мнение

Cуддя, який став снайпером

14 марта 2016
3601
Поделиться:

У Харкові, в залі Палацу студентів юракадемії кандидат юридичних наук, суддя господарського суду презентував «Щоденник війни». Олександр Мамалуй не лише єдиний представник суддівського корпусу, який написав книгу про війну, він також єдиний з суддів, хто сидів в окопах і котрий побаченим та пережитим правдиво поділився з читачем.

- У книзі не вся правда про війну, але все, що у ній написано — правда,– зізнається Мамалуй.– Ми не все сказали, що могли б сказати. Усю правду, як на мене, й не потрібно мирній людині читати. Хто хоче взнати всю  правду про війну, повинен піти туди й стати в одну шеренгу з нами.

Журналісти дивувалися, як це він, «паперовий чоловік», який пропрацював у затишному кабінеті господарського суду 12 років, куди, на «м’які паляниці», навіть не кожен простий смертний юрист потрапить, син шанованих батьків, викладач престижного вузу, опинився на передку та ще й з першою хвилею мобілізації. Його ж оточення, мовляв, суцільні «колядники»... Та й сам він у книзі зізнається, що суддівске середовище недобре зустріло Майдан і події на сході. От сидить Мамалуй з колегами в харківській кав’ярні, а за вікнами, біля пам’ятника Кобзарю – мітинг за європейський вибір, і що говорить суддя навпроти: мовляв, якби йому атомат... Коли ж Олександр наважився добровольно мобілізуватися, і, поки в воєнкоматі вирішували брати його туди чи ні, почав у судове засіданння  ходити в камуфляжі, то в деяких колег це  викликало шок.

Однак йому було все одно — він уже вирішив. У його роду усі чоловіки, коли Батьківщина кликала на війну, були вірні присязі. «Є твоя країна, – розмірковував він.– Нехай і недолуга, нехай вона й потопає в корупції й зневірі, але вона твоя. Іншої немає... Те, що потрібно захищати, зашите не в голові — в хребті…»

У  військовий білет у нього записано облікову спеціальність рідкісну – водолаз водолазних робіт. Однак це була не лише його військова спеціальність, а й справа для душі, хобі. З аквалангами Олесандр чимало поїздив по планеті, спускався на дно Атлантичного та Індійського океанів, Егейського, Середземного, Червоного морів... Але найулюбленішим був Крим, бо це – своя земля. І ось 18 березня люди, яких він вважав братським народом, відібрали у нього цю землю. Визволяти її він спочатку йде як водолаз, а потім доля робить його снайпером і з благословення ротного дає йому позивний Юрист.

Мама, кандидат медичнних наук, педіатр, дізнається про це останньою. Вранці син розповідав їй, що служить глибоко в тилу, під Новомосковськом водолазом, а увечері з вдячного листа, надісланого командуванням, вона взнає, що стрілець-снайпер роти снайперів, старший солдат Олександр Мамалуй і його товариші по роті, виявили доблесть і мужність, визволяючи Піски, Первомайське, Неталово та Авдіївку.

«Щоденник війни» — це погляд снайпера на людей і події. В «оптичний приціл» він чітко, до деталей, може все роздивитися, сам залишаючись непомітним, другорядним як герой. Ось у «перехресті прицілу» військкомат, де його залишають служити, але він рветься на війну, аби ніхто не подумав, що, бач, якщо суддя, то від фронту відкупився. Поряд такі ж мобілізовані: одні прагнуть захищати Батьківщину, інші, маючи офіцерське звання, дають драпа з кабінету воєнкома.

Фронт, у розумінні Олександра Мамалуя — це  таке ж життя, як у тилу, лише проявляється все набагато гостріше. Армія — лише зріз суспільства, зліпок з нього. Одні віддають життя, інші ховаються чи втікають з передової, хтось проливає кров, інший не просихає від оковитої. Місцеве населення: один ділиться з тобою останнім шматком хліба, чи як у книзі печеною куркою, яку подає голодним воякам на броню, інший приводить ворога, який убиває.

«Увечері приїхав нібито фермер. Сказав, що у нього вночі на полі працюватиме техніка, щоб, мовляв, не турбувалися... Уночі під прикриттям цієї клятої техніки прийшов танк... Зайшов на вистоку і метрів з семисот запалив «беху» в капонірі... Якось уціліли, не знаю як... » Істину війни – якщо ворог у прицілі, то стріляй – пізнаєш дуже швидко, власне й завдяки таким-от епізодам.

- З гвинтівки (у мене було їх кілька) я стріляв і до війни,– згадує Мамалуй.– На війні людина перетворюється з цивільної на військову, якщо хоче вижити, за три дні. Я вижив, бо, мабуть, стріляв краще, ніж мої візаві...

Війна у нього, як у повістях Василя Бикова зіткана не з стільки з героїзму, скільки з каторжної роботи, випадковостей, які приводять до невеличких перемог, з яких колись, якщо переживемо війну, складеться велика. До речі, частіше про ці перемоги він розповідає не сам, а надає таку можливість своїм побратимам. От  танкова рота їхньої 93-ї гвардійської Харківської бригади, бійців якої пізніше називатимуть кіборгами, веде бій за віадук, де пізніше постане «Республіка «Міст». З кількох десятків танків батальйону, справні лише 11, з 11, які мають бути в штаті роти, на ходу три. І цими силами танкова «рота» з десятком піхотинців на броні атакує віадук – без зв'язку, з боєкомплектом, який швидко закінчується і виведеним з ладу автоматом заряджання — в обох танках. А ще з тісної машини в перископи й оптику ні біса не розгледиш. Підрозділ втрачає танки, людей і, врешті, решт бере той клятий міст, не скільки завдяки героїзму, а через втечу «сепарів». Та і який тут героїзм, коли є вбиті й поранені, а єдина вціліла БМП, замість того щоб підібрати живих, поранених і мертвих, дає драпа.

- З 47 чоловік особового складу нашої роти, які пішли на фронт, вбито 11, з п’ятьох харків’ян, котрі воювали в роті, убито четверо,– каже Мамалуй.

Однак у нього своє ставлення до втрат: їх не може не бути на війні. Головне, щоб вони були немарні. Він не погоджується з Головнокомандуючим, який домовляючись про перемир’я, говорить, що життя людей для нього — найбільша цінність. Для головнокомандуючого, вважає Мамалуй, головною цінністю має бути не життя солдат, а захист Вітчизни, її свобода й незалежність. Їхнє життя потрібно берегти, не домовляючись з агресором, а ретельно плануючи операції.

- Суть війни в тому, що командувач ставить на карту життя солдат заради виконання завдання,– каже Мамалуй.– Крапка. Все інше від лукавого.

Лише один раз автор «Щоденника» вживає слово АТО. Для нього це не операція з відновлення констуційного порядку, а війна. Навіть терористичний акт біля Палацу спорту, коли в  тиловому Харкові загинули цивільні люди, він називає війною. Це прикмета часу: підступно, нечесно, відмовляючись від своїх полоненних солдат, спорюючи розпізнавальні знаки на формі, окуповувати чужу землю, але зараз саме так воюють, аби нас зламати.

Однак, паройшовши пекло війни, снайпер  Мамалуй, який мав право ще більше року тому демобілізуватися і знову повернутися до суддівських справ, залишився на службі. Щоправда, тепер він командує підрозділом снайперів у прикордонній службі, яку, можливо, полишить тоді, коли державний кордон буде відновлено. Як це відбуватиметься, він, можливо напише книгу.

Кошти ж від продажу  «Воєнного щоденника», виданого завдяки балгодійникам, він віддасть у віськовий госпіталь для лікування поранених та скалічених цією війною.

L_Logvynenko.jpg
Леонид ЛОГВИНЕНКО

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

Хотите первыми узнавать о главных событиях в Украине - подписывайтесь на наш Telegram-канал



Подтверждено:  
3 532 357 
+12 376
Болеет:  
333 033 
-12 636
Выздоровело:  
3 109 423 
+24 547
Умерло:  
89 901 
+465
Привито:  
13 974 700 
+178 796

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00062894821166992 [2] => 0.074867963790894 )