Леонид ЛОГВИНЕНКО. Главное™
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Чому пан Уве  любить Харків

У Харкові, на Спаса, у переддень свята Незалежності пречудовим голосом зазвучав дзін «Благовісник», кошти на який зібрала громада містечка Тюбінген, що в Німеччині. На дзвоні ж було викарбувано профіль «апостола любові» Івана Богослова й слова з Єванглії «Любіть одне одного, як я полюбив вас».

Німецька делегація, чимало представників якої були одягнені в українські вишиванки, приїхала на Схід України, аби передати подарунок громаді храму Івана Богослова УПЦ КП. Серед гостей знаходився і колишній учитель ліцею пан Уве Лібе-Харкорт — хоча сивий як молоко, але стрункий, у льняній сорочці, вишитій червоними і чорними нитками.

Пан Уве не лише добре розмовляв українською, а й умів співати наших пісень під гітару. П’ять років поспіль кожен ранок колишній учитель починав з уроку української мови, поки пристойно нею не оволодів. Звідки ж у літнього німця така любов до України?

Містерія на Купала

У селі Пан-Іваннівка, що нині зветься Сковородинівкою відлунав співом, відплив вінками на воді, пішов вогнем багать у небо фестиваль пісенно-обрядового фольклору «Сьогодні Купала, а завтра Івана». Цього року він мав ще одну назву – «Містерії Купала з Варсавою».

ЕКСКУРСІЯ З ВАРСАВОЮ

Варсавою, тобто «сином миру» називав сам себе найбільший український філософ Григорій Сковорода, якого колись давно поховали тут, у Пан-Іванівці під плитою з написом «Мир ловил меня, но не поймал». Чи брав він участь за життя в народних купальських містеріях невідомо. Був же він людиною біблійною, а свято це язичницьке. Хоча можна припустити, що Григорій Варсава, який не цурався ні простих людей, ні їхніх свят, хоч раз, а побував на такому Купалі в Іваніці. То чому б не залучити його до фестивалю зараз?

Організатори свята уявили філософа таким: у білій полотняній сорочці, чоботях, з каламарем та гусячим пером у руці. Його можна було зустріти скрізь. Найперше в будинку Ковалівських, де він якийсь час мешкав і в останні дні життя прийшов сюди помирати. Кажуть, що людина не обирає місця, де має народитися, але може померти там, де хоче. Пан-Іванівка, її господарі так сподобалися Григорію Савичу, що він вирішив зустріти останній день життя саме в цьому селі.

Жінка, закохана в танки

У цьому закутку війни, де у в’язкий як глей чорнозем аж по башти закопався танковий батальйон «Звіробій», у бліндажі, де їдучий запах просяклої соляркою землі змішався з ароматом дубового коріння, найменше сподіваєшся зустріти жінку. А вона ось стоїть переді мною: столична пані з трьома дипломами престижних вишів, що стала воїном. Командування стверджує: Тетяна з позивним Білка – перша жінка-офіцер, яка у танкові війська прийшла добровольцем.

«ЗВІРОБІЙ»

На цій війні Білка, вважай, відтоді, як і «звіробої» третього окремого танкового батальйону. Формувався підрозділ, прозваний «Звіробоєм» важкої воєнної осені 2014 року в Десні, під Черніговом переважно з добровольців. Україна на той час мала усього дві танкові бригади та ще кілька танкових батальйонів у складі механізованих бригад. Такими силами ворога, озброєного до зубів російськими модернізованими Т-72 і новітніми Т-90, котрий знахабнів після Іловайська, важко було зупинити. Тоді Генштаб і взявся за формування окремих такових батальйонів, одним з перших з яких став «Звіробій». З бази в Артемівську, яку ворог ледве не захопив улітку, знімали з консервації Т-64-Б двадцятилітньої «витримки», відмивали від солідолу, відчищали від іржі жерла 125-міліметрових гармат й відправляли на обкатку, пристрілку й злагодження. Ворог напирав з різних боків, отож часу на підготовку було обмаль. Менш ніж за два місяці батальйон, сяк-так стулений до купи, двома ешелонами відправили на війну. Деякі машини ще з гарячими дулами гармат вантажили на платформи не з ангарів, як буває зазвичай, а прямо з полігону.

Кріпацтво для молодого спеціаліста
У село Кияни «міністр здоров’я» і віце-прем’єр в одній особі Раїса Богатирьова не приїхала. І не лише тому, що її візит на Харківщину відклали на потім. Власне, ця пані і не збиралася до «неперспективного» села, адже вона запланувала іншій клопіт: натхненно розповісти про нові соціальні ініціативи президента, перерізати десь червону стрічку і, звісно, освятити власною присутністю зібрання «активістів», під оплески яких мали затвердити концепцію гуманітарного розвитку області. У Киянах же за всі «досягнення» уряду представника влади могли б і облаяти, адже тут не до оптимістичних концепцій.   Бо Кияни, село на Богодухівщині, як кажуть, забуте Богом і високим начальством.   – Ми потрібні були доти, поки не розпаювали наші чорноземи, – скаржилися селяни, котрі зібралися біля сільського магазину, – а як отримали нашу землю багатії, то про нас ­забули.   Щоб обробити людські поля, латифундисти запрошують наймитів з чужих сіл, а місцеві кияни сидять без роботи. Адже де її візьмеш, коли від ферм навіть цеглини не залишилося. Розібрали до фундаменту і заклад культури – клуб, який заставили за кредит... Тепер з кого спитати за розвал, якщо тодішній керівник господарства, котрий впроваджував кучмівську реформу села, вже на кладовищі?.. Кияни сидять без газу, який трішки-трішки не дотягли до села, без освітлення та криниць. А часто і без води, якщо старий іржавий водогін порветься. Отож, забуте рідною владою село...   Утім, якщо хтось і згадає про Кияни, то навряд чи добереться сюди цієї весняної пори по розбитих дорогах. Шляхи у Богодухівському районі жахливі, а ті, що ведуть до цього села, жахливіші вдесятеро. Машина може затонути в якійсь ковбані, а людина – так та напевно загубить у багнюці кирзові чоботи. Тому автобуси і «маршрутки» оминають село десятою дорогою.   Для того, щоб потрапити до Киянів за направленням, випускниця Богодухівського медичного училища, молодий спеціаліст Валерія Явтушенко, доїхала до бензоколонки біля траси, а потім, як каже, «чухала» через поле, щоб обійняти посаду завідувачки місцевим фельд­шерсько-акушерським пунктом. Було це у квітні минулого року.   ФАП з перекошеними дверима, тріщинами у коридорі язик не повертається назвати медичним закладом.   – Обіцяли мені створити тут всі умови, та минув рік, а ніхто з начальства не навідався, – каже Лєра.   Розповідає вона мені про це, тримаючи руки над грубкою. Ні, не тому, що від неї пашить теплом, а задля мізансцени, яку я її попросив «створити», аби зробити жанровий знімок. А насправді в цій грубці вже кілька днів не топилося, бо закінчилися дрова, які потрібні на розпал вугілля. Тому Лєра час від часу бігає до магазину по сусідству, де тепло.   Валерія пригадує, як не так давно вони заготовляли дрова для медпункту. Точніше, місцевий сільський голова повідомив їй, що біля сусідньої станції попиляли дерева, але немає чим їх привезти... Словом, Лєра, разом ще з однією працівницею ФАПу, їх вантажила і привозила. Водій вантажівки, яку надала районна лікарня, зжалився і допоміг жінкам, а сільські хлопці знайшли бензопилку, щоб розпиляти колоди. За нинішньої холодної зими і затяжної весни тих дров, звісно, не вистачило.   Але проблема не лише в холоді. Валерія, яка вчилася у медучилищі добре, а держекзамен склала на «п’ятірку», переживає, що у такому медпункті деградує як спеціаліст.   – Спочатку до мене навідувалися переважно сільські п’янички, – згадує перші дні роботи завідувачка ФАПом, – мовляв, поміряйте, Валеріє Анатоліївно, тиск, чи можна мені випити ще «сто грам». Оце така у мене була практика... А потім люди звикли до мене, а я до них.   Перші два місяці вона думала, як вирватися з цього забутого «раю». Їздила в Охтирку до матері і ридма там ридала. Всіх юристів підняла на ноги у містечку, але марне. Бо відомо, що батога обухом не переб’єш. Потім у Богодухівській ЦРЛ хтось підказав: «Виходь, дівчино, заміж і тікай звідси, поки не втратила здоров’я». Та коли вона заїкнулася про це в обл­здороввідділі, там їй натякнули на законодавство:   «У разі... відмови молодого фахівця без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років, випускник зобов’язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати».   – Я б утекла звідси світ за очі, – зізнається Валерія, – але ж якщо подадуть на мене до суду, де я візьму гроші, щоб повернути витрачене державою на навчання.   Отаке виходить «кріпацтво». Як працювати у холодному медпункті, де тобі на голову може впасти штукатурка, заготовляти дрова молодій дівчині – то можна. А як послати це життя подалі – то не смій!   Хоча, як запевняє Валерія, навіть в такому «депресняку» є свій позитив. Він у серцях киян, які називають дівчину не інакше, як Валерія Анатоліївна і жаліють її. От її пустили на квартиру і не беруть грошей за «куток». А до цього, коли вона мешкала в Богодухові, щомісяця витрачала 200 гривень на житло. При зарплаті 1000 грн з невеликим гаком – це суттєво. Додайте також щоденні витрати на транспорт, аби добратися з райцентру до села... А харчування при нинішній дорожнечі? Без городу, на одну зарплату фельдшеру доводилося жити впроголодь. А за що одягтися молодій дівчині?   А як же гарно говорять про майбутнє молодих фахівців політики! От маємо обіцянки нинішньої влади напередодні минулих виборів: «При укладанні трудового договору працівники бюджетної сфери на 20 років одержать ключі від квартири. Через 10 років роботи – житло може бути викуплено за 50% вартості, через 15 років – за 25%, через 20 років – воно стає власністю працівника». Натомість, у тому договорі держави з Валерією Явтушенко, як і у більшості з тих, хто ризикнув відроджувати село, записано: «Без надання житла».   А тепер нові ініціативи. «Соціальні ініціативи президента Віктора Януковича – це один з найсильніших ходів, які на сьогодні зробив президент. І як сказав голова ХОДА Михайло Добкін – це можна назвати соціальною революцією», – цитує слова свого патрона заступник голови Харківської обласної державної адміністрації Євген Савін.   Сидячи в теплі, добре говорити про всілякі «революції» й «ініціативи»... Утім, слухаючи, скажімо, на обласному радіо передачу «Ранковий ексклюзив», де піарять владу, не можеш втриматися від запитання: «А чи послав би хтось з високих чиновників своїх дітей працювати у Кияни, куди розподіляють на роботу дітей простих смертних?»   До речі, у президента син, який засідає у Верховній Раді, також зубний лікар... P.S.
Чума підкралась непомітно
Майже впритул до кордонів Слобожанщини підібралася африканська чума. Харківські чиновники запевняють: область захищена від цього лиха. Але чи справді це так?   – У Харківській області вживається цілий комплекс заходів проти африканської чуми свиней, – переконує заступник голови Харківської облдержадміністрації Віталій Алексейчук.   За його словами, випадки цієї хвороби зареєстровані в ряді областей Російської Федерації, в тому числі, у безпосередній близькості до Харківщини. У Курській області на відстані 5 км від вогнища зараження знищується все, що є живе, і це не тільки свині, кури та худоба, це також зерно і інше продовольство. До речі, якщо це, не дай, Боже, станеться у нас, то відповідно до українських законів, усе живе, котре може переносити вірус, знищуватиметься в радіусі 20 кілометрів.   – На сьогоднішній день в Російській Федерації виділяються величезні кошти на боротьбу з африканською чумою, – додає віце-губернатор. – Ми також вживаємо заходи, аби не допустити зараження.   На місцевих телеканалах і в пресі не бракує сюжетів про боротьбу з чумою. Зокрема, для пункту пропуску Гоптівка нещодавно було закуплено дві найперших в Україні установки по 100 тис. грн, які обробляють і легковий, і вантажний транспорт. З обох боків «форсунки» обприскують дезінфекційними засобами вантажівки, які вповні чи порожняком перетинають межі України. За словами начальника управління агропромислового розвитку Харківської ОДА Олени Кулик, на всіх п’яти пунктах пропуску створено стаціонарні бар’єри, аби свиняча пошесть разом з транспортом чи людьми не потрапила до України. На автомобільних та залізничних пунктах контролюється ввезення продуктів харчування, зокрема, заборонено провезення через кордон свинини і свинячого сала.   − Африканська чума, хоча вона й не шкодить людині, – це катастрофа для країни, у якій вона з’являється, – каже пані Кулик. – Бо для свиней спасу від неї немає.   Це добре розуміє й керівник фермерського господарства «Джал» у Великобурлуцькому районі Віталій Добриця, свинарник якого розташовано за 3 кілометри від кордону з РФ. Ферму на 600 голів він обгородив парканом, обмотав колючим дротом, поставив параформалінову камеру з роздягальнею. Все це щастя йому обійшлося півмільйона кровно зароблених гривень. Сьогодні, коли закупівельні ціни на свинину знизилися з 19 до 17 гривень за кілограм, він не скоро поверне гривні, що їх забрала африканська чума. Якщо ціна на свинину зменшиться до 15 гривень, то будуть збитки... Отож, зрозуміло, чому деякі фермери вагаються: вирізати свиней чи будувати бар’єри від чуми.   Проте, всі ці клопотання можуть виявитися марними.   − Нещодавно мене перевіряли аж цілих два майори з ветеринарної міліції і підтвердили, що в моєму господарстві зроблено все, як належить, – говорить фермер, – але коли я їх запитав, чи може хтось гарантувати, що тепер я у повній безпеці, вони відповіли, що ні.   Сьогодні тих, хто тримає свиней, перевіряють районні та обласні чиновники, навіть «гості» зі столиці. Всі дивляться, «прискіпуються», дають вказівки і погрожують вжити «найжорсткіші заходи». А потрібна реальна допомога. Як кажуть, не вчіть селян, як потрібно жити, а допоможіть ­матеріально.   − Чиновники страшніші за африканську чуму, – переконаний фермер. – Якщо колись у районі відгодовували 36 тисяч свиней, то нині залишилося лише 1600. Поменшало їх і в особистих селянських обійстях: з двадцяти працюючих у мене, жоден не тримає поросяти.   А тим селянам, хто відгодував та планує до Різдва зарізати кабанчика на м’ясо, шинку чи ковбасу, «предписується» вжити заходи. Чиновники радять: щоб убезпечити особисті господарства від африканської чуми, треба контролювати харчування тварин, своєчасно проходити ветобслуговування, зробити для свиней огородження, за котре не будуть потрапляти інші тварини. А це не просто і дорого. Чиновники, звісно, обіцяють, що у разі спалаху хвороби, свиней у приватників вилучатимуть, а щоб люди не приховували недужих тварин – передбачили компенсацію – середню ринкову ціну по Україні на живу вагу. Однак відомо, як наш народ ставиться до запевнень можно­владців.   Отож, дехто напевне приховуватиме останнього кабанчика від пильного інспектора. Як чинити у цьому разі, мешканці області знають, адже ще живі люди, які пам’ятають часи, коли смалили свиней у льоху чи сінях. Проте, то була інша чума – комуністична. Щоправда, й про нинішню, природну заразу, у Великобурлуцькому районі складають частівки:   Время трудное настало,   Власть такой бездарной стала.   Под шумок борьбы с чумою   Убивают все живое.   Им свиньи совсем не надо,   Им бы жить себе в усладу...   Проте, навіть співаючи частівки, мешканці прикордонних районів, нажахані родичами, які мешкають по той бік кордону, намагаються убезпечити свою господарку від пошесті.   А як бути з дикими кабанами, яким кордон – не перепона? До речі, саме вони донесли африканську чуму від північного Кавказу аж до Ростовської, а потім Курської та Бєлгородської областей. Завдяки диким тваринам чума розповсюджується майже до 200 кілометрів на рік.   − Зараз в Курській області закрили всі м'ясокомбінати, худоби від людей не приймають, – переконані в прикордонній Козачій Лопані, що в Дергачівському районі. – Як хочеш, так і виживай.   Дикі кабани на Харківщині сьогодні й без чуми – лихо. В нашому регіоні щільність поголів’я у 1,5 рази вища за норму. І це за офіційними даними, а неофіційні говорять навіть про подвійну норму. З одного боку, це явище намагаються пояснити біологи: мовляв, м’які нинішні зими призвели до того, що матка приводить за рік по два виводки. З іншого, збільшенню поголів’я сприяють і приватні мисливські господарства, яких лише в Ізюмському районі кілька. Дикі свині так знахабніли, що не лише трощать усе, що на городах, а й заглядають у селянські двори. Був випадок, коли дикий кабан, який у селі Іванівка забрів у двір до родини священника, загнав на дах усю його родину.   Смішно? А от керівникові фермерського гос­подарства «Колос» Миколі Денисову анітрішки, адже його землі знаходяться між кількома приватними мисливськими господарствами. Дикі кабани, які призначені задля забави можно­владців, нанесли збитків на 300 тисяч гривень. Питання про кабанів свого часу виносилося на сесію районної ради, але безрезультатно. Тепер Денисов пише в різні інстанції, але... Причина, можливо, в тому, що деякі мисливські господарства знаходяться під патронатом впливових депутатів Верховної Ради України. Якщо це так, то цікаво, чим увінчається оголошена харківськими чиновниками боротьба із знахабнілою дичиною в ізюмських лісах.   − Я не проти, якщо вони (маються на увазі кабани) усі б повиздихали, – каже у серцях Микола Денисов.   Проте, якщо до цього призведе африканська чума, то неодмінно постраждає і все свійське.   Але чума загрожує не тільки слобожанській худобі, а й чемпіонату Європи з футболу Євро-2012. Віталій Алексейчук звертає на те, що на спортивне свято приїде багато людей, у тому числі з Росії, де широко розповсюдилась африканська чума свиней, та з Грузії, де ця хвороба знищила все поголів’я.   Чи вдасться захистити Харківську область, покаже час
Коли у людині не бачать людини
Забарися автори на місяць чи два, і цей збірник документів «Голодомор 1932-1933 років у місті Харкові, столиці УРСР», виданий на замовлення Інституту національної пам’яті групою упорядників з обласного державного архіву та дослідників, міг би і не вийти у світ. Адже після цього трапилося багато прикрого: Інститут згорнув діяльність, з’явилася нездорова зацікавленість спецслужб дослідниками репресій, змінено акценти в темі Голодомору у шкільних підручниках... Мені важко пояснити це лише російськими чинниками. А що думає з цього приводу одна з упорядників книги, редактор відомого далеко за межами України сайту «Голодомор» Ніна Лапчинська?   РОДОВЕ ПРОКЛЯТТЯ   − Звісно, російський чинник тут існує. Попри те, що в Україні винуватцями Голодомору названо Сталіна і його тоталітарний режим, а не російський народ, росіяни, тим не менше, боляче реагують, коли піднімається ця тема. Отож не дивно, що найвищі урядовці, бажаючи отримати економічні преференції, на міжнародному рівні перестали називати цю страшну трагедію геноцидом і почали розглядати Голодомор лише як явище, що мале місце на інших теренах СРСР. Утім, саме в Україні з грудня 1932 року починає лютувати не лише голод, але й Голодомор, коли були вивезені всі запаси збіжжя, не лише харчове зерно, але й усі фонди, створені колгоспами – посівне зерно, продовольчі запаси для дитсадків, лікарень, годування колгоспників під час посівної, фуражне зерно. Це відбивають і оті 187 документів, що увійшли до збірника. Вони свідчать про запровадження кордонів та створення загороджувальних загонів на шляху до столичного Харкова, куди у пошуках порятунку кинулося голодне село. Люди намагалися потрапити до всеукраїнського старости Петровського, якому приписували незвичайну доброту, до уряду, але порятунку не знаходили.   − Якщо в «закручуванні гайок» російський чинник не головний, то яка ж тоді причина обмеження доступу до архівів?   − При Кравчуку, Кучмі, Ющенкові питання закриття обмеження доступу до архівів не стояло. На всіх посадах середньої ланки тоді перебували чиновники, звиклі до виконавської дисципліни. Власне, вони виконували розпорядження, не переймаючись проблемою. Отож, при Кучмі було встановлено День пам’яті жертв Голодомору, при Ющенкові ця тема стала чинником консолідації нації. Хоча це і вилилося в кампанію, яка багатьох відштовхувала, але були підняті документи, відповідно до висновку слідчої групи СБУ Апеляційний суд Києва 13 січня 2010 р. виніс ухвалу, якою підтвердив висновок слідчих про визнання керівників більшовицького тоталітарного режиму винними у геноциді в Україні в 1932-1933 роках, вказав на організований характер Голодомору. Та була й інша група чиновників, представники якої довго сиділи мовчки. Коли потрібно було повернутися в політику, вони обрали ту партію, керівництво якої не дуже переймалося гуманітарними проблемами. Вони прийшли і стали головними ідеологами. Маючи досвід керування і виконавської дисципліни, представники колишньої партійно-радянської номенклатури виглядали як управлінська еліта, що потрібна партії. Якщо покопатися в біографіях цих людей, проаналізувати їхній родовід, то там обов’язково знайдуться виконавці Голодомору, чонівці, які громили селян, представники каральних загонів ГПУ... Їхні нащадки отримали освіту, їм відкрився шлях на верхні щаблі влади. А архіви вони закривають тому, що цим людям не потрібно, аби там знаходили прізвища їхніх батьків та дідів. У Януковича, його донецького оточення навряд чи є цей шлейф, але адміністративна машина нинішньої влади побудована, в тому числі, на людях, які вийшли з компартії.   КЕРОВАНИЙ ХАОС   − Так чи інакше, багато документів вже опубліковано, зокрема, і в збірнику. Який з них вас найбільше вразив?   − У книзі немає документів, які можна було би спокійно читати. Скажімо, доповідну лікаря Гарньє про умови утримання в цитівських бараках. Спочатку людей ловили на вокзалах і відправляли в лазні з холодною водою нібито для дезінфекції. Але ніхто нікого не обробляв, у безпритульних відбирали одяг, речі. Люди сиділи роздягнені, голодні, помирали подалі від людських очей. Навіть безсилих людей влада боялася, намагалася прибрати їх з вулиць. Лікар описує жахливі умови проживання в бараках, де врешті-решт опинялися безпритульні. Їх роздягали, а тому жоден з них не спав на ліжках. Мешканці розпорювали матраци, залізали у солому, де проводили цілі дні, навіть не вилазячи звідти для відправлення власних потреб. У трьох бараках на 300 осіб мешкало 760 осіб. Уявіть собі, що там коїлося, а це ж лише весна 1932 року. Людей, як худобу, передавали бараками.   − Лікар Гарнье описує цей жах. А хіба влада не бачила, що коїться?   − Річ у тім, що тоталітарній комуністичній владі байдужа людина як така. Особистість сприймається нею як робоча худоба, котра має щось виконувати. Нікому не цікаво, як ці люди утримуються, що їдять. Якщо хтось помирав, то на його місце ставав інший. Причин того, чому у людей було вирішено забрати хліб, багато: потреба в валюті, аби знищити спротив селянства, змусити працювати задарма. Але головне те, що ідеологія не бачила в людині живої істоти, яка має духовні потреби. До речі, це те страшне, що привело до сьогоднішнього знецінення людського життя.   − Але ж лікар, тобто посадова особа, б’є на сполох... Отже не все було так однозначно.   − Людина завжди залишається людиною. Наприклад, маємо стенограму одного засідання, де працівник комсомолу, працівник ГПУ говорять про жахливе становище дітей у чотирьох харківських притулках. Діти мовчки помирають у нечистотах. На 18 осіб – одне ліжко. Хтось стогне «пити», але санітарка не підходить до дитини (вік дітей від місяця до 4 років), продовжує в’язати: мовляв, все одне цей помре. ГПУ­шник не розуміє, що коїться: йому обіцяють білий хліб, молоко, але нічого не робиться навіть попри арешти. Бо це – керований з центру хаос... Так на місцях знають, що коїться, все це навіть обговорюється на зборах, але ніщо не виходить за межі закритих засідань.   МОВЧАТИ І ТЕРПІТИ   − Але ж сьогодні на кожному кроці ми чуємо про покращення життя, про те, як у нас шанують людей...   − Говорити на словах одне, а робити інше – це також ознака тих часів, яка добре прижилася. Скажімо, в цьому році минуло чверть століття чорнобильської трагедії. З такої нагоди очільниками країни говорилося багато правильних слів: що ліквідатори ціною свого здоров’я, навіть життя, врятували світ від біди. До кожної дати держава їм щось обіцяла. У той же час, порушуючи Конституцію, закони, уряд якимось своїм циркуляром відміняє рішення про пільги, встановлені, до речі, законодавчо. У «чорнобильців» відібрали кошти, потрібні на лікування. І що тепер цим людям робити? Помирати? У Греції, Іспанії, Ірландії, коли загрожує навіть невелике пониження пенсій або зарплат, люди виходять на вулиці. Там люди домоглися за багато десятиліть того, що є стандарти, які не можуть бути зменшеними. У нас же за десятиліття панування комуністичного режиму у людей відібрали розуміння прожиткових стандартів. Українці кажуть: аби не було війни. А в роки Голодомору без війни знищили 7 мільйонів живих душ, та й нині люди вмирають часто не від старості.   − Дехто вважає, що всі наші біди коріняться в голодоморі. Невже і проблеми тих «мажорів», яким не бракує ікри та вина, чи доньки можновладця, яку в 23 роки призначили заступником начальника митниці, також там?   − Ви про дівчину, яка була моделлю і стала VIP-чиновницею?.. Річ у тім, що свого часу у людей забрали людську гідність. Коли людина голодує, у неї на фізіологічному рівні відбуваються незворотні зміни. Такій людині байдуже, що відбувається, що про неї подумають, – їй важливо отримати свою «калорію» тут і зараз. За будь-яку ціну. Тому і людожерство, і трупоїдство. Я вже не кажу про грабунки. Виживали люди, що відкидали моральні табу. Вони потім переносили свій досвід на виховання нащадків: відібрати, вкрасти, переступити через когось – це нормально. Потім стандарти «підвищилися»: ресторани, палаци, дорогі авто...   − А чому люди відмовляються від власного коріння? Це також бажання вижити за всяку ціну?   − Коли знищують націю, то українізація непотрібна. Справді, паралельно з Голодомором відбувалося згортання українізації. Постановою, підписаною Сталіним, було також заборонено виїздити з України та Північного Кавказу, де більшість населення складали українці. Тобто з усіх цих територій створили резервацію. Щоб вижити, українці намагалися позбутися своєї національності: скільки маємо Жукових, які були Жуками, Гончарових, що були Гончарами... Той, хто пережив Голодомор, потім приховував власне походження. А потім були 1970-1980 роки, коли можна було офіційно відмовитися вивчати українську мову. До речі, народжені в ці роки сьогодні продуктивна сила суспільства, чиновники.   − Дехто говорить, що цей страх, який пережила нація, не може повторитися. А ви як думаєте?   − Я не можу передбачити, що може бути, але люди, які колись переступили через табу, здатні на багато що. Якщо їхня мета – абсолютна влада, то вона передбачає абсолютну покірність. Звідси й висловлювання: «Страх повинен працювати» чи «люди втратили страх і совість». Ключове тут слово – «страх». Для того, щоб досягти мети, потрібно поставити людей у такі умови, щоб вони думали лише про те, як вижити... Прийняти відповідний Житловий, Трудовий, Податковий, Пенсійний кодекси. Підвищується квартплата, зменшуються пенсії, працівник стає безправним на підприємстві олігарха. Демографічні проблеми, справді, існують. Але одночасно люди опиняються в ситуації, коли їм нічого не потрібно, а лише вижити за будь-яку ціну. Вже створено «ідеал» такої людини: «Яка мовчить і терпить»
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )