статьи

Останній бій Євгена Пікуса

7 марта 2017
10808
Поделиться:

У важкому протистоянні на Сході країни гинуть за Батьківщину її кращі сини. 25 серпня 2014 року у смертельному бою з ворогом закінчилося земне життя патріота,  підполковника Євгена Пікуса – мужнього, незламного, вольового і безстрашного офіцера Держприкордонслужби, який залишився вірним Військовій присязі до кінця. 

14 вересня 2014 року Євгену Пікусу мало б виповнитися 35 років.  Він – один із близнюків. Другий  – майор Михайло Пікус – теж прикордонник. Брати завжди йшли пліч­о­пліч, бо ж близнюки.

Народилися у Вінниці, в сім’ї військових. Разом ходили в дитячий садок, одночасно пішли до школи. З першого класу захопилися плаванням, а ще братів приваблювала музика. В цьому велика заслуга й батьків, які хотіли, щоб хлопці замість пошуку пригод на вулицях міста, долучалися до прекрасного.

Мрію стати військовими Євген і Михайло плекали з дитинства, бо ж за приклад мали батька – кадрового офіцера Михайла Григоровича, нині офіцера запасу.

Дідусь Євгена Григорій Якович Пікус теж був прикордонником. Під час Великої Вітчизняної війни він, поранений, успішно відбив атаку ворога, йшов із побратимами з оточення понад 700 кілометрів до своїх, пройшов блокаду Ленінграда. Був нагороджений двома медалями «За відвагу» та медаллю «За бойові заслуги». Інший дідусь теж фронтовик, був нагороджений. Вже на українсько-російському фронті Євген з гордістю розповідав побратимам про подвиги дідусів, ставлячи у приклад їхній героїзм!

- Брати народились 14 вересня 1979 року. Женя о 21.43, Михайло - за годину пізніше. Вони близнюки, проте зовсім різні зовні та за характерами. Були шибениками, але завжди вболівали за справедливість, ніколи не ображали слабших. Женя добре вчився і допомагав брату, — згадує сестра Ольга Михайлівна. — Займались плаванням, боротьбою. Ще грали на трубі. Ми вчились у 30-й школі міста Вінниці. За прикладом батька та дідусів Женя та Міша твердо вирішили стати військовими. Вступили до прикордонного училища у Хмельницькому, аби бути разом. Коли батько дізнався про це, то зліг до лікарні з тиском від переживань і радощів.

- Женя та Міша спочатку служили разом у Піщанському районі. Женя був на Одещині, у Борисполі, на Сумщині, у Харкові. Але ми в душі та серці завжди були поруч, — каже сестра офіцера. — Женя вже мав дві вищі освіти і ще вчився на «генеральському» факультеті прикордонної академії. Він ніколи не занепадав духом, передавав позитив батькам, мені, моєму чоловіку, доньці, родині Михайла! Я завжди мріяла про старшого брата. Дійсно, Женя був нам старшим братом. Скільки друзів у нього було! Був відмінним спортсменом, любив активний відпочинок. На жаль, він ще не був одружений. Але так мріяв про родинний затишок та трьох дітей!

Останнім місцем служби підполковника Євгена Пікуса було Східне регіональне управління, де він займав посаду старшого офіцера відділу прикордонного контролю. Майор Михайло Пікус служить у Херсонській області заступником начальника відділу прикордонної служби.

Михайлу говорити про брата в минулому часі важко, адже вони з Євгеном були найріднішими людьми – разом росли, навчалися, мужніли та допомагали один одному. Коли Євген поїхав у Донецьк, ніхто не знав. Він сказав рідним, що поїхав у Харків. Про те, що перебуває у «Красній Талівці», нікому не зізнався.

– Ми з ним щодня зідзвонювалися, – розповідає Михайло Михайлович. – Брат переконував, що у нього все нормально. Знаючи його запальний характер, попросив бути обережним. «Я теж до тебе поїду», – сказав Михайло. На що Євген відповів: «Не варто їхати. Нехай хоч один із нас залишиться живим».

Тоді Михайло не надав значення словам, які, на жаль, згодом виявилися пророчими.

– Трагічного дня – 25 серпня – я розмовляв з братом хвилин за 30 до його загибелі, – продовжує свої журливі спогади майор Пікус. – А десь близько 16­ої години мені зателефонував командир зі словами: «Я не знаю, як тобі це сказати – твій брат загинув…». Як сприйняти таку звістку брату­близнюку? Це все одно, що половини тебе вже немає. Зараз залишається просто пишатися тим, що в мене був, є і буде брат. Це моє найрідніше, найближче, найдорожче…

Підполковник Євген Пікус особисто виявив бажання служити в «гарячій точці» – у відділі прикордонної служби «Красна Талівка». Тут він дуже допоміг мешканцям однойменного селища. Він ініціював та організував поновлення пошкодженої під час обстрілу бойовиків лінії електропостачання. Після цього місцеві стали набагато краще ставитися до прикордонників, а особливо гарно відгукувалися про підполковника Пікуса.

Своїми знаннями, досвідом, а також умінням не розгубитися в складній бойовій обстановці підполковник Євген Пікус уберіг життя багатьом бійцям. Свідченням цього був мінометний обстріл, що стався 28 липня, під час якого постраждали начальник Луганського прикордонзагону полковник Сергій Дейнеко та підполковник Денис Цяцькун. Завдяки Євгену Михайловичу поранених офіцерів вчасно вивезли з поля бою.

– Євген Михайлович не злякався, – згадує з болем у серці про свого бойового побратима підполковника Пікуса капітан Ігор Горда, перший заступник начальника відділу прикордонної служби «Морозовичі». – Він першим під шквальним вогнем мінометів дістався до авто, яким з поля бою вчасно вивезли поранених бійців. За місяць після цього – 27 липня – разом з ним ми натрапили на диверсійну групу на кордоні. Відбили її напад без втрат і поранених. Наступного дня «зачистили» місцевість та виявили місця розташування диверсантів – там знаходилися сухі пайки російського виробництва.

25 серпня українські захисники держрубежу зупинили диверсійно­розвідувальну групу, яка перетнула кордон з території Росії на ділянці ВПС «Красна Талівка». Бій був важким, жорстоким і тривалим. Коли боєприпаси стали закінчуватися, прикордонники потроху почали відступати.

Пройшло декілька хвилин і вони побачили, як з боку Росії два нових БТРи пішли у наступ. Потім зайшли ще дві БМП і пара вертольотів МІ­24, які обстрілювали українських бійців некерованими реактивними снарядами. Згодом до наших захисників прибуло підкріплення. Прорив чужинців через кордон не відбувся.

– Того скорботного дня, – згадує капітан Ігор Горда, – підполковник Євген Пікус зініціював «зачистку» території, яку ми, зрештою, успішно провели. А після повернення буквально за дві години надійшла доповідь від прикордонного наряду, що знаходився на лінії держкордону про те, що після сутички з диверсійною групою є один «200­ий» та один поранений.

На допомогу ми підняли наші резерви. По прибутті на місце підполковник взяв командування в свої руки. Розділив бійців на дві групи. Одна відправилась безпосередньо до лінії рубежу, щоб перекрити відступ бойовиків. Ми разом з Євгеном Михайловичем взялися «зачищати» місце в районі бойового зіткнення.

Я запропонував розпочинати з лісопосадки, на що підполковник сказав: «А якщо там наші?». Він дуже переживав, щоб ми не помилились і не стріляли по своїх. Несподівано пролунали постріли. Підполковник Євген Пікус, падаючи, своїм тілом закрив мене від куль і осколків з підствольного гранатомета, тим самим врятувавши мені життя… Сам він отримав смертельне поранення в голову, ще дві кулі пробили його бронежилет.

Так загинув Герой. Він був гарною людиною, мудрим командиром і безстрашним воїном. Здавалося, ніщо не могло затьмарити щиру посмішку Євгена. Нічого, крім шквального вогню агресора. За чотири дні до загибелі підполковника Пікуса нагородили медаллю «За військову службу Україні».

Скупими чоловічими сльозами плакали над труною Євгена Михайло Григорович та бойові побратими офіцера, а Ганна Феодосіївна не стримувала гірких сліз. З останніх сил на милицях вклонилась улюбленому учню перша вчителька Ганна Бедрій. Під час жалобної ходи вулицями рідного міста навіть незнайомі люди клали квіти до труни та ставали до процесії. Коли героя опустили в землю Вінницького центрального кладовища під прощальний салют на Алеї слави поруч із героями Майдану та військовими, пішов дощ. Наше небо плакало за героєм слави та честі. А Євген посміхався на траурній фотці!

У березні 2015 року у Вінниці відкрили меморіальні дошки двом героям АТО. Учні, вчителі та просто небайдужі вінничани зібралися на подвір’ї загальноосвітньої школи-гімназії № 30, щоб відкрити меморіальну дошку на честь Євгенія Пікуса – підполковника прикордонної служби, який загинув від кулі снайпера під Луганськом.

Гроші на пам’ятну дошку збирали усією шкільною громадою, а ідея облаштувати її на фасаді школи належить учням-гімназистам.

«Ми пишаємося, що Євгеній Пікус закінчив нашу школу. У моїй пам’яті він назавжди залишиться жвавим, енергійним, кмітливим і надзвичайно щедрий хлопець, – згадує про загиблого його класний керівник Людмила Дячук. – Те, що ми вирішили облаштувати на фасаді гімназії меморіальну дошку на його Жені – це лише маленька краплиночка нашої поваги до нього, наша подяка за мирне майбутнє України. Від сьогодні Женічка зустрічати і проводжати нас своїм поглядом. Він нагадуватиме учням про те, що за Батьківшщину положив тіло і душу».

За матеріалами Держприкордонслужби, День та 33 каналу

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter


Золоте
Леонид ЛОГВИНЕНКО
Важкий вибір
А. ВЕРТИЙ
Аура языка
Александр КИРШ
Питання в тому – яка ціна?
Андрій ЦАПЛІЄНКО

Сегодня
больше новостей
новости партнеров
delta = Array ( [1] => 0.00039196014404297 [2] => 0.046735048294067 )