки місцевим фельдшерсько-акушерським пунктом. Було це у квітні минулого року.
ФАП з перекошеними дверима, тріщинами у коридорі язик не повертається назвати медичним закладом.
– Обіцяли мені створити тут всі умови, та минув рік, а ніхто з начальства не навідався, – каже Лєра.
Розповідає вона мені про це, тримаючи руки над грубкою. Ні, не тому, що від неї пашить теплом, а задля мізансцени, яку я її попросив «створити», аби зробити жанровий знімок. А насправді в цій грубці вже кілька днів не топилося, бо закінчилися дрова, які потрібні на розпал вугілля. Тому Лєра час від часу бігає до магазину по сусідству, де тепло.
Валерія пригадує, як не так давно вони заготовляли дрова для медпункту. Точніше, місцевий сільський голова повідомив їй, що біля сусідньої станції попиляли дерева, але немає чим їх привезти... Словом, Лєра, разом ще з однією працівницею ФАПу, їх вантажила і привозила. Водій вантажівки, яку надала районна лікарня, зжалився і допоміг жінкам, а сільські хлопці знайшли бензопилку, щоб розпиляти колоди. За нинішньої холодної зими і затяжної весни тих дров, звісно, не вистачило.
Але проблема не лише в холоді. Валерія, яка вчилася у медучилищі добре, а держекзамен склала на «п’ятірку», переживає, що у такому медпункті деградує як спеціаліст.
– Спочатку до мене навідувалися переважно сільські п’янички, – згадує перші дні роботи завідувачка ФАПом, – мовляв, поміряйте, Валеріє Анатоліївно, тиск, чи можна мені випити ще «сто грам». Оце така у мене була практика... А потім люди звикли до мене, а я до них.
Перші два місяці вона думала, як вирватися з цього забутого «раю». Їздила в Охтирку до матері і ридма там ридала. Всіх юристів підняла на ноги у містечку, але марне. Бо відомо, що батога обухом не переб’єш. Потім у Богодухівській ЦРЛ хтось підказав: «Виходь, дівчино, заміж і тікай звідси, поки не втратила здоров’я». Та коли вона заїкнулася про це в облздороввідділі, там їй натякнули на законодавство:
«У разі... відмови молодого фахівця без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років, випускник зобов’язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати».
– Я б утекла звідси світ за очі, – зізнається Валерія, – але ж якщо подадуть на мене до суду, де я візьму гроші, щоб повернути витрачене державою на навчання.
Отаке виходить «кріпацтво». Як працювати у холодному медпункті, де тобі на голову може впасти штукатурка, заготовляти дрова молодій дівчині – то можна. А як послати це життя подалі – то не смій!
Хоча, як запевняє Валерія, навіть в такому «депресняку» є свій позитив. Він у серцях киян, які називають дівчину не інакше, як Валерія Анатоліївна і жаліють її. От її пустили на квартиру і не беруть грошей за «куток». А до цього, коли вона мешкала в Богодухові, щомісяця витрачала 200 гривень на житло. При зарплаті 1000 грн з невеликим гаком – це суттєво. Додайте також щоденні витрати на транспорт, аби добратися з райцентру до села... А харчування при нинішній дорожнечі? Без городу, на одну зарплату фельдшеру доводилося жити впроголодь. А за що одягтися молодій дівчині?
А як же гарно говорять про майбутнє молодих фахівців політики! От маємо обіцянки нинішньої влади напередодні минулих виборів: «При укладанні трудового договору працівники бюджетної сфери на 20 років одержать ключі від квартири. Через 10 років роботи – житло може бути викуплено за 50% вартості, через 15 років – за 25%, через 20 років – воно стає власністю працівника». Натомість, у тому договорі держави з Валерією Явтушенко, як і у більшості з тих, хто ризикнув відроджувати село, записано: «Без надання житла».
А тепер нові ініціативи. «Соціальні ініціативи президента Віктора Януковича – це один з найсильніших ходів, які на сьогодні зробив президент. І як сказав голова ХОДА Михайло Добкін – це можна назвати соціальною революцією», – цитує слова свого патрона заступник голови Харківської обласної державної адміністрації Євген Савін.
Сидячи в теплі, добре говорити про всілякі «революції» й «ініціативи»... Утім, слухаючи, скажімо, на обласному радіо передачу «Ранковий ексклюзив», де піарять владу, не можеш втриматися від запитання: «А чи послав би хтось з високих чиновників своїх дітей працювати у Кияни, куди розподіляють на роботу дітей простих смертних?»
P.S.
Леонид ЛОГВИНЕНКО. Главное™