«Бачу, що останнім часом дискусія у суспільстві щодо української мови, з приводу патріотизму вчителів набирає обертів, і це не може не радувати. Я далека від думки, що цей процес призведе до розквіту серед українців доносів та наклепів. Мені видається, що це є свідченням того, що усе більше українців починає усвідомлювати важливість захисту української мови, важливість виховання дітей у любові до України, важливість того, що ці питання потрібно вирішувати негайно, а не після війни, після економічного зростання, після виборів чергового президента. Ці питання - питання про те, чи відродимося ми як повноцінна держава»,- пише блогер Олена Косенко.
«Пригадую, як кілька років тому я із здивуванням прочитала, що у Варшаві у 1912 році не було жодної польської школи, усі школи були російськими. У цей факт зараз важко повірити. Хто бував у Польщі, знає, що поляки розмовляють виключно польською, а російською там розмовляють хіба що туристи або заробітчани зі східної України. Польща так само як і Україна пережила заборону на польську мову.
Читаючи біографію Марії Склодовської-Кюрі, я довідалася, що у 80-90 роках дев'ятнадцятого сторіччя по усій Польщі з'явилось багато таємних шкіл і навіть Летючий університет (летючий, тому що постійно змінював своє місце), у яких викладалася польська мова, історія Польщі, інші предмети польською мовою. Уроки дітям давали безкоштовно студенти, вчителі і просто освічені люди. Марія Склодовська також давала уроки у таких школах. Усе польське суспільство об'єдналося задля того, щоб зберегти свою мову, культуру, свою ідентичність. Звичайно, полякам пощастило трохи більше ніж українцям. Російські царі ставились трохи толерантніше до поляків, поляків не вбивали голодом, як українців, до Польщі не заселяли мільйони росіян. Полякам, як нам в Україні, не ставили на керівні посади росіян. Але кожна нація має свій шлях.
Пригадую, у кінці 80-тих років минулого століття, коли у магазинах вже не було ніякого пристойного одягу, на вулицях Чернівців почали з'являтись польські автомобілі з причепними хатками на колесах, автобуси, просто машини, навантажені турецьким крамом. Ці "автолавки" миттєво оточували українці і вдячно скуповували турецькі куртки, джинси і джинсові спідниці, шкіряне взуття. Здавалось, що поляки прийшли врятувати українську молодь від сірого убогого радянського ширвжитку.
Поляки ж після торгування одягом заходили до наших крамниць і скуповували що могли з нашого товару, навіть наші жахливі зубні пасти. Поляки були такі самі бідні як ми, українці, але мали право пересуватись по світові і цим правом скористались, і добре скористались.
Поляки зуміли відстояти свою мову, об'єднавшись проти тодішнього руского міра. Поляки пройшли крізь очищення від комунізму. Польщі вдалось стати польською, сильною і незалежною. Навіть економічна криза 2008 року не надто вплинула на ситуацію в країні.
І де тепер Польща і де тепер її колишня митрополія Росія? Чи має Росія, з її нафтами та газами, ті дорогі, які має Польща? Чи ті гарні будиночки з кольоровими дахами та з гномиками, у яких затишно живеться полякам середнього класу?
Природа усіх імперій покликана асимілювати завойоване населення до такого ступеню, щоб воно відреклося від свого минулого і влилось річечкою у велику імперську ріку, в якій вже не важливо, звідки саме прибуває нова вода.
На Буковині є багато людей, які у радянських паспортах були записані румунами, але мають українські прізвища: Федорюк, Руснак, Петращук, Лесюк тощо. Оскільки питання мови завжди привертали мою увагу, то я, учениця старших класів, пояснювала це собі тим, що місцева влада так "українізувала" населення. Як я помилялась. Усе було з точністю навпаки. Це румунська влада так зрумунізувала українське населення. Українці з українськими прізвищами стали румунами. Зрозуміла я це після розмови, почутої у хаті моїх батьків, коли у нас в гостях були наші старші родичі. Одна з тіток моєї мами розповіла про "румунів" з українськими прізвищами, діди і бабусі яких не знали румунської. Тітка моєї матері була народжена приблизно у 1915-1917 роках, тобто вона народилась одразу після розвалу Австро-Угорської імперії. З моменту входження частини українських земель до складу Румунії почались гоніння на українську мову.
Уже через багато років мене засмутив один випадок. Ми, українці-емігранти, у перші роки нашого життя в Іспанії у вихідні збирались великими групами у парках. Ми розмовляли, розповідали про своїх сеньйор, шукали і пропонували роботу, святкували свята та дні народження і обов'язково співали пісень. Це були такі собі групи психотерапії: нас оточував чужий світ і ми таким чином намагались якось вижити у цьому світі. У парках крім нас також збирались румунки. Іноді ми з ними розмовляли. Одного разу до нашої групи приєдналась група румунок і заспівала нам пісень про шахтарів українською мовою. Я з цікавістю почала їх розпитувати, чи не є вони українками, чи розмовляє хтось із них українською, хто навчив їх українських пісень? Деякі з них намагались, щось відповісти українською, але з того нічого не вийшло, легше було іспанською. Вони твердо сказали, що вони не є українки, що вони румунки. І мені здалось, що відмовлялись вони від українства з якимось страхом і що вони боялись одна одну. Напевно, у Румунії визнання себе українцем могло накликати на сім'ю велику біду. Навіть у наш час визнати себе українцем у Румунії не сприймається добре. Це є ще одним свідченням того, що народи колонізатори є дуже агресивними. Мені було боляче бачити, що ці явні нащадки українців не відчували себе гілочками, відрізаними від українського дерева, більше того, вони боялись це робити.
Усі колонізатори українських земель діяли однаковими методами, різниця полягала тільки у ступені жорстокості. І, напевно, першість у жорстокості можна сміливо віддати Росії. Росія робила і робить усе можливе, щоб найталановитіші, найавторитетніші, наймудріші українці або служили їй, Росії, або безжально знищувала тих українців, які могли б відірвати Україну від Росії, які могли б змінити світогляд українців, які могли б через свій талант привернути увагу світу до України (М. Леонтович, В. Чорновіл, М. Івасюк, В. Стус, С. Бандера). І це хиже спостереження за українцями не припиняється ні на мить. Росія, де тільки може, ставить свої мітки: церква УПЦ МП упевнено труїть свідомість українців. Проросійське телебачення, книги, газети покликані ловити і обманювати українські душі. І наш непроукраїнський уряд не поспішає захистити інтереси України.
Мій чоловік - монгол. Він любить свою Монголію. В Улан-Баторі є дуже великий пам'ятник Чингизхану. Монголи боготворять свого знаменитого предка. Мій же чоловік звинувачує Чингизхана у теперішніх бідах Монголії. Досить велика територія сучасної Монголії населена менше, ніж трьома мільйонами монголів. Чингизхан, щоб утримувати завойовані землі, відправив за межі батьківщини величезну кількість молодих монголів. Більшість з них ніколи більше не повернулись додому і асимілювались з захопленим населенням, або утворили клаптики колишньої могутньої імперії: Туву, Башкирію, Бурятію. І тепер у європейських країнах, в Україні несподівано можна зустрітись з гострим поглядом азіатських чорних очей на європейському обличчі, або побачити світловолосих красунь з азіатськими вилицями. Тепер колись могутня Монголія з чисельним населенням мусить маневрувати між Китаєм, який у будь-який момент може вихлюпнути за межі своїх кордонів зайве населення, і хижацькою Росією, завжди готовою поцупити усе, що погано лежить.
Нині живущі українці є постгеноцидним поколінням. Життя відселекціонувало найбільш боязких, найбільш покірних, таких, що можуть пристосуватись до будь-яких умов. Я в Іспанії познайомилась з одним дніпровцем, який з гордістю розповідав, що він походив з роду запорожських козаків, і його прізвище це підтверджувало. Але цей нащадок сміливих запорізьких козаків абсолютно спокійно розповів мені, що він свою дочку спочатку записав до першого класу російської школи, після Помаранчевої революції дочка почала ходити у другий клас до української школи, а коли вже стало зрозуміло, що ніяких змін в Україні не буде, дочку знову відвели до третього класу російської школи. Ось як можна мімікрувати в залежності від політичної ситуації в країні. Якої життєвої позиції можна чекати від дівчинки, яку батьки навчили не мати позиції?
Напевно, природа мудро навіть у самих боязких та лякливих зберігає про всяк випадок гени мужності, честі, благородства.
І якщо, не дивлячись на катування, знищення, голодомори, український народ у своєму лоні виносив сьогоднішніх мужніх, сміливих, оптимістичних синів і дочок, Україна вистоїть. І у нас є багато причин, щоб перемогти. На відміну від Монголії, ми маємо серед сусідів і цивілізовані країни. Населення України хоч і стрімко зменшується, усе таки ще має шанси з часом почати зростати. Нашу мову не потрібно, як іврит оживляти від двотисячолітнього сну. Наша мова жива, нас є багато. Тільки потрібно, щоб українці не ємігрували до європ та америк, а поверталися додому. Нам треба стати сильними, щоб навіть наші цивілізовані сусіди у своїх потаємних думках не орали наші українські черноземи. І те, що усе більше українців починає розмовляти українською - це дуже добрий знак»,- резюмувала автор.
Источник: uacentr.com