ТОП-темы:       ДТП в центре Харькова   
статьи

Забута трагедія

26 апреля 2017
2694
Поделиться:

На тлі справжнього шоку, який пережила Україна після «Іловайського котла», коли на сотні пішов підрахунок за­гиблих, поранених і зниклих безвісти, в інформаційному вирі дещо «загубилися» повідомлен­ня про меншу за кількістю жертв – проте не менш болючу, трагедію, що сталася 5 вересня  2014 року на іншій, південній ділянці «фронту» антитерористичної операції.

Того дня, близько 16 год. 30 хв. у районі смт Тель­манового Донецької області ко­ лона авто та бронетехніки На­ціональної гвардії України, що рухалася до визначеного району виконання службово-бойового завдання, раптом потрапила під зосереджений обстріл з двох бо­ків.

У «голові» колони запалав підбитий з гранатомета броне­ транспортер, кулі й осколки зре­шетили кабіни та кузови но­веньких вантажівок «КрАЗ», а по «хвосту» почав пристрілюва­тися ворожий міномет.

Але гвардійці, попри те, що біль­ шість із них були зовсім юними строковиками, не спасували – прийнявши бій і відкривши во­гонь у відповідь, вони пішли в атаку і зрештою вирвалися з вогневого «мішка», проте за­знали при цьому болісних втрат: 12 із них дістали поранень, п’ятеро воїнів повернулися до­ дому «вантажем 200»…

З окрема, той бій став остан­нім для 35-річного капітана Андрія Шанського. За страш­ною іронією долі, Андрій  загинув на рідній землі його малої батьківщини, адже народився він у смт Мирному Тельманівського району.

Його проводили в останню путь 9 вересня в Чернігові, де проживають батьки загиблого – той день міська влада оголоси­ла скорботним.

Того ж дня в Харкові похова­ли однолітка й однополча­нина Андрія – 35-річного ка­пітана Петра Лавриненка.

За­ кінчивши факультет внутріш­ніх військ Національного уні­верситету внутрішніх справ, Петро загалом при­ святив військовій службі понад 17 років, залишивши по собі світлу пам’ять у тих, хто знав його в мирному житті, і щиру вдячність у тих, з ким він при­ йняв останній бій…

 Адже, за свідченнями однополчан, у мить смертельної небезпеки ка­пітан Лавриненко врятував чи­ мало життів, виявивши справж­ню мужність, рішучість, і вміло керував діями підлеглих, аж поки куля ворожого снайпера обірвала його життя.

Самотньою залишилася мати Петра Григоровича, адже він не встиг створити власної родини, як і троє молодших за нього гвардійців, що загинули разом із ним…

Ніколи не загоїться рана від непоправної втрати й у батьків та сестри 19-річного солдата Миколи Кобринюка, поховання якого в рідному селі Шельпахівці Хрес­тинівського району Черкащини перетворилося на вияв щирої всенародної скорботи за полег­лим юним захисником Батьків­щини: буквально всім селом, разом із делегаціями з усього району, під численними дер­жавними прапорами земляки проводили Миколу від його рід­ної хати до місця вічного спо­чинку…

«Коля був надзвичайно від­повідальною людиною, господар слова й діла, патріот нашої дер­жави. Якщо людина була з ним щирою, він готовий був для неї прихилити небо, поділитись крихтою…» – не приховуючи сліз, сказав над труною солдата сільський голова Віктор Обараз.

За своє коротке життя цей енер­гійний і життєрадісний юнак встиг досягти чимало: виріс сві­домою, порядною людиною, за­кінчив Брацлавський агроеко­номічний коледж Вінницького державного аграрного універси­тету, восени 2013-го охоче пішов на строкову службу до лав внут­рішніх військ МВС. А коли над Вітчизною нависла загроза, на­писав рапорт із проханням на­правити його в район АТО, по­яснивши матері свій вчинок фразою: «Якщо не я – то хто?..»

У Брацлавському агроекономічному коледжі добре пам’ятають Миколу Кобринюка.

– Це був тихий, скромний, спокійний та дисциплінований хлопець, — згадують про свого учня викладачі Валентина Заруба, Зоя Токаленко й Тамара Підгрушняк. – Ми навіть гадки не мали, що він знайде себе у військовій справі!

– Після закінчення коледжу він пішов на службу добровільно. Хотів стати професійним військовим, – розповідає мама бійця.

Коля пішов на строкову службу до тоді ще Внутрішніх військ восени 2013 року. Служив у Маріуполі. На долю хлопця випав Майдан, а далі – російська агресія. Саме маріупольські бійці Національної гвардії у квітні 2014 року дали першими відсіч агресорам, які намагались захопити їхню частину...

– Коля згадував, як місцеві ховались за будинками, а з-за їхніх спин по бійцях стріляли бойовики. Згодом хлопці прорвали оточення та вивезли з частини зброю, боєприпаси, вивели техніку та прорвались до місцевого аеродрому. Коли бійців врешті перевели з Маріуполя до Черкас, ми зраділи, що син буде поруч. Але ми й гадки не мали, що Коля знову повернеться на війну...

Він свідомо пішов у саме пекло. Бо коли його з’єднання переформували у першу бригаду оперативного призначення НГУ, 19-річний юнак написав рапорт із проханням направити його в зону АТО.

– Наприкінці серпня я зустріла маму Колі. Тоді вона розповіла, що Коля зізнався: він насправді на фронті. Так виріс із скромного студента Герой, — каже Тамара Підгрушняк.

– Класний керівник та діти, друзі їздили на похорон героя на Черкащину. Ім’я Миколи Кобринюка на почесному місці у галереї воїнів, які загинули за Україну, — кажуть у коледжі.

На День незалежності у Києві відкрили урочистий меморіал бійцям Нацгвардії, які загинули, захищаючи Україну. Є у переліку й Коля Кобринюк. Настав час, аби Вінниччина теж знала усе про свого Героя.

Сотні земляків із села Петро­павлівки та всього Братсько­ го району Миколаївщини віддали останню шану іншому 19-річному герою – випускнику золочівського Навчального цен­тру ВВ молодшому сержанту Юрію Спащенку. За словами рідних та друзів, Юрій змалку вирізнявся патріо­тичними переконаннями, тож він цілком свідомо вирішив чес­но виконати військовий обов’я­зок, відслуживши строкову у військах правопорядку. А зго­дом також свідомо зголосився стати на захист Вітчизни зі збро­єю в руках.

Вирушаючи на схід держави, на боротьбу з бойови­ками-сепаратистами, він заспо­коював рідних, запевняв їх, що повернеться живим – але не су­дилося…

Під час церемонії по­ ховання, попри біль утрати, батьки Юрія висловили впевне­ність у тому, що їхній син від­ дав своє молоде життя за май­бутнє вільної та незалежної України, зазначивши: «Головне, щоб ця жертва не була мар­ною…»

«У святій і вічній пам'яті скрижалі  імена героїв вписує народ, Імена полеглих за свою державу, за свободу, єдність, проти кривди й зла. Ми їм у скорботі віддаємо славу, щоб ця слава й шана на віки була»,-  з цих слів ведучих 3 червня у Петропавлівській загальноосвітній школі I-II ст. почався мітинг – реквієм, присвячений відкриттю меморіальної дошки випускнику школи, військовослужбовцю, нагородженого посмертно орденом «За мужність» ІІІ ст. Юрію Спащенку, який віддав життя за незалежність України в зоні проведення антитерористичної операції.

Зі словами невичерпного смутку на мітингу виступили голова районної ради Тамара Фесько, заступник голови райдержадміністрації Андрій Бунько, який зазначив: «Вшанування пам’яті Юрія, який віддав своє життя за нашу державу, – це наш святий обов’язок. І відкриття цієї меморіальної дошки - це щира данина справжньому патріоту, який самовіддано боровся за суверенність нашої держави, мир та спокій на рідній українській землі».

Теплими і  добрими спогадами про Юрія поділилися, виступаючі на мітингу його земляки: Петропавлівський сільський голова Ольга Вердеренко та директор школи Ігор Врещ, висловивши слова глибокої вдячності його рідним за виховання патріота, доброї та сердечної людини. Хвилюючий вірш прочитала хрещена мати Юрія – Світлана Москович.

Право відкрити меморіальну дошку пам'яті Юрія Спащенка було надано його батькам:  батьку Героя – Віктору Станіславовичу, який після загибелі сина сам пішов добровольцем до лав Збройних Сил України та мамі – Олені Миколаївні.

Присутні на заході вшанували пам’ять Юрія Спащенка залпами салюту, школярі поставили лампадки, а всі присутні поклали квіти до меморіальної дошки.

П’ятий загиблий воїн, житель Дніпровського району сто­лиці солдат Олександр Звінник – із покоління, яке журналісти полюбляють іменувати «Ровесники незалеж­ ності».

Власне, він лише на один день молодший за Українську державу – народився 25 серпня 1991 року. На знімках, розміще­них на його сторінках у соціаль­них мережах – життя звичайної молодої людини: кадри, зняті «на пам’ять» під час строкової служби в підрозділі Повітряних сил ЗС України – у казармі, із то­варишами, біля літаків та спец­ техніки для їхнього обслугову­вання, потім – після довгожда­ного «дембеля» – зустрічі із дру­зями, пікніки з шашликами «на природі», улюблений «Форд» біля гаража, оптимізм в усміш­ці на кожній світлині… Аж рап­том, з весни 2014-го він знову по­зує в обмундируванні та зі збро­єю в руках, із новими однопол­чанами – бійцями «мобілізацій­ного» батальйону столичної час­ тини Нацгвардії…

Цей підрозділ – без перебіль­шення, один з найкращих серед такого роду військових колек­тивів – заслуговує не менше те­плих слів, ніж добровольчі форму­вання з назвами-«брендами». Адже мобілізовані до складу цього батальйону жителі столи­ ці та Київщини продемонстру­вали надзвичайну сумлінність і дисциплінованість, щире праг­нення якнайшвидше відновити військові навички. Фактично більшість із них, вирваних мобі­лізацією з плину звичного, ком­фортного й безпечного життя, були і є добровольцями, які зно­ву наділи погони не з примусу чи страху, а саме з патріотич­них міркувань. Одним із цих чо­ловіків був призваний із запасу працівник аеропорту «Борис­піль» солдат Звінник, у якого навіть за зовнішніми ознака­ ми – за тим, як він у ті дні тримався перед камерою і носив форму, як ретельно складав у соцмережах свій невеличкий особистий віртуальний фото- та відеоархів – відчувається стри­мана, без жодного нездорового фанатизму ГОРДІСТЬ – за участь у захисті Батьківщини саме в ці, не найкращі для неї, часи, за причетність до справи розбудови потужної силової структури – Національної гвар­дії України. Особливо яскраво це видно на останньому фотознімку, де Олександр разом із двома дру­зями позує на тлі колони вій­ськових вантажівок вітчизняно­го виробництва, що вишикува­лася на Хрещатику вранці 24 серпня 2014 р. перед початком військового параду з нагоди Дня Незалежності України.

У тому врочистому марші за кермом одного із новеньких «КрАЗів» саме й був солдат Олександр Звінник, професійні навички якого командування визнало гідними участі в параді. Тоді, за день до свого 23-річчя, він і не здогадувався, що «неоголошена війна» на Сході України вже пе­рейшла у фазу неприхованої ро­сійської агресії проти його Віт­чизни, і військова техніка ледь не з парадної колони вирушати­ме «на фронт», а 5 вересня він, єдиний син у родині, разом із чо­тирма побратимами зустріне смерть у жорстокому бою…

25 травня 2016 року у київському вищому професійному училищі № 25 відкрили меморіальну дошку випускнику цього навчального закладу Олександру Звіннику, який загинув під час виконання службово-бойового завдання в зоні АТО.

«Чимало наших земляків беруть участь у війні, неоголошеній війні, у захисті нашої Батьківщини. Багато з них поклали свої голови за гідність, демократію, за наші з вами права. Цю меморіальну дошку ми встановили на фасаді навчального закладу, щоб Олександр Звінник завжди, своїм поглядом зустрічав та проводжав учнів», - сказав, відкриваючи мітинг пам’яті, директор навчального закладу Юрій Морза.

Присутні вшанували пам'ять Олександра Звінника хвилиною мовчання. У заході також взяли участь військовослужбовці 1-го стрілецького батальйону військової частини 3066  Північного Київського ОТО Національної гвардії України, а також бойові побратими загиблого. 

«Світла пам'ять про Олександра, його мужність та непересічні людські якості назавжди залишаться  в серцях його рідних, бойових побратимів, усіх, хто знав, поважав та любив Сашка – справжнього патріота та Героя», - зазначив у своєму виступі бойовий друг Олександра Костянтин Піддубний.

Ми пам’ятатимемо кожного з вас, герої!

Сергій КОВАЛЕНКО, «Моменти», та Євген РОЖЕНЮК, м. Київ


комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00047206878662109 [2] => 0.055523872375488 )