статьи

Герої не вмирають. Юрій Загребельний

28 августа 2015
3151
Поделиться:

 18 вересня 2014 Юрій Загребельний добровільно пішов до зони АТО. 16 жовтня того ж року йому виповнився 31-ин рік. У свій день народження чоловік сидів в окопах, однак це не завадило родичам привітати свого захисника. У посилці, що вони надіслали, не було нічого особливого – звичайні цукерки, однак радість Юрія була безмежна. Через два тижні майор Загребельний загинув.

Друга зустріч всеукраїнської акції «Родинне коло» далась Тетяні Мамедівні Загребельній та її доньці Марині важче, аніж перша. Але, на думку жінок, така психологічна допомога і справді дуже допомагає, особливо вперше. Пані Тетяна зізнається, що тоді отримала від психологів цінні поради і відповіді на багато запитань, що не давали їй спокою протягом довгого часу.

«Мені стало легше. Справа в тому, що коли Юра там був, я не могла розслабитися. Я день і ніч ходила. В мене таке відчуття було, що я просто кулька, - розповідає мати. – А одного дня я помітила, що мені прямо так добре, так легко стало. А в цей час його, виявляється, вбивають. Я потім не могла собі цього пробачити. Я була готова вити на всю Україну, що я його відпустила. Може якби я так не зробила, можливо він би залишився живий.»

У свою чергу психологи пояснили пані Тетяні, що між матерями та дітьми протягом усього життя існує певний зв’язок. У той час, коли Юрій загинув за тисячі кілометрів від матері, вона відчула полегшення.

«Він вже був на небесах, - розповідає Тетяна Загребельна. – Може й так, не знаю. Але мені трошки полегшало. Адже до цього я не могла не їсти, не пити, не спати. Я мучилась, чому я отак просто відпустила дитину?!»

«Мамо, я витримаю.»

З дитинства Юрія та Марину пані Тетяна виховувала самостійно. У піклуванні про двох дітей допомагала і бабуся. Попри це жіноче оточення лише позитивно вплинуло на молодого Юрія і зробило з нього справжнього джентльмена.

«В ньому і жіночого багато. Він настільки був добрий, настільки був порядний, не міг образити, не міг зрадити. – розповідає мати Юрія. - В школі він завжди захищав тих, кого ображали. Щоб він мене десь зганьбив – ніколи в житті такого не було...»

У шкільні роки хлопець дружив зі старшокласником, якого постійно ображали. І одного разу Юрій вирішив заступитися за нього. Під час розмови з «кривдником» Юрій просто штовхнув його на бордюр. Як наслідок хлопець впав, на щастя, не отримавши жодної травми. Однак «кривдник» швиденько побіг скаржитися мамі, яка згодом написала заяву до міліції.

«Це був єдиний раз. Мене викликали до міліції. – зізнається Тетяна Загребельна. – Потім, коли розібрались, як то все сталося, в чому причина, то слідчий дивиться на мене і каже: «Знаєте, я пишаюся Вашим сином. Я вчинив би так само.»

Вдома мама запитала Юрія, чого ж все таки він так вчинив. Хлопець відповів, що насправді просто не розрахував сил і додав: «Я ж не хотів його бити. Я хотів його просто взяти і відштовхнути, щоб він зрозумів, як це неприємно, коли тебе ображають.»

Бажання захищати інших стало для Юрія Загребельного не лише принципом в житті, але і його подальшою долею. Тоді, ще в школі, бажання хлопця стати військовим зміцнювалося з кожним роком.

«Він у нас і директором школи хотів стати, і танцювати він хотів професійно. Ще він співав добре, на гітарі грав. Ким він в нас тільки не хотів бути. Але коли він нам в 7-му класі сказав, що він хоче бути військовим, чесно кажучи, ми не сприйняли це серйозно. Ми думали, що це чергове бажання, яке з часом зміниться. А потім я дивлюся, що він … військовий», - розповідає пані Тетяна.

Друзі Юрія так само вступали до військових вишів, а тому рішення Юрій для себе прийняв. І попри можливий вибір іншої професії та подальші труднощі в навчанні, хлопець впевнено йшов до поставленої мети.

«Я медик. Він казав: «Якщо я, мамо, не вступлю у військове, піду в медінститут». Але вступив у військове. – згадує Тетяна Загребельна. – Так йому подобалось. Однак йому перший рік було дуже важко. Стільки хлопців відсіялось. Пропонувала йому перевестись може кудись. «Мамо, я витримаю.» І все, і залишився.»

«Батьківщина в мене одна!»

В Харківському військкому університеті Юрій Загребельний проявив себе лише з найкращою сторони. Під час навчання його фотографія висіла на дошці пошани, а його викладачі довіряли йому найдорожче. У свій вільний час Юрій забирав з дитсадка дитину свого командира.

«Коли ж я дізналась, побігла до командира і кажу, що я переживаю, все таки це ж дитина! Через дорогу переводити, а раптом вирветься, раптом під машину. А він на мене так дивиться і каже: «Дитина – це найдорожче, що є в моєму житті. От скажіть, будь ласка, я би міг довірити якомусь нехлюю (розгильдяю – рос.) свою дитину?!» - згадує Тетяна Загребельна.

Дитина дуже звикла до Юрія. І коли наступного разу до дитсадка приходив хтось інший, дитина постійно питала: «А Юра?». Знаходити спільну мову з дітьми для хлопця не було проблемою. Його сестра згадує, що Юра дуже любив дітей і у спілкуванні з племінницею у нього так само ніколи не виникало жодних перешкод.

«Він вмів гратися з дітьми. Він з моєю донькою був ще з мала. І при тому, якщо мені потрібно просити її щось зробити, він завжди домовлявся з нею просто на раз», - розповідає пані Марина.

По закінченню університету Юрій Загребельний потрапив по розподіленню до 36-ої бригади берегової охорони м. Перевальне на Кримському пів-острові. Його поселили у кімнаті в гуртожитку. Це була колишня кухня, і окрім дверей у ній нічого не було. Юрій повністю облаштовував її самостійно. І далеко від родини, деякі питання вирішити хлопцю було нелегко, тому завжди звертався за порадою до сестри та матері.

«Він поїхав туди і опинився практично один вирішувати елементарно побутові проблеми, - розповідає Марина. - Він починав з того, що сам оббивав повністю плитку, будував гіпсокартонові стіні. Все повністю з нуля. Найпростіші побутові питання, наприклад, який диван купувати, якого розміру, чи крісла потрібні, а розкладні чи ні. Він вмів багато всього, але жіночі справи приводили його в ступор.»

Згодом поруч з Юрієм з’явилась жінка, яка стала йому так само дорогою, як і пані Тетяна та пані Марина. З Наталею хлопець познайомився на роботі. У свої 28 років Юрій одружився. Це був його перший і єдиний шлюб, що подарував Юрію з Наталею довгоочікувану дитину.

 

«Він же ж сам і в будинку пологів був, і пуповину перерізав. Питання, що він туди не піде, не було. Він сказав: «Я буду. Це моя дитина». Дзвонить через 40 хвилин і ридає: «Марино, він такий маленький!». Він ридав, отакими сльозами, я ж у слухавку чула.» - згадує сестра Юрія.

Юрій ріс без батька, а тому він дуже хотів завжди бути поруч зі своєю дитиною. Увесь свій вільний час чоловік намагався приділити малюку, попри те, що робота забирала багато сил. Особливо весною минулого року. У цей час у Криму почали з’являтися «зелені чоловічки». Про окупацію пів-острова є чимало документальних фільмів. Однак лише у стрічці українського режисера Романи Бочкали можна побачити те, як бійці 36-ої бригади підтримували свій бойовий дух, не бажаючи здаватися російським військовим.

 

УРОВОК з документального фільму Романа Бочкали «Крым. Про@ли»

Коли українські частини роззброїли, наші військові взяли до рук не лише палиці, але й озброїлися співом.

«Росіяни стоять, лякають їх, у ворота автоматами тицяють. А наші взяли і почали співати. Психологічно давлять на тих. А ці росіяни казали: «Як Ви можете?! Ми в кожен момент можемо у вас стріляти, а ви ще й співаєте при цьому!», - розповідає мати Юрія Загребельного.

Чоловіку подобалось співати. Свого часу він подавав заявку на пісенний конкурс «Голос країни». Його кумиром був Арсен Мірзоян, учасник одного з сезонів цього конкурсу. Юрію подобалась його поведінка на сцені, його пісні та манера співу. Той завжди співав під гітару, як і Юрій. Але не на сцені, а в оточенні ворогів.

Тоді Юрій Загребельний вперше довів свою відданість країні. Він сказав матері: «Батьківщина в мене одна. Я не маріонетка. Сьогодні росіяни прийшли- буду присягати. Завтра китайці, потім ще хтось. Я присягав народу України! Я закінчив український університет, я народився в Україні, і як я вас всіх покину? Як я залишу український народ?!»

Хвилювався Юрій і за свою родину. Він бажав лише найкращого своїй дитині, а тому сумнівів про те, аби покинути пів-острів не було.

«В Криму вони покинули житло і поїхали в нікуди. Вони повантажили в машину дитячі речі, свої шкарпетки, труси, майки. Все, повністю все залишилось там. Починаючи елементарно від електричного чайника, штор, рушників і всього іншого, - розповідає сестра Юрія. – Він дуже переживав і казав: «Я дуже сильно хочу, аби у дитини були нормальні умови. Я хочу, аби він міг покупатися і поїсти, аби було на чому приготувати. Я хочу, аби моя дружина могла елементарно піклуватися про маля.»

Юрій Загребельний був єдиним офіцером, що вийшов з зенітно-ракетного дивізіону з Криму, з частини, де він служив. Він забрав з собою і підлеглих. Хлопці повірили Юрію і пішли разом з ним.

«Це моя робота і я на роботі.»

Після виходу з Криму Юрія з родиною на місяць розмістили в одному з санаторіїв Очакова. Перед курортним сезоном усіх військових перевели до Миколаєва, а їхні родини залишились у санаторії. Юрія зарахували до військової частини 1-ого окремого батальйону морської піхоти. Тепер часто бачитися з дружиною та дитиною заважала не лише відстань, але й нова посада. Юрій Загребельний став начальником штабу зенітно-ракетного артилерійського дивізіону і лише раз на два тижні міг відвідувати родину. Однак з посиленням бойових дій на сході країни чоловік проявив бажання служити в зоні АТО. Вперше заяву командир відхилив, адже Юрій мав право не нести службу у зоні проведення бойових дій. Юрій був батьком неповнолітньої дитини, до того ж обіймав важливу посаду. Однак майор Загребельний настояв на своєму і написав ще одну заяву, на цей раз яку командир не відхилив.

«Їх всіх відправляли в АТО, він не міг по іншому вчинити, кинути хлопців, тому і поїхав, - розповідає Тетяна Загребельна. – Я, наприклад, не знала, що він добровольцем іде, він мені нічого не говорив. Він подзвонив мені вночі, вже перед відправкою. Безперечно я в слухавку розплакалась, як і всі нормальні мами, що переживають за своїх дітей. Він сказав: «Мамочко, не переживай, будь ласка, все буде нормально. Ну чого ти так собі душу рвеш?! Це моя робота і я на роботі.»

Від тепер місце служби Юрія Загребельного стало смт. Талаківка за 19 км від м. Маріуполь Донецької області. Далеко від родини, але близько до хлопців, разом з якими покинули Крим і які стали дуже близькими для Юрія за останні півроку.

«Ви для мене – все.»

Говорити з сином пані Тетяні вдавалось не часто. Юрій постійно повторював, що дзвонити йому не можна, бо є ризик бути засіченим ворожою розвідкою. Розмови були короткі. Зазвичай говорили про головне – чи всі здорові, чи всі живі. Однак однієї ночі розмова з сином видалась Тетяні Мамедівні трохи дивною.

«Коли він вночі мені подзвонив, я відчувала, що він прощався. «Мамочко, пробач мені. Пробач мені, якщо я коли-небудь тебе образив.» Просив прощення. А я кажу: «Синочку, ти ніколи в житті мене не образив!». «Мамо, ну все буває. Ми же живі люди. Може десь не так подивився, може щось не те сказав. Ти мені пробач. Ви моя родина, ви для мене – все.». Мабуть, він все таки щось відчував…» - згадує мати Юрія.

У цей час в Україні панував так званий «режим тиші», або ж перемир’я. Однак за два дні того, розповідали військові, не раз був помічений «безпілотник», що кружляв над ними.

29 жовтня 2014 року близько першої години російські збройні формування обстріляли смт. Талаківка, зі 152-мм артилерії та РСЗВ «Град». Удари прийшлися по позиціях військових та по жилому сектору.

У цей час Юрій разом з двома хлопцями сидів у бліндажі. Під час обстрілу снаряд прямим попаданням влучив у їхнє розташування. Земляне укріплення завалило. Одному хлопцю відірвало ногу, і можливість його врятувати була. Однак обстріл тривав до вечора і змоги відвести його до лікарні не було. Хлопець помер від втрати крові. Іншому – вдалося вціліти, не отримавши смертельних поранень. Юрій Загребельний помер від снаряду ж миттєво.

«Дуже сильно бомбили. Всі командири казали – якщо до цього були такі хаотичні попадання снарядів куди-небудь, як, наприклад, Вам дати в руки зброю і сказати «Стріляй!», то це, вже було прицільно. Це були не сторонні люді, яким дали випадково до рук зброю, це були вже направлені удари по певній цілі. Це вже робили військові. Звичайні цивільні, навіть, якби навчити, не зроблять так.» - запевняє сестра Юрія Марина.

Указом Президента України №144/2015 від 14 березня 2015 року, «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», підполковник Юрій Загребельний нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Ганна Гін, Тетяна Столярова
 


комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00058293342590332 [2] => 0.067680835723877 )