У зв’язку з фактичною воєнною агресією Російської Федерації в Крим та Луганську й Донецьку області в Україні була оголошена часткова мобілізація. ЗМІ повідомляють про 40 тис. мобілізованих. Для кожного мобілізація починалася по-різному. Розповім про свій досвід і власні враження. Тим більше, що раніше в Збройних Силах України я не служив, а закінчив військову кафедру.
Мобілізація для мене розпочалася 5 квітня, коли з Пісочинської селищної ради принесли повістку, що зобов’язувала мені прибути на 15.00 того ж дня до військкомату. Оскільки мене дома не було, то за отримання повістки розписалася теща.
На вказаний час прибути до військкомату я не встигав, бо був за 70 км від дому. Приїхавши додому, зателефонував за номером телефону, що був указаний у повістці. З’ясувалося, що це телефон військового комісара Харківського району, який мене привітав із зарахуванням до Національної гвардії та повідомив, що мені необхідно в той же день прибути з речами до військкомату. Під час нашої телефонної з’ясувалося, що я офіцер, тож відразу народилося нове рішення: мені необхідно прибути з речами наступного дня на 8.00 ранку, оскільки зараз потрібні водії з числа сержантів та рядових.
Приїхавши у визначений час до військкомату, серед працівників цієї установи зустрів таких же мобілізованих, як і я сам, яких раніше призвали на службу для проведення мобілізації. Тут я відразу помітив переваги свого офіцерського звання над мобілізованими солдатами та сержантами, бо мене прийняли відразу й запропонували стілець, а інших відіслали в коридор в чергу.
Місця в приміщенні військкомату було мало, оскільки, окрім Харківського райвійськкомату, там же розміщуються два райвійськкомати м. Харкова. Тож реєстрацію новоприбулих проводили в дворі. Після вирішення всіх формальностей, мені повідомили, що тепер буду служити в Державній прикордонній службі України. Далі довелося чекати, доки набереться команда до частини, куди я направляюся. Доки чекав, мав можливість спостерігати за мобілізацією в «дії».
Кандидати на мобілізацію приходили, як правило, самі, але бували й такі, хто приходив з батьками, дехто приходив з дітьми, говорячи, що їх нема на кого залишити. Подекуди приходили матері мобілізованих, говорячи, що їхніх синів немає дома, що десь на заробітках, а зв’язку з ними немає. Були й такі, хто намагався «домовитися» з працівниками військкомату. Чим завершувалися ці перемовини, сказати важко. Принаймні, кількох мобілізованих, які пробували «домовитися», я пізніше бачив уже в своїй військовій частині – вони спокійно служили, виконуючи покладені на них обов’язки. Загалом, за деякою інформацією, приблизно із 60% осіб, які перебувають на обліку у військкоматах, втрачено зв’язок. Очевидно, саме через це працівники військкоматів, говорячи про мобілізованих, уживають слово «упіймали»: «упіймали офіцера», «упіймали двох сержантів і солдата».
Отже, о 14.00 я разом із двома супутниками та старшим групи виїхав з військкомату та, проїхавши кілька зупинок на метро, прибув до своєї частини. Там ми пройшли медичну комісію та психологічне тестування. Хоча комісія й тестування були досить примітивними, проте не всі проходили це випробування. Наприклад, для мене медична комісія полягала в вимірюванні тиску, зросту та ваги. Зауважу, що такий відбір подекуди призводив до того, що в військові підрозділи потрапили мобілізовані з гострими хронічними захворюваннями, хворі на алкоголізм та наркозалежність; певна невелика кількість мобілізованих має проблеми з законом. Унаслідок цього батькам-командирам доводиться мати клопіт з такими вояками – когось треба госпіталізувати, когось доставляти на судові засідання…
Після проходження медкомісії видали нове обмундирування. Загалом до виданого одягу претензій не було ні в кого. Єдина проблема – це кількість та якість. Чоботи-берці я купив собі пізніше сам на ринку, оскільки у виданих ходити неможливо. Так само недостатньо однієї пари шкарпеток та трусів на рік. Тож дам пораду: якщо вас мобілізують, набирайте побільше шкарпеток та нижньої білизни, мило та миючі засоби, вологі серветки. До речі, офіцери, прапорщики, сержанти Державної прикордонної служби собі речі купують на ринку самі за власні кошти, оскільки там вони дешевші ніж ті, які видають на складі. Окрім одягу, видали речовий мішок та протигаз.
У день прибуття до військової частини мене було призначено на посаду. Уже з наступного дня я приступив до виконання свої посадових обов’язків. «Приступив» – це досить гучно сказано, бо, насправді, ще впродовж двох тижнів до мене й таких же мобілізованих приглядалися. Іноді складалося враження, що командування не має уяви, що з нами робити, куди подіти.
Упродовж перших двох тижнів служби відбувалися такі-сякі навчальні збори: збирання-розбирання автомата, стрільби по мішенях, різні за тематикою заняття. Загалом, майже за три місяці я на стрільбах був двічі, вистрелявши близько 75 патронів. Ті ж із мобілізованих, хто потрапив у прикордонні підрозділи в Донецькій і Луганській областях, не мали й такої підготовки, щоправда, декому з них довелося вести бій уже не з умовним противником й стріляти не по мішенях, а брати участь у реальних бойових діях і виходити зі справжнього з оточення. Однією з причин, чому мобілізовані мало стріляють на навчаннях – це ліміти, економія патронів.
Що стосується харчування, то й зі свого досвіду, й з розмов із мобілізованими з інших підрозділів Прикордонної служби скажу, що годують більш-менш пристойно, страви можна їсти, можна й наїстися, хоча, звісно, час від часу доводиться якісь продукти (печиво, морозиво, кефір та ін.) купувати за власні кошти.
Через два тижні служби я уперше заступив на варту військової частини: мені вручили в руки автомат, бойові набої, прочитали інструкції. Сталося це якраз на Великдень. Спочатку серед мобілізованих, яким довіряли зброю, було мало, але з часом переважній більшості таки дали зброю й почали залучати до несення реальної служби. Якийсь відсоток мобілізованих виявився не готовим до несення військових обов’язків – тож їх залучають до «господарських» робіт: фарбування бордюрів, проведення ремонтних робіт та ін.
Якщо спробувати намалювати загальний портрет мобілізованого, отримаємо наступне: чоловік 25-45 років, який не ховається від мобілізації. Як правило, це вже сформована, самодостатня, патріотично налаштована особистість. Серед мобілізованих, які зі мною служать, є кілька юристів, програмісти, керівники та топ-менеджери підприємств, приватні підприємці, викладачі, тобто ті, кого можна назвати середнім класом. Чимало з мобілізованих придбали за власні кошти собі обмундирування, радіостанції, у різні способи допомагають частині. До певної міри можна твердити, що подекуди наші командири виявилися неготовими до командування людьми, які мають освіту, прибутки, рівень патріотизму вищі, аніж у них самих. У переважної більшості мобілізованих є родини. Чимало мають двох, трьох, чотирьох дітей.
Важливим питанням є матеріальне забезпечення мобілізованих. Залежно від посади та військового звання зарплата мобілізованих складає від 1 600 – 3 500 грн. А з червня додалася ще й премія близько 3 000 грн. Крім того, за законодавством, за мобілізованим упродовж року зберігається його робоче місце та виплачується середньомісячна зарплатня. Із досвіду: не всі підприємства зважають на такі норми закону: трапляється, що мобілізованого звільняють заднім числом або просто «забувають» платити. І це не залежить від форми власності. Знаю кількох мобілізованих, яким комерційні підприємства, де вони працювали, продовжують зберігати робоче місце та виплачують щомісячно зарплату, а є комунальні чи державні підприємства, з яких звільнили призваних на службу. У такому випадку треба писати рапорт на ім’я командира частини, а далі законність буде відновлювати прокуратура. Якщо ж мобілізовані працювали в «тіні», то питання вже складніше.
Виникають проблеми і з озброєнням. На озброєнні прикордонників знаходяться автомати калібру 5,45, гранати Ф-1, РГД-5, гранатомети РПГ-7, гвинтівки СВД. Оце і все. Але це в теорії, а практика є досить сумною. Мій мобілізований колега розповідав про свій виїзд на кордон, щоб зупинити можливий прорив російських військ. Виїхали вп’ятьох. На озброєнні автомати, до яких видали по 60 патронів, гвинтівка СВД, з якої «снайпер» ніколи не стріляв, і гранатомет РПГ-7, який не могли зарядити. Про бронежилети та сучасні й каски, індивідуальні медичні пакети й говорити нема чого.
З іншого боку, у сепаратистів, які блокують прикордонні підрозділи, на озброєнні автомати з підствольними гранатометами, гранатомети РПГ-7, «Муха», кулемети РПК, крупнокаліберні кулемети. Крім того, складається враження, що сепаратисти мають необмежений запас набоїв та бензину. Загалом, можна говорити, що сепаратисти на порядок краще озброєні й навчені.
Як скоро мобілізованих звільнять з армії? За законом, звільнення починається після указу Президента про демобілізацію. На мою думку, це станеться після того, як буде зміцнено охорону кордону та будуть ліквідовані основні пункти опору сепаратистів у Луганській та Донецькій областях.
По роду своєї посади в військовій частині мені доводилося спілкуватися з батьками мобілізованих, які ставили питання: «Невже у нас немає гарно навчених і натренованих підрозділів, які зможуть знищити терористів? Чому наші 20-річні необстріляні сини повинні гинути?».
На жаль, доводиться говорити неприємну правду: існує міф, що з’являться спеціально навчені вояки, які знищать усіх ворогів. Вони не з’являться, у нашій країні їх у необхідній кількості просто немає. Фактично, у нас немає повноцінних ні Збройних Сил, ні Державної Прикордонної Служби, ні міліції. Є окремі боєздатні підрозділи, є досить велика кількість офіцерів, готових захищати державу. Але бракує сучасного озброєння, засобів захисту, бракує адекватного й відповідального командування та політичної волі вищого керівництва країни. Тому суспільству необхідно бути морально готовим до опору агресору, до захисту своєї Батьківщини, слід зрозуміти, що саме оці необстріляні хлопці під командуванням таких же ще необстріляних командирів можуть здобути перемогу. Але це буде не завтра, не через тиждень, не через місяць.
Нас, крім нас самих, ніхто захищати не буде.
Той, хто не хоче годувати власну армію, буде годувати чужу!