статьи

Останній вересень капітана Андрія Шанського

25 апреля 2017
7677
Поделиться:

Певно, ніхто з мешканців України, навіть у жахливих снах, не уявляв, що нам колись доведеться воювати. Та ще й на своїй рідній землі… Але нікуди правди діти — таке сталося. І майже кожного дня вже третій рік поспіль там – на Донбасі гинуть хлопці. Для всіх нас вони — герої, котрі віддали своє життя за те, аби ми могли спокійно жити, працювати, любити. А для батьків, дружин, дітей ці люди значать набагато більше — то часточка їхнього серця. 

У всіх нас між народженням та смертю минає ціле земне життя. Життя, повне тривог, печалі, радощів, кохання, щастя батьківства, здійсненних планів та мрій. Коли близька людина йде від нас на небеса, залишається біль утрати. Й розум не хоче зрозуміти, що рідна людина вже ніколи не переступить поріг своєї домівки, не порадує рідних та близьких. 

Днями зустрівся з батьками капітана Нацгвардії Андрія Шанського, котрий трагічно загинув 5 вересня в районі селища Тельманового Донецької області (на своїй малій батьківщині). Більше години слухав спогади Миколи Миколайовича та Раїси Олександрівни про свого молодшого сина. На очі наверталися сльози, на душі було чорно й гірко, інколи руки мимоволі тягнулися до відсутньої зброї, а в голові чомусь постійно звучали рядки відомої пісні Володимира Висоцького: «Почему все не так? Вроде все — как всегда: то же небо — опять голубое. Тот же лес, тот же воздух и та же вода, только он не вернулся из боя»… 



Усім би батькам таку золоту дитину 

Батько Андрія, полковник у відставці Микола Миколайович Шанський, 32 роки віддав службі у внутрішніх військах. Дуже шанована й відома по своїй службі людина, котру як чудового фахівця постійно «перекидали» з місця на місце. Зрозуміло, що разом із ним майже весь час їздила і дружина, що подарувала чоловікові двох синів. Обидва вони народилися, за іронією долі, в Донецькій області. Андрій — у селищі Мирному Тельманівського району. 

Родина постійно змінювала місце проживання, й доволі часто через різноманітні бюрократичні перепони діти не могли потрапити до дитячого садочка. Матуся працювала, й Андрія няньчили або замполіт, або інші командири з великими зірками на погонах. Хлопець був своєрідним «сином полку». 

А от уже до першого класу Андрій пішов у Чернігові (школа № 12). Спокійний хлопчина спортивної статури ніколи не створював батькам жодних проблем із навчанням чи тим, як проводив свій вільний час. Але батьки були дуже здивовані, коли після закінчення 9-го класу син повідомив їм, що хоче піти навчатися на лісника. Звідки у хлопця з’явилася така мрія — батьки й досі не здогадуються. Та ніхто особливо не заперечував — у родині твердо поважали бажання та мрії своїх синів. Старший син Віктор захотів піти шляхом батька — добре. Молодший вирішив бути лісником — будь ласка, якщо душа забажала. 

Андрій успішно закінчив технікум і став працювати єгерем у Красилівському лісництві. При цьому озвучив батькам свої наступні плани та мрії: «Хочу навчатися в інституті й мати… власну рушницю». Невдовзі це справдилося: вступив до Львівського інституту на заочне відділення, а рушницю подарували батьки. Варто сказати, що за всі свої 35 років він із тієї рушниці жодного разу в живу тварину так і не вистрілив — надто вже любив звірів, які жили в «його» лісі. 

Миротворець — як внутрішній стан 

Майже одразу після першої настановчої сесії Андрія призначили майстром і перевели до Славутицького лісництва — а тут прийшов час призову до українського війська. Попросився, певно, наслідуючи приклад батька, проходити строкову службу у внутрішніх військах МВС. Уже тоді у нього з’явилася мрія спробувати себе в ролі миротворця, й після завершення строкової служби Андрій став професійним військовослужбовцем за контрактом. Якраз у цей час Президент України підписав Указ, що до лав миротворців можуть потрапити лише ті військовики-контрактники, що відслужили не менше трьох років. Андрій використав час із користю: вивчив англійську мову, став дуже гарним фахівцем у лавах окремої бригади спеціального призначення внутрішніх військ МВС «Барс». При цьому попрохав батька, щоб той жодного разу не замовив якесь гарне слівце перед його командирами — не хотів, аби його вважали «татусевим синочком». І досяг у своїй службі головного: вже у 25 років Андрієві молоді підлеглі від щирого серця називали його «батею». Повірте, таке прізвисько в армії заслужити дуже нелегко! 

Врешті-решт, чергова мрія Андрія збулася: влітку 2005 року його направили служити у складі Спеціального миротворчого підрозділу МВС України міжнародних поліцейських сил Місії ООН у справах Автономного краю Косово. Служив там добре, свідчення чому — численні грамоти і дві медалі. Командування й колеги згадують про Андрія зі щирою повагою, як про енергійного й авторитетного молодого офіцера, що досконало володів англійською мовою, мав чималий службовий досвід і чудові кар’єрні перспективи. 

Після повернення з міжнародного відрядження юнак продовжив службу в «Барсі», завершив навчання в Українському державному лісотехнічному університеті (місто Львів), познайомився там із чарівною дівчиною-красунею Марічкою, одружився. Завжди був спокійним, надійним, розсудливим, авторитетним та мирним. Навіть заслужив прізвисько «голуба каска» за вміння «розрулювати» будь-які конфліктні ситуації, котрі, хочеш чи не хочеш, але трапляються в житті. Тим паче — під час служби. Тому Андрієві товариші завжди почувалися поряд із ним як за кам’яною стіною. 

А як раділи синовим успіхам батьки! Як пишалися своєю дитиною. Адже, де б він не був, не минало й дня, аби хоча б раз не зателефонував їм чи не зв’язався по скайпу. Син постійно дарував потрібні подарунки; дбав про батьків більше, ніж про себе; збирався допомогти відремонтувати квартиру; обіцяв багато онуків, мріяв по завершенні служби піти знову працювати лісником. Такі діти — велике щастя для батьків. 



Але настали лихі часи — у двері всіх українців постукала війна. 

З того часу всі ми змінилися. Хто в який бік. Варто сказати, що не всі — зі своєї доброї волі. Деякі — через службові вимоги. 

Андрій Шанський провів три тижні в зоні АТО ще у травні поточного року (вивозив озброєння, аби не дісталося бандитам і терористам), про що батькам, зрозуміло, розповіли лише згодом. Такими вже втаємниченими стали деякі службові відрядження. Про них не варто знати нікому. 

У червні капітан Шанський, котрому виповнилося 35 років, «перейшов на штабну роботу» до Північного територіального управління Нацгвардії та обійняв посаду старшого офіцера відділення організації служби з охорони громадського порядку. З 1 вересня повинен був піти в чергову відпустку, але попрохав іще раз дати йому можливість узяти участь у виконанні бойового завдання на Донбасі — надто багато залучили ще не обстріляних гвардійців. 

За офіційними джерелами, 5 вересня колона авто- і бронетехніки Національної гвардії України, що рухалася до визначеного району виконання службово-бойового завдання, раптом потрапила в засідку (під зосереджений обстріл із двох боків). У «голові» колони запалав підбитий із гранатомета бронетранспортер, кулі та осколки зрешетили кабіни й кузови новеньких вантажівок «КрАЗ», а по «хвосту» почав пристрілюватися ворожий міномет. Але гвардійці, попри те, що більшість із них були зовсім юними строковиками, не спасували — прийнявши бій та відкривши вогонь у відповідь, вони пішли в атаку і зрештою вирвалися з вогневого «мішка», проте зазнали при цьому болісних втрат: 12 із них дістали поранення, п’ятеро воїнів загинули. 

Вступивши у нерівний бій із супротивником, капітан Шанський отримав тяжкі осколкові поранення, несумісні з життям… 



Батьки щодня їздять на цвинтар, розмовляють із сином, докоряють собі, що цього разу він поїхав на фронт без матусиних оберегів… Андрій загинув, захищаючи Батьківщину. Й кожного з нас. 

Як і чим втішити цю родину?.. Скажу лише одне: «Доки є небо синє, доки пшеницю сіють, герої не вмирають...» 

Дата та місце народження: 27 червня 1979 р., смт. Мирне, Тельманівський район, Донецька область.

Дата та місце загибелі: 5 вересня 2014 р., смт. Тельманове, Донецька область.

Звання: Майор (посмертно).

Посада: Старший офіцер відділення організації служби з охорони громадського порядку.

Підрозділ: Північне ОТО НГУ.

Обставини загибелі: Загинув 5 вересня 2014 р. поблизу смт. Тельманового Донецької області під час виконання службово-бойового завдання, внаслідок обстрілу колони авто- та бронетехніки Національної гвардії України. Разом з Андрієм загинуликапітан П. Лавріненко, молодший сержант Ю. Спащенко, солдат М. Кобринюк та солдат О. Звінник.

Сімейний стан: Залишились дружина, батьки, старший брат.

Місце поховання: м. Чернігів

За матеріалами Олександра ШИЛО, Хвиля Десни 
Фото Віктора КОШМАЛА

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

загрузка...

загрузка...

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.0004730224609375 [2] => 0.057947158813477 )