Олександр Віталійович Радієвський народився 9 травня 1970 року в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Він рано втратив батьків виховувався бабусею та дідусем. Лідерські якості майбутній офіцер виявляв уже під час навчання у Криворізькій середній школі №104.
1991 р. закінчив Владикавказьке вище військове командне училище МВС СРСР. Ще курсантом йому випало брати участь у припиненні міжетнічних конфліктів у «гарячих точках» колишнього СРСР – Закавказзі й Середній Азії.
А далі він упевнено підіймався щаблями офіцерської кар’єри, у 1991 - 1998 рр. пройшовши шлях від командира патрульного взводу до начальника штабу - заступника командира патрульного батальйону сімферопольської окремої бригади військ внутрішньої та конвойної охорони МВС України.
Після закінчення 1998 р. 1-го факультету (магістратури) Академії Прикордонних військ України Олександр Віталійович пройшов у дніпропетровському спеціальному моторизованому полку міліції внутрішніх військ МВС шлях від командира батальйону до командира частини, з серпня 2011-го очолив криворізьку окрему спеціальну моторизовану бригаду міліції Центрального територіального командування ВВ МВС. У жовтні 1999 р. був відзначений медаллю «Захиснику Вітчизни», у листопаді 2004 р. – медаллю «За військову службу Україні», у березні 2009-го – орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Людина обов’язку й честі, мужній та професійний командир, завжди доброзичливий і уважний до співрозмовника – так згадують про Олександра Віталійовича його колеги.
Він був вимогливим командиром, але дуже уважним до нагальних проблем підлеглих, і з особливою турботою ставився до воїнів строкової служби. Його улюбленим прислів’ям було: «Солдата треба не жаліти, а берегти!».
Висновок останньої пройденої ним атестації: "Займаній посаді відповідає, доцільно зарахувати в резерв для висунення на посаду першого заступника начальника управління територіального командування – начальника штабу".
Полковник Радієвський мав неабиякий авторитет серед підлеглих – насамперед тому, що йшов у бій попереду них, зокрема, особисто очолював спецоперації зі знешкодження блокпостів терористів на підступах до населених пунктів Миколаївки, Семенівки, Слов’янська. У районі антитерористичної операції на чолі з’єднання (навесні 2014 р. перетвореного у окрему бригаду охорони громадського порядку Центрального оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України) він провів загалом два з половиною місяці.
Після проведення ротації особового складу невдовзі вдруге повернувся в зону бойових дій, куди був направлений і старший з його синів - командир роти іншої військової частини НГУ лейтенант Андрій Радієвський…
А за день до загибелі Олександр Віталійович відчув чи не найвище щастя професійного військового: на центральній площі щойно визволеного Сєвєродонецька зібрався великий натовп місцевих жителів з українськими прапорами. І коли втомлений, але щасливий полковник Радієвський оголосив, що місто вільне від терористів, йому влаштували справжню овацію. Люди вітали визволителів, обнімали й цілували їх, хором скандували: «СПА-СИ-БО!», пригощали солодощами, запрошували до себе в гості. Проте на полковника Радієвського чекали нові бої, і він не дуже переймався лаврами тріумфатора…
23 липня 2014 р. полковник Радієвський героїчно загинув під час бою за звільнення Лисичанська, коли разом з бійцями потрапив у засідку на мосту.
За добу, під гнітючим враженням від звістки про загибель Олександра Віталійовича, активісти Сєвєродонецька висунули ініціативу щодо перейменування нинішньої Радянської площі міста на честь полковника Радієвського.
Указом Президента України N 617/2014 від 25 липня 2014 р. полковнику Радієвському присвоєно військове звання генерал-майора (посмертно).
У травні 2015 р. на будівлі середньої загальноосвітньої школи № 104 м. Кривого Рогу було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь випускника цього навчального закладу генерал-майора Олександра Радієвського, у поблизу м. Лисичанська - пам’ятник на місці загибелі відважного комбрига та двох його підлеглих, полковника П. Сніцара та солдата І. Коцяря.
На урочистому мітингу з нагоди відкриття меморіальної дошки були присутні та виступали заступник командира криворізької бригади Національної гвардії України по роботі з особовим складом полковник Олександр Вінніков, голова Центрально-Міської районної ради Ірина Салтовська, рідний брат та двоюрідна сестра генерал-майора Радієвського, його вчителі та однокласники, інші почесні гості.
Виступаючі згадували роки життя та весь шлях зростання бойового командира від шкільної парти аж до останнього бою за визволення України. Символічним є той факт, що Олександр Радієвський народився саме 9 травня – в День Перемоги. З самого дитинства він мріяв стати військовим – захисником Батьківщини.
23 липня 2015 р. у м. Сєвєродонецьку за участю Президента України Петра Порошенка урочисто відкрито пам’ятник генерал-майору Олександру Радієвському.
Коцяр Ігор Олександрович
Народився 19 березня 1994 р. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області. Під час навчання у Дніпропетровській спеціалізованій школі з поглибленим вивченням туристично-краєзнавчих дисциплін №119 Ігор захоплювався спортивним туризмом, виборював призи на конкурсах краєзнавців. 2013 р. закінчив Дніпропетровське професійно-технічне училище №17 (за спеціальністю "столяр"), восени того ж року був призваний на строкову військову службу, яку проходив у криворізькій окремій спеціальній моторизованій бригаді міліції внутрішніх військ МВС.
Під час подій Революції Гідності, взимку 2013 - 2014 рр. виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях столиці, діставши при цьому поранення.
Вже як військовослужбовець Національної гвардії України, у складі підрозділу понад місяць брав участь у антитерористичній операції на Донбасі, виявивши мужність, сумлінність, доброзичливість до товаришів, вірність Військовій присязі. 23 липня, під час боїв за визволення Лисичанська, дістав смертельних поранень...
У травні 2015 р. поблизу м. Лисичанська урочисто відкрито памятник на місці загибелі генерал-майора О. Радієвського, полковника П. Сніцара та солдата І. Коцяра.
25 липня 2015 р. память про Ігоря увічнена меморіальною дошкою на будівлі у Кривому Розі, де розташовано його підрозділ. Ще одну меморіальну дошку урочисто відкрито 3 вересня на будівлі Дніпропетровскої спеціалізованої школи з поглибленим вивченням туристично-краєзнавчих дисциплін №119, у музеї якої відкрито експозицію, присвячену Ігорю.
На місці поховання, героїчно загиблого солдата Ігоря Коцяра, зі скорботою на обличчі, теплими спогадами та з сльозами на очах рідних гвардійця, зібралися знайомі, товариші по зброї, командування та управління бригади, щоб вшанувати пам’ять та героїчний подвиг гвардійця.
Підполковник Костянтин Черномор, колишній командир батальйону, згадує: «…Ігор завжди був душею колективу з посмішкою на обличчі навіть в ті моменти, коли йому було тяжко або щось не виходило. Мені запам’яталися його слова коли він після присяги потрапив до мого батальйону «Якщо не зразу у мене все виходить, то я навчусь і воно буде, а значить я на вірному шляху до цілі…».
Підполковник Володимир Кізенко, вручив батькам Ігоря Коцяра нагороду Голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації, нагрудний знак «За розвиток регіону»
Цього ж дня в Кривому Розі при вході до розташування батальйону, в якому проходив службу нацгвардієць, встановлена меморіальна дошка.
Мати Ігоря, Світлана Миколаївна Коцяр: «Я понимаю, что он герой, что он защищал Родину. Но нам так не хватает сына. Нет сил. Год прошел, а как будто это вчера случилось – помнишь каждое его слово, каждый его разговор. Помню, как я просила его не идти. А он говорил: мама, я не хочу, чтоб здесь была война. Он очень хотел освободителем прийти. Говорил, мама, мы обязательно победим...».
Сніцар Павло Леонідович
Уродженець Кіровоградщини, Павло Леонідович Сніцар розпочав понад 21-річний службовий шлях солдатом строкової служби. 1997 р. закінчив окремий факультет внутрішніх військ МВС Академії Прикордонних військ України, протягом понад 10 років командував стрілецьким батальйоном криворізької окремої спеціальної моторизованої бригади міліції Центрального територіального командування ВВ МВС. Під час подій Революції Гідності, у грудні 2013 - лютому 2014 рр. виконував завдання з охорони громадського порядку на вулицях столиці.
А потім почалася "неоголошена війна", на якій комбат на чолі підлеглих перебував з червня 2014 р., зустрівши у районі АТО 10 липня своє 38-річчя. 23 липня, під час боїв за визволення Лисичанська, намагаючись вивезти з-під обстрілу терористів поранених бійців НГУ та ЗСУ, серед яких був і його командир полковник Олександр Радієвський, Павло Леонідович дістав смертельне поранення в голову...
Наказом командувача Національної гвардії України підполковнику Сніцару присвоєно військове звання полковника (посмертно), він зарахований навічно до списку особового складу управління стрілецького батальйону криворізької окремої бригади охорони громадського порядку НГУ.
Бої за Лисичанськ були запеклими. Із травня по червень 2014 року місто перебувало під контролем проросійських бойовиків, які проголосили так звану «Лисичанську Народну Республіку». Під пекучим сонцем українські військові проводили наступальну кампанію по звільненню населеного пункту. Активну участь у визволенні міста брали сили Національної гвардії України. В складі підрозділу Нацгвардії був і Павло Сніцар, комбат з Кіровоградщини …
Дитинство Павла пройшло в Ульяновці Кіровоградської області. Тут він ходив до школи, займався спортом. На обласних змаганнях з легкої атлетики займав призові місця. Батьки вчили сина поважати людей і прищеплювали правильні життєві цінності. Мама Павла дуже хворіла,тому хлопець брав на себе всю домашню роботу. А коли батьки гостювали у сестри, яка вчилась в Умані, Павло залишався порядкувати вдома, старався до їхнього повернення щось смачненьке приготувати, напекти…
Частенько хлопець навідувався до сусідньої школи. Але не до товаришів на футбол бігав Паша, а ходив проводжати додому 12-річну Лесю. Дорогою пригощав цукерками. Дитяча дружба переросла в кохання. Після закінчення школи Павло запропонував Лесі вийти за нього заміж. «Клянись, що ніколи мене не покинеш і завжди будеш поруч», - сказав він дівчині. Згодом вона сміючись згадуватиме, що хлопець підкупив її цукерками. Так склалось, що 8 листопада вони познайомились, і рівно через 5 років одружились. Це був 1998 рік.
Після школи молоді люди роз’їхались в різні міста здобувати вищу освіту. Леся – до Харкова, Павло – до Хмельницька в академію внутрішніх військ. Але відстань тільки зближувала молоде подружжя й кожні вихідні вони приїжджали до Кіровограда, щоб побачитись. Згодом Павло продовжив навчання у Київській академії МВС. Ніхто не сумнівався, що він народився військовим: мав струнку поставу, завжди охайний вигляд, напрасовану сорочку та начищене взуття. «Душа в тебе може бути нечистою, але взуття – ніколи», - любив жартувати Павло. Він був з тих, хто більше робить, ніж говорить. А ще мав велике серце і загострене почуття справедливості й честі.
Випустившись з академії, Павло за розподіленням лишився служити у стрілецькому батальйоні Криворізької військової частини, що дислокувалась у Кіровограді. Леся звикла, що чоловік багато часу віддавав роботі. Вона розуміла, що йшла заміж за військового, тож раділа й крокам чоловіка, які розпізнавала серед інших. «Коц-коц-коц» - простукотіло під їхніми вікнами – Павло пішов на роботу. «Коц-коц-коц» - повернувся з служби. Павло Сніцар був відданий справі, спав по п’ять годин на добу, за все переживав. «Люби як душу, а тряси як грушу», - жартома пояснював принципи своєї роботи.
Та все ж на першому місці у Павла була родина. Весь вільний час він присвячував коханій дружині і дітям – Олексію і Даринці. Як це не дивно, але про вагітність Леся дізналась саме від чоловіка. Одного ранку Паша їй сказав: «Я тебе вітаю, у нас буде син». Невдовзі здогадку чоловіка підтвердили медики. Павло виховував хлопчика справжнім чоловіком, вчив поважати батьків, берегти маму. Для маленького Льоші тато був другом і наставником.
За високий професіоналізм і гідні особисті якості лейтенанта Павла Сніцара призначили командиром батальйону. На той час він був наймолодшим комбатом у Кіровограді. Але вже вирізнявся мудрістю і відповідальністю. Його підлеглі для нього були як рідні діти. Завжди переживав, чим їх нагодувати, знав потреби кожної родини, кому чим треба допомогти. Вітав зі святами ветеранів. Він знаходив спільну мову з різними людьми, нікого не цурався. І попри всі труднощі говорив: «Не переживай, прорвемось. Все буде добре»…
У 2010 році у Павла й Лесі народилась донечка. Назвали Даринкою. У пологовий будинок Павло прийшов у військовій формі. Він дуже любив маленьку і говорив: «Я тобі куплю весільну сукню, як заміж виходитимеш. А на випускний танцюватиму з тобою вальс». Павло мріяв про те, як вони з Лесею вже старенькими гулятимуть парком разом з дітьми й онуками. Сміючись, він говорив дружині «Я Сніцар, а ти моя Сніцариця. Цариця»… Родина жила щасливо, немов у своєму маленькому райочку.
Коли в країні на Майдані розпочалась Революція, Павло з батальйоном отримав наказ – охороняти громадський порядок у Києві. Фактично він опинився по той бік барикад… Але чоловік розумів, чому люди повстали. Вдома він говорив, що керівництво країни далеке від розуміння потреб народу. Майже два місяці Павло був у Києві. Дружину просив не розповідати батькам, де він, щоб не хвилювались. З Майдану приїжджав такий чорний і закопчений, що видно було лише сині, як небо, очі. Але на службу не скаржився. Лише казав: «Не переживай, прорвемось. Все буде добре». У столиці Павло отримав травму, йому в око потрапив шматок палаючої шини. Він почав втрачати зір і слух, довго лікувався. Родина важко пережила революційні події.
Невдовзі прийшла й війна. Попри травми, комбат Павло Сніцар разом з батальйоном вирушив у зону АТО, боронити цілісність і незалежність країни. На прощання цілував дружині руки і просив берегти дітей. Коли приїжджав додому з війни, розповідав, що доводиться протистояти російським військовим, і що вони не мають ні честі, ні гідності, схожі на колишніх «зеків».
Свій 38-й день народження Павло Сніцар відзначав з батальйоном у зоні АТО. Пригощав хлопців борщем. Це було 10 липня. А 23 липня Павло пішов у свій останній бій, звільняти український Лисичанськ від бойовиків. Під час сутички нацгвардійці потрапили під обстріл, з’явилась інформація, що поранено полковника Олександра Радієвського, якому підпорядковувався Павло. Мужність і відвагу Радієвського визнавали навіть сепаратисти, а для Павла він був наставником і прикладом. Без вагань він пішов рятувати полковника і витягувати своїх бійців. Його зупинила куля снайпера…
Вже вночі 23 липня рідні Павла побачили в стрічці новин повідомлення, що вбито полковника Радієвського. Леся зрозуміла: «Це кінець». Наступного дня зателефонували: «Ми сепаратисти. Ми вбили твого чоловіка і закопали в землю. Йому на телефон прийшло повідомлення про зарплату. Вона вам знадобиться. Готуйтеся». У шоковому стані жінка ледь вимовила: «Не дай Боже, щоб у вашу сім’ю прийшло таке горе». Лесі просто вирвали душу. А її 15-річний син Олексій замкнувся й три дні не виходив з кімнати. Від горя й безсилля хлопчик збив кулаки у кров.
Родичі знайшли тіло Павла у дніпропетровському морзі. «Ви готові?» - Лесі показали тіло. Обличчя Павла було світлим і спокійним.
Поховали Павла Сніцара у Кіровограді на Алеї слави Рівнянського кладовища. За особисту мужність і героїзм, вірність військовій присязі Павло Сніцар нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Також він навічно зарахований до списку особового складу управління стрілецького батальйону окремої криворізької бригади охорони громадського порядку Національної гвардії України.
…Наступного дня після смерті комбата Павла Сніцара над Лисичанськом замайорів синьо-жовтий прапор. Операція з визволення цього міста тривала дві доби і була вкрай важкою. Терористи чинили шалений опір. Частина з них запанікувала та покинула місто напередодні головного штурму, приєднавшись до інших бандитів. Військовослужбовці Збройних Сил України нанесли потужні удари з кількох напрямів по місцях скупчень живої сили противника, блокпостах, опорних пунктах та інших укріплених районах бандформувань. Це в підсумку дозволило визволити Лисичанськ від загарбників.
Відтепер де б не перебували бійці батальйону Павла Сніцара, вони знають, що комбат з ними, що він їх береже.
А Лесі Сніцар чоловік сниться майже щодня. Він говорить їй: «Я живий. Я з тобою. Не переживай, все буде добре, прорвемось»…
Герои АТО