статьи

Годинник, який йде назад або Майбутнє, в якому ми живемо

5 ноября 2013
505
Поделиться:

В той час, коли Україну сколихнув учорашній демарш Януковича, який вчергове вирішив, що має право переглядати домовленості з Европейським Союзом, і висувати все нові і нові умови до звільнення Тимошенко, непоміченими лишились цілком собі побутові розмови, які ведуть між собою люди, обговорюючи можливу чи неможливу євроінтеграцію. І лише потім, переосмислюючи такі ось випадкові суперечки, за їх мотивами можна зробити значно глибші висновки, ніж аналізуючи "підковерну бійку бульдогів", на яку перетворився вітчизняний політикум (а ще ж недавно можна було говорити про політичний діалог, дискусії про ідеї та стратегії). З одного боку це свідчить, що народ зовсім не такий затурканий, і не такий вже зазомбований провладною пропагандою. З іншого боку, якщо побутова дискусія стає більш змістовною, ніж дискусії політичні - це свідчить, що ми не просто повертаємось в 90-ті роки, а годинник і далі продовжує йти назад. Від епохи "демократії, що розвивається" ми поволі минули "період первинного накопичення капіталу", а тепер машина часу несе нас дедалі глибше - в епоху "пізнього застоя".

Хіба ж я не розумію, втовкмачував мені дядько середніх років, який, либонь, пам'ятає студентську революцію на граніті. Хіба тут можна сумніватись? Ось же воно, маячить так близько - безвізовий режим та зменшення митних тарифів. Нам треба просто умовити Тимошенко виїхати без усяких умов - Янукович радо відпустить її, якщо вона пообіцяє йому не повертатись. А Европа тут же все підмахне. Зате уяви, які перед нами відкриються перспективи. І це потрібно не Януковичу, а нам, українцям, для дітей, для майбутнього.

І дядько почав жваво мені розповідати, як швидко зміниться життя українців. Адже ми завдяки безвізовому режиму зможемо їздити в Европу, будемо споглядати там інше життя, зокрема, архітектуру, машини, технології, будемо учитись, а потім реалізуємо в Україні. Мені варто тільки відкрити очі, і я вже зараз можу побачити ці потенційні зміни. Треба тільки не дивитись на політику - вона нам не потрібна. Зате дивись, зараз у нас є інтернет, скайп, мобільні телефони... Хіба могли ми про це уявити двадцять років тому. А тепер все це у нас є. Тепер треба трошечки потерпіти, і з'явиться решта. Він знає це точно, адже старший за мене і пам'ятає ще часи, коли крім газети "Правда" нічого не було.

Що можна було сказати йому у відповідь. Що українці їздять Европою уже більше двадцяти років. Більше того, щороку близько 10 тисяч українських студентів вчаться в польських вузах, а за студентською карткою і решта молодих українців можуть подорожувати всім Европейським Союзом. Вони не просто споглядають інше життя, вони ним живуть, і коли повертаються в Україну, то бачать тут лише незмінний пострадянський пейзаж, трохи припорошений блискітками високих технологій (у вигляді айфонів, айпадів, мобілок та різних гаджетів), але всередині майже нічим не відмінний від похмурих пейзажів, серед яких українці жили двадцять років тому. На високих трибунах все ті ж самі незмінні обличчя червоних директорів, як і двадцять років тому. Більшість із них в той далекий час можна було бачити на дошці пошани КПРС, як уже зрілих і навіть немолодих людей. А в самій країні потроху знову пригадують порядки пізнього застоя, і знову плекають надії на те, що "оце ми надивимось в Европі всяких чудес, та й привеземо до нас, і тоді вже нарешті заживемо".

Так люди думали в 1991 році, коли голосували за незалежність України. Так люди думають і зараз, сприймаючи угоду про асоціацію, наче "другу незалежність".

Одне тільки цікаво, хто ж має привезти до нас оті всі чудеса, коли молодь, бачачи тут лише нескінченне повторення пострадянського буття, зовсім не реалізовуватись сюди повертається, а лише для того, щоб витягти за собою батьків, дядьків, братів та сестер, і більше ніколи не повертатись на цю землю, де годинник вічно йде назад.

Доходить навіть до буквальної відповідності. В часи пізнього застоя політв'язнів міняли на компартійних бонз з інших країн, а зараз політв'язнів міняють на кредити, без яких країна уже не може вижити. Але ж двадцять років їздили по Европі, дивились на інше життя, на архітектуру і технології, невже не можна було зрозуміти прості речі. Що не можна міняти свої права на примарні перспективи - їх таким чином не можна отримати, а добровільно віддані права назад уже не забереш.

А ми їх так легко міняли. Адже ось воно, маячить. То п'ять років податкових канікул. То дешевий газ. То іще щось. Зараз ми маємо обміняти залишки наших політичних прав на безвізовий режим і митні знижки. Так може, я щось пропустив, і зараз йде четвертий рік податкових канікул? Чи може, газ дешевий? Нічому нас не навчило оте двадцятирічне споглядання европейських чудес. Нам досі ближчі чудеса пізнього застоя, коли раз на рік на трибуну забирався черговий "кремлівський старець" і урочисто оголошував, що нинішнє покоління точно буде жити при комунізмі.

Виросло уже три таких "нинішніх покоління".

До першого із них належить Юлія Тимошенко. Вона якраз і прийшла, щоб реалізувати тут ті чудеса, які побачила в Европі. Деякі її ідеї настільки випереджували свій час, що для нас здавались чимсь на зразок фантазії, прожекту, як отой самий скайп - якби він чудом попав в 1991 рік, то сприймався би десь так само. Мабуть, тому і не прижились в нашому архаїчному суспільстві, яке досі, спілкуючись по мобільному телефону, часто говорить "це не телефонна розмова", як і в часи всесильного КГБ.

Я належу до другого. А молодь, яка всіма правдами і неправдами прагне залишити Україну в пошуках кращої долі - до третього.

Хто ж привезе до нас оті всі чудесні технології? Покоління Тимошенко? З нього більша частина давно пристосувалась до перманентного пострадянського буття, а хто не пристосувався - або в тюрмі, або за кордоном. Моє покоління? Навряд чи. Ми отримали міцне щеплення завдяки Віктору Ющенко, і у більшості моїх ровесників життя протікає так само, як і у наших батьків, заради того, щоб поставити на ноги дітей. Може, покоління теперішніх студентів? Та вони зовсім не бачать себе в нашій країні, зате готують себе до якнайскорішої еміграції. Лишаються оті самі огрядні фігури, які бовваніють на урядових трибунах, ніби зіскочили із чорно-білих фотографій газети "Правда". Вони, може й знають, що таке скайп і айфон. Але вони точно не мають наміру реалізовувати тут европейські чудеса. Вони значно краще почувають себе, годуючи народ чудесами розвиненого комунізму... а може, вже й військового.

Можливо, я плекаю невиправданий оптимізм, але шанс розірвати це порочне коло у нас іще є. Для цього треба перестати сподіватись на майбутнє, і на прийдешні покоління, які надивляться на Европу, і принесуть її до нас.

Майбутнього нема. Ми живемо в тому самому майбутньому, про яке мріяло покоління Тимошенко. І так само, як ми зараз по коліно чвалаємо в пострадянському болоті, будуть чвалати наші діти у нескінченному "теперішньому", якщо ми і далі будемо споглядати і мріяти. Майбутнього треба вимагати. Майбутнього треба добиватись. І в майбутньому, чорт забирай, потрібно жити.

І перший крок до цього майбутнього починається з Майдану, на якому колись завдяки Юлії Тимошенко моє покоління повірило в майбутнє. З відмови міняти права на примару. З вимоги до "банківських старців" не кормити обіцянками людей, і не грати в наперстки, а виконати умови до вступу до ЕС. Не безвізовий режим нас повинен цікавити, і не митні знижки. А оці самі умови, бо саме з них починається реалізація того, що ми бачимо в Европі.

І перш за все - ніяких політв'язнів та торгівлі ними, як на базарі. Ми живемо не в епоху Брєжнєва.

Ми живемо в майбутньому.

Вячеслав ІЛЬЧЕНКО

Сегодня
больше новостей