Хто такий Путін?

Колись давно ми писали статтю на тему “Хто ж такий Володимир Путін?”. У ній ми прийшли до висновку, що він – політик із розряду “третього шляху”, що по методам та цілям більше всього скидається на аргентинського Хуана Перона. Сьогодні ситуація змінилась, і ми вирішили повністю переробити ту статтю та збільшити її, оскільки Путін змінився, зняв маску та вже перестав бути схожим на Перона (і взагалі хоч на якусь подобу цивілізованих, хоч і відсталих політиків).

 

Отже, аналіз буде потребувати більше часу та об’єму, але ми сподіваємось, що зможемо прояснити “дивні” політичні моменти і “загадки Путіна”.

То хто ж такий Путін?

 

Ми достатньо довго завадались цим питанням, оскільки не являємось прибічниками однобоких примітивних ідей, типу “Путін – ставленик Заходу та гауляйтер” чи “Путін – справжній патріот, придушивший таке-то там явище”. Путін, безсумнівно, є однією зі знакових фігур сучасної політики, та він доволі сильно випадає із її простору. Нажаль, тезис про одвічне соціальне та культурне відставання російського керівництва вчергове виявилось вірним. І країна, замість того, щоб опинитися у 2013 році, відійшла у 60-ті та 70-ті роки минулого сторіччя, обравши найбільш відсталий та “третьосвітовий” варіянт західної політики.

 

До повернення на трон, після рокіровки з Мєдвєдєвим, Путін здавався нам класичним представником доктрини “третього шляху”, до котрого відносяться у найбільш чистому вигляді франкізм, Estado Novo португальського Салазара та бразильського Варгаса, аргентинський перонізм. Це була достатньо прогресивна й позитивна течія у порівнянні із сучасниками – фашизмом та соціялізмом, проте вкрай погано працююча та відстала у XXI сторіччі. Якщо коротко, то доктрина третього шляху зводиться до наступних концепцій:

 

1. “Керований” націонал-капіталізм із сильною протекціонистською політикою та недопущенням у країну “непотрібних” компаній, товарів тощо.
2. Сильна корупційна національна олігархія. “Національна” – не обов’язково значить, що та належить до титульної нації, а скоріше, що визначає ті чи інші дискурси та вектори розвитку країни.
3. Потужний силовий та воєнний апарат.
4. Клерикаризм. Або м’який (у форматі Перона), або твердий (як у Салазара).

5. Церква має серйозні важелі впливу і фактично зростається із державою, забеспечуючи їй необхідний пропагандистський майданчик.
6. Переслідування іншодумців – неформалів, сексуальних меншин, “неправильних” діячів мистецтва.
7. Принципова незмінюваність влади, при постійній перетасовці незначних політичних фігур.
8. Спорадичні і незначні по масштабу репресії, що ніяк не можна порівняти із фашистськими або комуністичними.
9. Інтенсивне, зачасту насильницьке “примирення” конфліктуючих між собою верств населення та народів, проживаючих на території країни.
10. Прогресуючий ізоляціонізм та періодичні спалахи імперства, при тому що “третій шлях”, як це не парадоксально, – зазвичай інтернаціональне явище по відношенню до самих різних націй, що проживають у країні, під юрисдикцією диктатури.
11. Цензура.

“Третій шлях” передбачає таке собі “накривання” неблагополучної країни ковпаком, з-під котрого злегка відкачується повітря. У підсумку всі перестають сперечатися, тому що банально нема чим дихати. Потім, під суворим наглядом військових або силових структур, вводиться керований капіталізм – де формально присутні ринкові механізми, приватний капітал тощо, але вони видаються тільки перевіреним особам із старих еліт, або з нових, але “замазаних”, наприклад, тим, хто допоміг диктатору прийти до влади.

 

Так, наприклад, чинив Варгас у Бразилії. Аналогічно діяв Франко, а до нього – Мігель Прімо де Рівера, іспанський диктатор періоду 1923-1930 років. Таку корупційну практику використовували й більш прогресивні режими – південнокорейський, сінгапурський та індонезійський. Мабуть, при різкому переході від “традиційної” економіки до відкритої та ринкової – подібного сценарія неможливо уникнути. Різниця полягає в тому, що “третій шлях” передбачає остаточне й повне придушення конкуренції, оскільки працює він тільки за корупційних умов, де всі партнери добре знають один одного та можуть “втопити”, у випадку недотримання угод. Звідси закритість ринку в умовах доктрини третього шляху – диктатура не може допустити до себе нових, неперевірених “мутних” людей з якимись незрозумілими технологіями, прогресом та інш. У підсумку, диктатура третього шляху починає культурно й технічно відставати від інших країн та втрачає своє місце у світі, як Португалія, або ж потім болісно відновлюється та відбиває своє місце під сонцем, як Бразилія.

Якщо подивитись на “раннього” Путіна, то ми побачимо, що він являє собою класичний варіянт “третьошляховика” на кшталт Хуана Перона, тільки з тією різницею, що Перон був військовим, що намагався мігрувати вправо, а Путін – працівником спецслужб, котрий із самого початку повернув наліво. У підсумку вони “ідеологічно” зустрілися у певній точці. Путін продовжив котитись у мракобісся, а Перон опинився там де й був, так як він помер і вже нікуди скотитись не може.

 

Усі ознаки третього шляху у Путіна до третього строку були у наявності: він заснував впорядковану й потужну кланову олігархію через перерозподіл катіталів (Чечня – найяскравіший приклад того), влаштував контрольований і жорстко зафіксований формальний “капіталізм”, роздув поліцайський апарат, дам йому величезні повноваження. Він переслідує іншодумців, насильно “примирив” Росію та Чечню, проводив порівняно невеликі репресії та влаштував відносно криво працюючу цензуру у форматі “списку заборонених матеріалів” та 282 статті. Ну, ви мабуть пам’ятаєте це анекдотичне “ заборонені матеріали з назвами 1.wmv, 2.wmv, 14.jpeg” та інше. Справжня цензура так не працює, це просто пародія, що завідомо не може працювати, – так всі говорили у тодішній Росії. І, до речі, при Пероні було рівно теж саме, цензура працювала як попало, і під її прес попадали якісь випадкові матеріали та люди.

 

І Путін, і Перон здійснювали мляві спроби ввести моральні обмеження у ЗМІ: при Путіні кілька разів підіймалося питання про заборону порно, а при Пероні цензори намагалися забороняти фільми Армандо Бо, наприклад. Проте за рамки це все не виходило – поміркований “Третій шлях” зазвичай неагресивний, і скоріше схильний лякати на словах та діяти не прямими репресіями, а погрозами, попередженнями та надуттям щок. Само собою, прямі репресії – посадки у тюрми, вбивства та побиття не заборонені доктриною третього шляху, але він їх використовує тільки у крайніх випадках. Вважаю, при будь-якому ставленні до Путіна, вдумливий читач погодиться, що до третього строку репресії та дискримінація зачіпали лиш небагатьох.

 

Після повернення Путіна на пост президента втрєтє, ми взагалі перестали його впізнавати. З’явилося таке відчуття, що він страждає від депресій, змішаних з приступами люті. Цілком шалені закони, відкрита дискримінація великих груп населення, різко посилена цензура, не кажучи вже про відвертих “коней у Сенаті” по типу Мілонова, Мізуліної, і хунвейбіни типу Ройзмана і Тесака – таке враження, що Путін здурів, або робить все, щоб спровокувати в Росії переворот.

 

Після деяких роздумів ми нарешті зрозуміли, що нам це все нагадує. Самі невдалі латиноамериканські хунти  – аргентинську, а особливо уругвайську, з елементами планової економіки у дусі Чавеса і вчинками у стилі північнокорейського чучхевізму.

 

Посудіть самі. Аргентинці та уругвайці прославилися різким усвідомленням важливості моралі, в результаті чого піддали жорсткій цензурі всі ЗМІ та лозунги – стосовно критики правителів, розпусти або пропаганди неправильних цінностей. Й ті, й інші проводили інтенсивну експорт-орієнтовану політику, постійно прагнучи збільшити продаж ресурсів та сировини, але при цьому без особливого бажання розвивали внутрішній ринок, намагалися максимально стримувати внутрішню конкуренцію та віддавали пріоритети старим перевіреним державним (або тим, що “зрослися” з державою) структурам. Так, наприклад, уругвайці, незважаючи на риторику про вільний ринок і т.п., домоглися лише підвищення ролі держави у фінансово-кредитній системі до 58%, а після того, як військові покинули владні посади, роль держави у банківській сфері зросла до 80%.

 

Й ті, й інші довели економіку до непрацездатного стану. Й ті, й інші, усвідомивши цей факт, хутко почали перейматися моральним станом нації та внутрішніми ворогами, заборонивши геть усе та влаштувавши серію вбивств та посадок у тюрми за висловлювання і погляди. Аргентинці вплуталися у маленьку побідоносну війну, котра їх же, у підсумку, і поховала. Путін, у свою чергу, вплутався у новий етап холодної війни з США. Причому той потік брехні, що генерують підконтрольні йому ЗМІ про Штати, не залишає практично ніяких шансів та відступ. Путін, як і вищеназвані хунти, різко посилив роль церкви, що отримала доступ до системи навчання та стала нав’язувати свою думку стосовно багатьох питань. Підсумком став розвал культури і гальмування технічного прогресу, що зовсім не дивно, враховуючи взаємовідносини масової релігії й науки.

 

При спільній риториці про “лібералізацію” та “приватизацію” в Уругваї, Аргентині та Росії, роль держави в усіх сферах життя, у тому числі економіці, тільки зросла.

Від північнокорейських колег російський режим позичив метод “керівницства на місцях”, правда дещо його змінивши з урахування радянської ментальності та нових технологій. Ось яскравий приклад – Кадиров призначив нового міністра через Інстаграм. Суть такого методу у тому, що лідер-непрофесіонал несподівано приїздить на завод, у військову частину, у парк відпочинку тощо, і “керує” там процесами, що відбуваються.

Це спонукає у трудящих мас великий ентузіязм, вони співають, і після візіту вождя ще рік перевиконують усі плани. У Росії реалізувати буквально таке неможливо, але з використанням старого-доброго совєтського жанру “листів вождеві”, помноженого на нові технології, будь-який непрофесіонал може опинитися на посту міністра. Джерело цього феномену криється у магічному світобаченні, згідно з яким професіоналізм та освіта не важливі: вірність та лояльність набагато важливіші. Подібний підхід породжує невмирущу корупцію, що у підсумку вб’є культуру, ринок, освіту і взагалі все.

 

Невміла пропаганда, спроби закрити рота усім критикам, істерична реакція на слова окремих політиків із США, розповіді про ЛГБТ, що начебто готує плацдарм у Росії, жадаючих “закинути її у хаос 90-х”, роздуті істерики про педофілів та захист дітей – з цієї ж опери. Російське керівництво зайнялося побудовою етатистського бюрократичного і цілком агресивного режиму у стилі найгірших латиноамериканських хунт, не усвідомлюючи чи не бажаючи усвідомлювати те, що сама ідея диктатури може обговорюватись тільки в одному випадку – коли країні погрожує комуністичний або теократичний переворот, на кшталт революції Кастро чи Іранської революції.

 

Так чи інакше, після зникнення загрози, диктатуру необхідно звертати, а краще взагалі обходитись без неї. В Росії нічого подібного до кубинської або іранської ситуацій не спостерігається, відповідно закручування гайок – це всього лиш найбільше побажання владних структур, котрим зручно дооформлювати свою убогу систему у режимі тиші і стабільності.

 

Нарешті у Росії діють якісь безглузді парамілітарес. У Латині озброєні громадяни об’єднались, аби захищати своє життя та власність від ультралівих терористів. Коли до влади приходили ті, хто не підтримував ультралівих, парамілітарес розходились по домівках, як це було в Чилі, де одразу після приходу до влади урядової хунти була розпущена організація Patria y Libertad.

В Аргентині та Уругваї подібні організації продовжували діяти вже при новій владі, роблячи зовсім уже позамежові речі, що не могли собі дозволити військові, залякуючи населення. Подібним займаються Ройзмани, Тесаки, Ліги безпечного інтернету з “православними IT-спеціалістами”, Роскомнарком-и та інші ,умовно кажучи? люди й організації, позбавлені будь-яких понять про громадянськість, законність і т.п. Хрестоматійна ситуація: з якоїсь причини справи йдуть не так добре, як би того хотілося, влада знаходить зовнішніх та внутрішніх ворогів та влаштовує істерику через підконтрольні ЗМІ. Суспільство спектаклю.

 

Підводячи підсумки, важливо зауважити: режим, подібний путінському або вльваресівському (Уругвай) неможливо коректно охарактеризувати в термінології “правих” і “лівих”. Він гібридний, має риси обох концепцій, оскільки по мірі потреби бере від них різні елементи, причому не через свою гнучкість, інтелектуальність чи універсальность, а через тупе тваринне прагнення вижити, розмножитися та зжерти якомога більше.

 

Метою подібного режиму є не покращення якості життя та збільшення свобод та щастя громадян, а виживання, якомога більш довгострокове. Через це у такого режиму немає чіткої концепції, далекоперспективної мети, діалогу з громадянами. Оскільки він не має проекту розвитку суспільства, він випадає зі списку “правих” та “лівих”, перетворююись у політичну “річ у собі”, що дуже лякається будь-яких незрозумілих масових рухів та погроз. Звідси самоізоляція, бажання посваритися з конкурентами, втеча від реальної ринкової конкуренції – це все нестабільно, втомливо та лякаюче для “речі у собі”, котра прагне спокою, зросту та стабільності.

 

В цьому сенсі система, що побудована Путіном і ко. за останні роки, не є унікальною: в Азії, Африці і бідних країнах Латинської Америки подібні явища розповсюджені до сих пір. Братом-близнюком Путіна у Латині є Христина Кіршнер, а вже набридлі порівняння Росії з Нігерією ми навіть і не будемо робити.

 

Однак відсталі і порівняно невеликі країни можуть собі таке дозволити, а Росія, гігант з величезними інтелектуальними, економічними і технічними ресурсами – ні. Випадання Росії із цивілізованого світу й втрата нею конкурентноздатності ще на 10-15 років точно не призведе ні до чого хорошого, а скоріш за все перетворить у потворну країну третього світу.

 

Через рік після написання цієї статті ми вирішили зробити до неї апдейт у зв’язку з проведенням Олімпіади та військовим вторгненням в Україну. Дивна поведінка Путіна спрогресувала та призвела до спроби анексії Криму, агресії проти сусідньої країни і спробі створити геополітичний блок супроти усього світу. Його риторика по відношенню до Криму нагадує гітлерівську риторику у часи приєднання судетських німців, а ще більше – радянські ідеологеми про “братську допомогу” народам, котрим СРСР ніс соціялізм проти їхнього бажання. Ми не знаємо, хто чи що штовхає Путіна здійснювати вчинки, що роблять його все більш схожим навіть не на Перона чи Кіршнер, а на помісь совєтського аппаратчика та Адольфа Гітлера, але ми напевно погодимось з німецьким канцлером Меркель, яка охарактеризувала Путіна як людину, що втратила зв’язок із реальністю. Бажає Путін того чи ні, але dsy перетворює Росію на опору нової “осі зла”, і від наслідків його дій буде страждати весь російський народ.