Здається, такого ще в історії Харкова не було. Місцева влада на прохання відомих вчених-професорів дозволила на головній вулиці міста встановити меморіальну дошку видатному землякові, а коли її офіційно повісили, екстрено прийняла рішення демонтувати неугодний пам’ятний знак. Але тепер це буде зробити складніше. Біля дошки цілодобово чергують добровольці, чекаючи, коли представники влади прийдуть з кийками знищувати пам'ять про великого українця.
Постать почесного президента Української Вільної Академії Наук у США, лауреата Національної Шевченківської премії, академіка НАН України Юрія Шевельова ще донедавна замовчувалася на батьківщині. За радянські часи його ім’я взагалі було під забороною. Хоча, скажімо, письменниця Оксана Забужко вважає, що Харків у кожному з останніх трьох століть подарував світову по генію: у XVIII – Г.Сковороду, у XIX – О.Потебню, а в XX ст. – Ю.Шевельова. Сам же про себе славіст №1 без зайвої скромності мав право сказати: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови». І це справді відповідає дійсності. Творча спадщина найвідомішого і найпопулярнішого літературознавця українського зарубіжжя становить близько 900 праць. В Гарвардському і Колумбійському університетах, професором яких він був, творче надбання Шевельова займає визначне місце у скарбниці світової науки. Між тим, як це часто буває, у рідному місті про нього відомо лише одиницям.
Біографія вченого яскраво відображає всю трагічність українства у минулому столітті. Юрій Володимирович Шевельов (один із псевдонімів Шерех) народився у Харкові 17 грудня 1908 року. Його батько – генерал-майор російської імператорської армії - був німцем, тому при народженні майбутній вчений мав прізвище Шнейдер. Але з початком першої світової війни сім’я стала Шевельовими, а мати пізніше навіть змінила місце народження сина у документах на місто Ломжу (Польща), щоб унеможливити перевірку соціального походження сина органами більшовицької влади.
Закінчивши Харківський університет, він захистив кандидатську дисертацію та викладав в альма-матер, в тому числі в Інституті журналістики. В 1941-43 роках Шевельов завідував кафедрою української філології. Під час окупації він займався наукою, хоча з нацистами не співпрацював, бо ненавидів як фашизм, так і більшовизм. Втім, у 1943 р. Шерех покинув Харків та виїхав зі старенькою матір'ю до Львова. Потім він працював в Українському Вільному університеті, читав лекції в Швеції та різних європейських наукових установах. Доля привела його до Америки. Він стає найвідомішим славістом на Заході. Викладає в Гарвардському і Колумбійському університетах. Завдяки йому українська мова входить в коло світових наукових інтересів. Якщо пересічний громадянин США знає Україну через братів Кличко чи Андрія Шевченка, то серед інтелектуальної еліти наша країна асоціюється саме з постаттю Шевельова.
Своїми дослідженнями він спростував офіційну радянську доктрину про існування східнослов’янської єдності, «братньої колиски трьох мов: російської, білоруської й української». Йому вдалося науково довести, що українська мова бере свій початок з VII століття, а завершує формування у XVI ст. Саме це зробило вченого персоною нон-грата в СРСР на довгі роки. Його звинувачували в колабораціонізмі під час фашистської окупації, Олесь Гончар до кінця днів не міг пробачити своєму вчителеві нібито відмову допомогти визволити його з в’язниці, радянська історіографія писала, що вчений був сексотом НКВС, а в російській версії Вікіпедії й досі змальований демонічний образ одного із найвизначніших українських інтелектуалів ХХ століття. Мабуть, північні сусіди ніколи не вибачать Шевельову його відому тріаду страшних ворогів Україні усіх часів: «Москва, кочубеївщина і провінціалізм».
За 93 роки свого життя він об’їздив півсвіту, але де б не працював Юрій Шевельов, наше місто назавжди залишалося у серці письменника. Його книги - безцінна енциклопедія харківського життя першої половини ХХ століття, неупереджена розповідь про українську інтелігенцію, студентство, неповторну мистецьку ауру «першої столиці».
Ось як Шерех розповідає про еволюційний розвиток нашого міста. «Перший Харків - це місто слобод, хуторів, ремісників. Хронологічно - це друга половина ХVІІ-ХVІІІ і навіть початок ХІХ століття. Другий Харків - «провінційне купецьке місто несходимої і безвихідно-сірої російської імперії». Хронологічно - це друга половина ХІХ і початок ХХ століття. Третій Харків - «символ українського урбанізму», «здибленої і м’ятежної України». Це Харків «буйного ренесансу української духовності двадцятих років». Російська більшовицька влада проголосила Харків столицею Радянської України; і «покоління запальних романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання Харкова. «Ви проголосили Харків столицею України? - сказали вони. - Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом». Українська молодь прийняла виклик: зробімо Харків осередком і символом нової України! Третій Харків - це «Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства, українського походженням, душею, програмою і прагненням, поволі українізованих заводів і установ, неповторний, невідтворний, сповнений життя і безумствування. Звісно з цими намірами - підняти Харків на рівень світового центру - Москва миритися не бажала. І тому доклала всіх зусиль для знищення «незручного» покоління вчених, студентів, творчих особистостей. За справу взялося ГПУ. Десятки тисяч Харків’ян після допитів на Совнаркомівській і Чернишевській прощаються з життям або відтранспортовуються на північ і схід. Уночі зникає з майдану пам’ятник Блакитному, «Березіль» робиться казеним «театром ім. Т.Шевченка», закладається російська газета «Красное знамя», а український «Харківський пролетар» перейменовується на «Соціалістичну Харківщину» - газету для селян. Ніяких столиць, ніякої України. Вирок м’ятежному третьому Харкову завершує перенесення столиці до Києва і таємне знищення могил Блакитного, Скрипника, Хвильового.
Лишився четвертий Харків, що за планами партії й уряду мав бути «суцільна провінція». Це була політика Москви, «щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційності».
Четвертий Харків – місто «старої молоді», обивателів-слимаків, де необхідно думати одне, а говорити друге; говорити одне, а робити друге, де банкрутство слів породжує банкрутство смислів, де панують обережність, забріханість, цинізм, егоїзм і в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема».
І тут виникає мрія про п’ятий Харків. В перші роки Незалежності Шевельов, незважаючи на похилий вік, майже щороку приїжджав до України, вдивляючись в перші ознаки нового Харкова. Він усіма силами допомагав своїм землякам. За його ініціативи в середовищі еміграції був створений фонд «Друзі Харкова», який фінансово підтримував журнал «Березіль», українські церкви - Івано-Богословський та Свято-Димитрієвський парафії, театр Т.Шевченка, музейні виставки. Шевченківську премію Шевельов віддав на розвиток української школи № 6. Особливий внесок був зроблений в розвиток Історико-філологічного товариства. Саме завдяки активній діяльності вченого були знайдені кошти на видання перших томів нової серії «Збірника ХІФТ». У 1994 р. Ю.Шевельов стає першим почесним членом Товариства, яке і рекомендувало топонімічній комісії міста увіковічити вченого у Харкові.
«Для того, щоб виготовити меморіальну дошку та оформити всі документи треба було зібрати близько 15 тис. грн», - розповідає одна із ініціаторів громадського вшанування видатного харків’янина, автор радіопрограми «П’ятий Харків» Вікторія Склярова. Перший внесок у 20 грн зробила пенсіонерка на Мовному Майдані. Потім, іноді здаючи по 2 грн, долучилися студенти, небайдужі харків’яни, українська інтелігенція. Необхідну суму збирали всім миром, не долучаючи до втілення ідеї великий бізнес та політиків. У березні цього року відбувся «Концерт для Шереха» за участю Сергія Жадана, гурту «Ойра», молодих харківських поетів. Всі зібрані кошти пішли на встановлення пам’ятної дошки за проектом знаного харківського художника-графіка Валера Бондаря, у виконанні скульптора Олександра Демченка.
3 вересня 2013 року, за два дні до урочистостей, дошку встановили на будинку «Саламандри» по вулиці Сумській, 17, де з 1915 по 1943 рік у 8 метровій кімнаті жив Шевельов з матір'ю. Хтозна, може, коли через півстоліття історики згадуватимуть теперішню добу, саме ця подія буде визначати незламний дух нашого міста. Українського, вільного і інтелектуального п’ятого Харкова, про який так мріяв найвідоміший на Заході наш земляк Юрій Шевельов.
Владимир ЧИСТИЛИН. Главное™