За містом відразу стає помітнішою зима. Важкий неторканий сніг, промерзле повітря. Більше простору, чіткіші лінії, виразніші погляди, глибші зморшки. Ми виїжджаємо з Харкова ще в сутінках, дорога на Схід розбита, можна подумати, що це від військової техніки, проте нічого подібного – вона тут завжди розбита, таке враження, що війна тут триває вже з добрий десяток років, причому – зовсім незрозуміло, хто в цій війні перемагає.
В автобусі крім цивільних – кілька військових. Молоді хлопці, почуваються впевнено. Під час зупинки беруть перше ранкове пиво, п’ють просто на морозі. До автобуса входить чоловік, років п’ятдесяти, каже, що вивозить родину з-під Луганська, просить допомогти. Пасажири скидаються. Чоловік демонстративно тримає в руці кілька купюр – мовляв, нічого не приховую, ось усе, що назбирав. Виходить на вулицю, біжить до свого автобуса. Запалені очі, тягана шкірянка, і чомусь начищені до блиску офіцерські чоботи. Автобус проїжджає повз стару жінку, що дивиться довкола себе безтямними очима. В усьому багато божевілля, багато сліз, занадто багато.
В Старобільську, на базі «Айдару», готуються до обміну – мінятимуть російського лейтенанта на чотирьох українців – одного «айдарівця» й трьох бійців ЗСУ. Домовляються хто поїде, коли слід рушати. "Чому ви їх не показуєте ніде, росіян?" – питаю в командира. "Та скільки можна їх показувати, - заклопотано відмахується він. – Ми вже їх стільки наловили за півроку". Помітно, що його більше цікавить не медіа-резонанс, а речі куди прозаїчніші – скажімо, пральний комплекс, який він надумав зробити для бійців. Війна триває давно й на швидке її завершення ніхто не очікує. Очікують на продовження зими, очікують на продовження протистояння, одне слово – нічого доброго не очікують. Але особливо цим і не переймаються.
Під Старобільськом, на сільському цвинтарі, шукаємо поховання «айдарівців». Якась бабуся, що чистить могилу, жваво відгукується на наше питання, пояснює як пройти. Могили викопані поміж сосен, коло дороги. Більшість не підписані, просто вказано «Тимчасово невідомий герой України». На свіжому снігові лисячі сліди – ведуть до лісу, зникають за деревами. За трасою, від ріки, чутно регулярні автоматні черги – в піонерських таборах стоять військові частини, схоже, пристрілюють зброю. Лісом перекочується луна, відбивається у верхівках дерев, тоне в снігу. Місцеві на стрілянину не реагують, звикли.
Прифронтовий статус цих містечок загалом мало позначився на їхньому побуті й звичках. Звісно, всюди військові – в магазинах, на ринках, коло банкоматів. Втім, уваги на них давно ніхто не звертає. Війна оминула цю частину Донбасу, військові тут від весни, їх не бояться.
В барі крім них майже нікого й немає – так, пару місцевих за пивом, дівчина прийшла зі своїм бійцем, ну і все. Айдарівці, з якими познайомилися напередодні на вулиці, влаштовують якусь недитячу перевірку – просять показати знімки в фотоапараті, паспорти, документи, довго перепитують, вагаються. Один місцевий, інший із Сєвєродонецька. Колишній міліціонер. Ясна річ, російськомовні. Ясна річ, добровольці. Багато розповідають про безлад серед командування, про недолугість генералів, про недбалість, недалекоглядність, безвідповідальність. Говорять про полон. Колишній міліціонер дістає з кишені гранату – мовляв, у полон здаватися в разі чого не збираюсь. Під кінець просять дістати зимову гуму на бусик. Розходимось як рідні.
Ввечері в місцевому будинку культури благодійний концерт. В фойє лежать пачки з бібліями – концерт організовує якась церква. В залі більшість теж військові. Коли зі сцени лунає щось патріотичне, солдати підіймаються, довго плескають. Чорний передріздвяний вечір, ялинка на площі, військова техніка, що час від часу прокочується містом. Тут війна виразніша, її неможливо ігнорувати, неможливо про неї не думати.
Зранку повертаємося до Харкова. На блок-посту міліція просить чоловіків із паспортами вийти з автобуса. Різкий вітер налітає звідкись зі степу, мотає прапорами в холодному повітрі. Чоловіки стоять на узбіччі, здають документи.Доки триває перевірка, палять. Руки мерзнуть на пронизливому вітрі. Міліціонери не поспішають – в них це не перший транспорт і не останній, скільки ще облич доведеться за сьогодні зідентифікувати. А ось чоловіки нервують, видихають сигаретний дим, роззираються навсібіч. Дивляться в небеса, де за низькими хмарами просвічує прозоре січневе сонце. Дивляться в степ, за обрій, туди, звідки прилітає вітер, туди, де триває війна. Хтось дивитись із недовірою, хтось із надією, хтось зі смутком. Хтось вибирається звідси назавжди. Комусь повертатися додому вже вечірнім рейсом. Хтось потрапив сюди загалом випадково. Холодно всім.