Раскол в оппозиции. Кто виноват: Власть? Оппозиционеры?
Харьковские политологи, опрошенные Институтом региональной политики, расходятся во мнениях о возможных действиях новой власти и о том, кто возглавит оппозицию в Харькове.
Предлагаем мнение двух политологов, ответивших на вопросы:
1. После принятых решений КС о том, что в формировании коалиции депутатских фракций могут принимать участие отдельные депутаты, которые признаны внефракционными, не считаете ли вы, что тем самым пошел процесс по ликвидации оппозиции в Украине?
2. 5 апреля Лидер БЮТ Юлия Тимошенко заявила, что в ее команде начинается "большая чистка". Публичная активность Фельдмана и областного руководства «Батькивщини» в последний период связанны с этим заявлением Тимошенко? Какие Ваши предположения касательно причин активности в среде Харьковских БЮТовцев?
3. Сейчас происходит раскол внутри харьковского БЮТ (заявления члена ПРП И. Варченко) и резкий ответ членов «Батькивщини» Строновых. Почему называется фамилия Авакова, принадлежащего к другой политической силе? (Для справки: Аваков не делал никаких заявлений о возможности вступить в БЮТ или, тем более, возглавить областную организацию).
Александр Романюк, политолог
- Пошел процесс монополизации власти Партией регионов. Естественно, что монопольная власть не терпит настоящей оппозиции. Но чтобы прикрыть свою авторитарную сущность (иначе с ней не будут иметь дело западные демократии) она пытается создать ручную оппозицию. Которая на словах слега критиковала бы власть (дозировано, в рамках согласия на это самой власти), но на деле бы поддерживала ее.
- Безусловно. Позиция Александра Фельдмана не отвечает стратегической лини БЮТ, определенной в новых политических условиях (после президентских выборах) Юлией Тимошенко. Он слабое звено в системе региональных структур БЮТ. Вероятнее всего, что это понимает и Тимошенко. Поэтому Фельдман сейчас пытается любыми путями удержаться на местном олимпе БЮТ.
- Вследствие неэффективной работы на президентских выборах, что в свою очередь обусловливалось нежеланием А. Фельдмана ссорится с «регионалами», А. Фельдман стал терять авторитет среди значительной части руководства районных организаций и первичек «Батькивщини», местных организаций союзнических партий, рядовых членов партий блока «БЮТ» и симпатиков Юлии Тимошенко. Наоборот, принципмальная позиция бывшего главы Харьковской облгосадминистрации Арсена Авакова, открытая поддержка им кандидатуры Юлии Тимошенко после 1-го тура, способствовала росту его авторитета среди функционеров и симпатиков БЮТ. Однако эти, объективно обусловленные тенденции, Фельдман и его ближайшее окружение восприняли как «происки Авакова» и начали кампанию по дискредитации Арсена Авакова.
Галина Куц, політолог, доцент кафедри політології ХНУ ім. В.Н. Каразіна
- Насправді певні утиски парламентської опозиції почалися вже після прийняття Верховною Радою нового варіанту Регламенту, в якому стаття 68 зобов’язує всю опозицію об’єднуватися в одну силу. Хоча здоровий глузд нам підказує, що можуть існувати різні опозиційні сили та рухи, оскільки вони повинні представляти різні верстви населення, інтереси яких іноді кардинально відмінні. Разом з тим, після прийняття регламенту зі сторони владних сил активізувалася критика стосовно неспроможності опозиції об’єднатися. Така критика видається абсурдною з точки зору політичної науки, оскільки лише широкий спектр опозиційних сил здатний забезпечити більш потужне позиціювання інтересів виборців. Втім, такі абсурдні закиди влади стосовно неспроможності опозиційних парламентських сил до об’єднання виконують маніпулятивну функцію, спрямовуючи громадську думку в русло негативного сприйняття опозиції, що суттєво впливає на пересічного виборця, викликаючи недовіру до всіляких опозиційних об’єднань. Сьогодні громадська думка спрямовується діючою владою на активне висвітлення вторинних проблем (наприклад, хто головний опозиціонер – Тимошенко, Яценюк чи Ющенко?). Це – хитрий хід, який відволікає людей від більш важливих проблем (наприклад, розподілу владних ресурсів, стосовно прозорості якого тепер і в опозиції небагато інформації).
Крім того, утиски парламентської опозиції пов’язані з небажанням владної коаліції віддати керівництво окремими комітетами Верховної Ради опозиціонерам. Зокрема, це бюджетний і регламентний комітети та комітет свободи слова, без яких неможливо здійснювати ефективний контроль за діяльністю влади. Вже склалася така політична традиція у Верховній Раді, що саме ці комітети очолювала опозиція. Але коаліціанти (фракції Партії Регіонів, Блоку Литвина, Комуністичної партії України та ін.) стали апелювати до відсутності закону про парламентську опозицію, в якому було би відображено це положення. Такий закон насправді було прийнято в першому читанні 12 січня 2007 р., але до прийняття закону в цілому депутати до сих пір не приступають. В цьому законі чітко зазначено які комітети слід віддавати опозиції для конструктивної діяльності (у перелік входять не лише бюджетний, регламентний комітети та комітет свободи слова, але й інші). У першому читанні за цей закон голосували і Партія Регіонів, і БЮТ (всього було віддано 362 голоси). На жаль, політична пам'ять депутатів виявилася короткою і сьогодні відбувається узурпація влади по всіх напрямках, що врешті й призводить до утисків опозиції.
Зміни до Конституції стосовно формування коаліції поглибили існуючий стан речей. Після оприлюднення рішення КС, який «освятив» формування коаліції на основі індивідуального членства, ряди парламентської опозиції будуть рідшати. Це буде викликати ще більшу недовіру у пересічного виборця до опозиції (не лише парламентської, але й позапарламентської).
- Ю.В. Тимошенко, розуміючи, що «перебіжчики» в її політичній силі обов’язково знайдуться, першою заявила про так звані «чистки» партії, щоб певним чином виправдати цю ситуацію в очах свого твердого електорату. На жаль, наша політична культура має таку специфіку, що хто б не переміг на Президентських виборах, завжди чітко виокремлюється клас «перебіжчиків» протилежного табору, який одразу згоден «віддатися до останку» переможцю.
Це зумовлено, з однієї сторони, недосконалістю партійної системи в Україні, коли політичні партії більше схожі на закриті клуби за інтересами, ніж на структури, що послідовно відстоюють інтереси певних прошарків населення. Такі «клуби» об’єднує що завгодно (бізнесові інтереси, поклоніння перед лідером, кровний зв'язок тощо), але не ідеологія, яка насправді має бути цементуючим розчином, що скріплює політичну партію. Тяжіння до цінностей та принципів (наприклад, мовне питання), а не до ідеологічних доктрин – основна риса більшості політичних партій сучасної України. Апелювати до цінностей політичним партіям і простіше, і легше. Ціннісні принципи можна задекларувати і забути, позаяк це апелювання ні до чого не зобов’язує. Дотримуватись заявлених ідеологічних догм важче. Адже виборець, голосуючи за ідеологічну доктрину, голосує за певний напрям економічного та політичного розвитку, що зобов’язує політичну силу бути передбачуваною і послідовною. Голосуючи за цінності чи принципи, виборці голосують «серцем» на рівні архетипу «свій-чужий», не маючи уявлення: який вектор розвитку обере в подальшому політична сила. В окресленому контексті доволі важко назвати партіями організаційні об’єднання, які створені лише під вибори (наприклад, Блок Литвина). Є, звичайно, надія, що в Україні прийде усвідомлення необхідності існування партій у сучасному розумінні цього поняття: як інструментів реалізації політичного процесу з наявністю чітко вираженої ідеології та іншими необхідними ознаками таких інститутів. Слід також констатувати, що сьогодні партії в Україні – це, найчастіше, партії лідерів, а не ідеологій.
З іншої сторони, наявність класу «перебіжчиків» обумовлена недосконалістю пропорційної виборчої системи. Маються на увазі «закриті» списки, місця в яких визначаються найчастіше лідером партійної сили. Людина, яка, завдяки якимсь ресурсам, отримала таке місце, не вбачає необхідності демонструвати безкінечну вірність лідеру, який опинився на обочині розподілу владних ресурсів, не здобувши перемоги у Президентських виборах. Виходом з цієї ситуації не може бути повернення до мажоритарного типу виборчої системи, оскільки ми всі добре пам’ятаємо її недоліки (купівля голосів в окремому окрузі найбільш потужним у фінансовому плані претендентом). Найбільш оптимальною (хоча, далеко не ідеальною) може бути модель пропорційної виборчої системи з відкритими списками.
Харків став типовим віддзеркаленням загальноукраїнської ситуації: переформатування опозиційних рядів було очікуваним в силу всіх вищенаведених причин.
- В експертному середовищі чомусь активно обговорюється опозиційність Авакова лише в координатах БЮТівської опозиційності та в координатах протиставлення Авакова Фельдману. Насправді, серед харків’ян очікування стосовно Авакова доволі високі до тих пір, поки Аваков позиціонується як людина, що на даний момент рівновіддалена від різних політичних сил, хоча в минулому відстоювала позиції тих сил, які стояли на захисті інтересів держави Україна.
Навряд чи Авакову варто сьогодні створювати проекти під егідою БЮТу чи осколків «Нашої України», оскільки ці проекти вже не зовсім асоціюються з позитивним майбутнім.
Разом з тим, у Авакова є всі шанси зайняти електоральну нішу, яка ще ніким до кінця не освоєна. Це – ніша виборців з високим інтелектуальним потенціалом, для яких важливим є прагматизм у досягненні видимих, досяжних та короткострокових цілей (але не абстрактних проблем). Для цих людей повага до країни проживання та її інтересів є вагомим чинником, втім, не одним-єдиним. Радикальна національно-демократична позиція, з якою інколи співвідносять Авакова, зважаючи на його минуле, пов’язане з «Нашою Україною», навряд чи дасть результати на місцевому рівні. Швидше за все, позиціонування Авакова як менеджера з великим досвідом вирішення місцевих проблем підвищить його рейтинг. Цю електоральну нішу в Харкові частково освоїв Тігіпко під час президентської кампанії, втім, оскільки його минуле більше пов’язане з Дніпропетровськом, на місцевих виборах у Харкові шанси його не настільки високі, як під час президентської кампанії.