ТОП-темы:       ДТП в центре Харькова   
статьи

Довгий шлях до дому: був такий хлопець - справжній гвардієць

2 мая 2017
2458
Поделиться:

9 червня 2014 року, знімаю­чи сюжет про початок форму­вання в Новопетрівецькому навчальному центрі Національної гвардії України резервного ба­тальйону «Донбас», репортери одного зі столичних телекана­лів поцікавилися й думкою од­ного з молодих воїнів дислоко­ваного тут оперативного з’єд­ нання НГУ. Хлопець висловив не по роках виважене судження про стосунки між «кадровими» гвардійцями й резервістами: «Прагнемо згладжувати „гострі кути”…».

Думка юнака, який не­щодавно на столичних вулицях Банковій і Грушевського стояв на протилежному від «майда­нівців» (яких було чимало в «Донбасі») боці барикад, засвід­чила, що на тлі канонад і крово­пролиття на Сході вчорашні противники усвідомлюють: їм разом, пліч-о-пліч, боронити рідну землю…

Те інтерв’ю дав солдат Ва­дим Олександрович Наумов, термін строкової служби у яко­го сплив ще навесні, але був продовжений у зв’язку з оголошенням часткової мобілізації.

Він закінчив школу в рідному Козятині й здобув диплом мо­лодшого спеціаліста в Бердичів­ському коледжі промисловості, економіки та права. Захоплю­вався музикою, грав на гітарі в козятинській рок-групі «AroS», а у квітні 2013-го був призваний на строкову військову службу і в лавах бригади спецпризначен­ня внутрішніх військ МВС «Барс» почав опановувати ін­ший «інструмент» – снайперську гвинтівку.

За плечима у Вадима були зи­мові місяці протистоянь на сто­личних вулицях, у березні, вже як військовослужбовець Нац­гвардії, він ніс службу з охорони сумнозвісного «Межигір’я».

А за кілька днів після інтерв’ю сол­дат вирушив у своє перше відря­дження на Донбас. На відносно спокійному блок­ посту під Слов’янськом невга­мовний снайпер часто дошкуляв офіцерам запитаннями на кшталт: «Ми що, так і просидимо тут?..».

Начальство» усміха­лося: мовляв, ще навоюєшся, а поки що візьми-но краще гітару та й розваж товаришів… Після повернення наприкін­ці липня до місця постійної дис­локації й кількох днів відпочин­ ку солдат Наумов відбув до ін­шого навчального центру – на тренування з бойового залагодження.

У серпні йому виповни­ лося 22, Вадим подав рапорт із проханням знову направити його в район АТО.

Як і багато однолітків, Ва­дим за допомогою смартфона часто знімав фото- та відео­ пам’ятки про своє життя. 1 ве­ресня 2014-го він також фотогра­фувався з товаришами на пози­ціях у Старобешівському райо­ні Донеччини. На одному зі знімків – бруствер окопу, вири­ того на узвишші, ствол гвинтів­ки, висока пожовкла трава на­вколо. А внизу, на березі річки Кальміус, купається в зелені ве­лике село Роздольне… Саме це бачив солдат Вадим Наумов, коли того дня біля села Василівки він прийняв свій пер­ ший і останній бій.

Група з 25 воїнів НГУ під ко­мандуванням майора Ярослава Ковальчука протягом трьох діб охороняла міст через Кальміус між Василівкою та Роздольним. Більшість гвардійців чергували у виритих уздовж берега окопах, інша група, до якої входив і Нау­мов, розташувалася на висотці – зокрема, Вадим знайшов тут зручну позицію, з якої весь берег був, як на долоні.

Майор Коваль­чук відзначив, що Вадим, хоча й не був сержантом, не раз викону­вав обов’язки старшого наряду, він уміло користувався радіо­ зв’язком, був спостережливим і розсудливим:

– 1 вересня, близько о пів на п’яту, щойно ми пообідали, як «Дозор» – такий позивний був у Вадима – доповів мені по радіос­танції про наближення колони – трьох легкових автомобілів та двох автобусів. Також на відста­ні кілометр-півтора від моста спостерігачі зафіксували підозрі­ле переміщення невідомих лю­дей. Я наказав усім зайняти пози­ції, сам стрибнув в окоп за хвили­ ну до того, як на мосту зупинили­ ся легковики: автомобіль ДАІ, цивільні «Тойота Камрі» й «Деу Ланос». На машинах були та­блички «Діти», однак вийшли з них озброєні чоловіки в «камуф­ляжі».

Здавалося, ніби хтось із наших бійців супроводжує коло­ ну, що вивозить дітей із зони бо­йових дій. Аж тут, як на гріх, на міст вискочив один із моїх під­леглих, який ще не встиг дістати­ся свого, найвіддаленішого око­пу.

«Камуфляжі» заволали: «Сто­ ять! Оружіє положить!». Хлопець завмер, я піднявся і гукнув: «Не чіпайте солдата, свої!»

 – Кто –„свої?”

 – Національна гвардія

 – А ми – развєдка  „ДНР”!

… Солдат фактично став заруч­ником, тож коли «ополченці» по­ чали по нас стріляти, спочатку ми не могли відповісти. Та хло­пець не розгубився – щойно «се­ пари» відволіклися, зістрибнув з мосту і скотився в канаву.

Я скомандував: «Вогонь!» – наш гранатометник з 400 метрів поці­ лив у «Камрі», який злетів у повітря. У розпалі стрілянини раптом вдруге вийшов на зв’язок Нау­мов – доповів, що поранений. Я, аби з’ясувати, що сталося, побіг на висотку, залишивши за себе тя­мущого воїна.

Аж тут ворожий об­ стріл посилився: бойовики, які їхали в «дитячих» автобусах, розосередилися вздовж проти­лежного берега й відкрили шквальний вогонь. Наші солдати трималися стійко,  проте контро­лювати ділянку, ширшу 400-500 метрів, одному взводу не під силу. До того ж річка в тому місці не­ глибока, її легко перейти вбрід…

На околиці Василівки майор дістав тяжке поранення в ногу – куля роздробила кістку. Знай­шовши укриття біля пам’ятника воїнам-визволителям, попри не­ стерпний біль, офіцер почав ви­кликати по радіостанції снайпе­ра – і йому хтось відповів, але це був не Вадим…

За півгодини до гвардійців прибуло підкріплення. Коваль­чук просив медиків евакуювати його останнім (крім майора, того дня дістали поранення ще вісім воїнів НГУ), а насамперед – допо­могти Наумову.

Однополчани кинулися на висотку, але спроби знайти Вадима під час бою, що тривав до пізньої ночі, коли сепа­ратисти відступили, були без­ успішними – стало зрозуміло, що він, живий чи мертвий, потрапив до рук бойовиків…

Тривалий час його мати Інна Сергіївна, рідні та друзі сподіва­тимуться на диво, ще не знаючи, що вже 13 вересня Вадима зна­йшли активісти гуманітарної мі­сії «Чорний тюльпан», яким сепа­ ратисти запропонували забрати тіла полеглих з моргу лікарні Ка­лінінського району Донецька.

Розповідає науковий співро­бітник Національного військово-історичного музею України (НВІМУ) Павло Нетьосов:

– То був перший виїзд наших пошуковців у зону бойових дій, організований музеєм та Всеукраїнською громадською організацію Союз „Народна пам’ять”, під час якого вдалося забрати 82 загиблих воїни. Цю місію виконуємо саме ми, бо сепаратисти найчастіше відмовляються мати справу з українськими силовиками чи уря­довими організаціями… Інколи заважають працювати й нам – проте того дня в районній лікарні дівчина з позивним «Сонечко», що відрекомендувалась як «начмед  ДНР», видала нам два тіла без жодних документів. Одне з них було Вадимове – ми встановили це за міткою із прізвищем та номе­ром військового квитка на внут­рішній стороні ременя, а ще – за фото в його смартфоні…

Пошуковці пішли на певне по­ рушення, вилучивши з «трубки» Вадима картку пам’яті (проте сам пристрій разом із тілом сол­дата було передано представни­кам ЗСУ, оскільки він містив ін­формацію, необхідну для слід­ства, зокрема номери телефонів).

Як з’ясувалося, це не лише допо­могло увічнити пам’ять про Ва­дима в музейному зібранні, а й дещо пришвидшило повернення загиблого солдата додому. Здавалося б, ідентифікувати полеглого за написом на ремені та десятками його фотографій було нескладно. Проте серед загиблих і зниклих безвісти вій­ськовослужбовців ЗСУ солдат Наумов не значився, списків утрат інших силових структур у НВІМУ не було, а посадові особи, які відповідали за якнайшвидше встановлення імені полеглого, доставленого до одного із запо­різьких моргів, явно не поспіша­ли шукати його рідних.

Та на щастя, людська солідар­ність завжди сильніша за обста­вини чи бюрократичні перепони. Сполучною ланкою між пошу­ковцями та командуванням сол­дата Наумова став начальник групи зв’язків з громадськістю та ЗМІ Північного територіального управління НГУ підполковник Євген Роженюк, який наприкінці жовтня, дізнавшись про цю про­блему від працівників НВІМУ, негайно повідомив про це бри­гадне начальство.

Незабаром від­ ряджений до Запоріжжя одно­полчанин упізнав Вадима, і до ідентифікації було залучено його рідних…

Утім і після того справа просу­валася повільно – загалом шлях додому солдата Наумова затяг­нувся аж на три місяці. То слідчі загубили номер мішка з тілом, то виявилося, що номер є, але він на одну цифру відрізняється від но­ мера в його справі, то загадково зник той самий ремінь…

Судмедекспертиза дійшла висновку, що Вадим загинув від втрати крові невдовзі після того, як дістав поранення у стег­но – ворожа куля зачепила арте­рію, причому в той момент юнак стояв або біг. Це проливає світ­ло на обставини його зникнен­ня: найвірогідніше, поки біль­шість однополчан вели бій на мосту, інша група бойовиків пе­рейшла річку вбрід і спробувала піднятися на висотку, але на­штовхнулася на солдата Наумо­ва. Вочевидь, Вадим відстрілю­вався і, змінюючи позицію, не вберігся… Забираючи з поля бою тіла своїх загиблих, «опол­ченці» випадково чи навмисно прихопили з собою й україн­ського воїна...

29 січня 2015 р., у День пам’яті Героїв Крут, у філіалі НВІМУ, що на Чернігівщині, відкрилася виставка-реквієм «Герої не вмирають!», основою якої стали фотоархіви двох солдатів, які пішли у вічність того ж злощасного вересня:  Вадима Наумова та 18-річного Георгія Тороповського – колишнього студента столичного авіаційного технікуму, бійця Самооборони Євромайдану, а згодом – воїна 40-го батальйону територіальної оборони ЗСУ «Кривбас».

Долі Вадима та Георгія, які не були знайомими, поєднали буремні події новітньої історії України: обидва, хоча й по різні боки, пройшли крізь пекло барикадних сутичок (саме в ті дні хлопці «від нервів» почали курити), обидва згодом стали на захист рідної держави… Обидва були єдиними синами у своїх матерів…

З Вадимовою родиною – мамою Інною Сергіївною та бабусею Анною Сергіївною – ми познайомилися дорогою до Крут, куди вони їхали на запрошення організаторів виставки. Відтоді, як поховали Вадима, минув лише місяць і, напевно, тільки через властиву їм інтелігентність та доброзичливість згорьовані жінки не відмовилися говорити про сина й онука.

– Про те, що Вадим поїхав на Донбас, я дізналася вже після його загибелі. Він нічого мені не казав, бо не хотів, аби я хвилювалася, – розповідає Інна Сергіївна. – 3 вересня телефонувала в бригаду, мені відповіли, що Вадим у відрядженні, хоча він уже третю добу вважався зниклим безвісти… Ще за два дні дізналася про бій, поранення і зникнення Вадима, та не дозволяла собі й думати про найгірше. Була впевнена: він живий і неодмінно знайдеться. Вадимові друзі шукали його через соціальні мережі, залишаючи там мої контакти, і якось мені зателефонували. Сказали, що Вадим у полоні, на будівельних роботах, запропонували викупити його за 20 тисяч гривень. Я записувала ті розмови на диктофон, зверталася до слідчих – все марно… Одного разу шантажисти дали трубку якомусь хлопчині, який благав: «Мамо, забери мене звідси!». Голос звучав ніби Вадимів, і я вже була готова переказати злочинцям будь-які гроші, аж раптом, 14 жовтня, мені повідомили, що в запорізькому морзі знайшли його ременя. Був тільки ремінь, без тіла. Насправді, тіло Вадима теж було там, просто хтось неправильно записав номер мішка…

- На виправлення цієї помилки, – веде далі матуся полеглого, – знадобився цілий місяць та неабиякі зусилля пошуковців і командирів. У листопаді я здала зразок ДНК. Результат надійшов днів за десять – мені сказали, що «виявлено збіг», попросили передати бритву Вадима, зробили повторний аналіз і вже точно встановили, що це дійсно він. Ми приїхали в Запоріжжя і слідчий СБУ видав мені пакет з особистими речами сина – запальничкою, ложкою й закривавленим телефоном, який чомусь не намагалися ані відмити, ані ввімкну- ти... Я вирішила віддати його в музей… А ремінь, за яким пошуковці дізналися ім’я Вадима, до речі, кудись подівся. Запитала слідчого, а він мені відповів: «Ви що, гадаєте, я його собі забрав?». Сил сперечатися далі вже не мала…

- Коли була в Запоріжжі, мені востаннє подзвонили телефонні шахраї. Кажу їм: «Як же вам не соромно, я щойно з упізнання!..». А вони у відповідь глузливо: «І як, упізнала?..». Не знаю, чи є в тих людей серце…

- У день похорону Вадима в нашу хату за- летів горобчик… Я тепер взагалі у знаки вірю. Інколи здається, що Вадим недарма так довго не знаходився. Він мене таким чином ніби підготовляв, адже якби я дізналася про все одразу ж, то, певно, збожеволіла б від горя. А так – тримаюся… Хоч як дивно, але вистачає сил жити далі, вчити в школі дітей, спілкуватися із друзями сина. Прошу їх лише про одне: не забувайте мене, приходьте, телефонуйте, одружуйтесь, народжуйте багато-багато діточок. За всіх тих ваших ровесників, які вже нікому не зможуть дати життя…

Дата та місце народження: 18 серпня 1992 р., м. Козятин, Вінницька область.

Дата та місце загибелі: 1 вересня 2014 р., с. Василівка, Старобешівський район, Донецька область.

Звання: Солдат.

Посада: Снайпер.

Підрозділ: 1-а бригада оперативного призначення, Північне ОТО НГУ.

Обставини загибелі: Зник безвісти 1 вересня 2014 р. під час нападу бойовиків на блокпост НГУ, що охороняв міст у селі Василівка Старобешівського району Донецької області. Упізнаний за тестом ДНК.

Сімейний стан: Залишилися бабуся та батьки (був єдиним сином у родині).

У жовтні 2015 р. на міському цвинтарі міста Козятина Вінницької області урочисто відкрито обеліск на честь загиблих воїнів-земляків.

На честь Вадима Наумова перйменовано провулок у місті Козятині Вінницької області (колишня назва "Колгоспний провулок"), 9 липня 2016 року, у рамках святкування Дня міста, у цьому провулку було урочисто відкрито меморіальний обеліск.

Валерія АГІБАЛОВА, м. Київ.

Фото з особистого архіву родини Наумових


комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00090289115905762 [2] => 0.044562816619873 )