ТОП-темы:       ДТП в центре Харькова   
статьи

На місце важкопораненого сина став батько

1 июня 2017
2759
Поделиться:

Старший син Миколи Солов’янчука із Синового Старовижівського району, Богдан, був призваний на строкову службу до лав Збройних сил України, а після її закінчення уклав контракт ще до початку війни на Сході. Коли там стало гаряче, 80–ту аеромобільну бригаду, де хлопець служив, у серпні 2014 року зі Львова перекинули у місто Щастя Луганської області. 3 вересня в першому великому бою його підрозділ зазнав значних втрат. Шансів вижити під шквальним мінометним вогнем противника практично не було. Чи то через бойову незлагодженість (дійсно ж досвіду нашим воякам тоді бракувало), чи порівняно слабке озброєння серед десантників було багато загиблих і покалічених. Дуже тяжке поранення дістав і Богдан. За його життя й здоров’я боролися медики найкращих госпіталів та лікарень України, Канади, Польщі. Звичайно ж, не обійшлося без допомоги добрих і небайдужих людей. Найбільше батько солдата Микола Степанович вдячний доньці покійного Бориса Клімчука, котра пройнялася долею відважного волинського хлопця.

Після численних операцій Богдан пішов на поправку. А в момент, коли сталася ця біда, пан Микола ледве з глузду не з’їхав від потрясіння й переживань.

— І така злість узяла на «сєпарів» за те, що вбивають і калічать найкращих синів неньки України, що готовий був сам кинутися нашим хлопцям на підмогу, — згадує Микола.

Це не просто слова. Бо, особливо не роздумуючи, поїхав у військкомат і зголосився воювати в зоні АТО. Добровольцю пішли назустріч.

— Щоправда, була одна неув’язка. Зі здоров’ям. Річ у тім, що під час моєї строкової служби в армії у найпівденнішому радянському місті Кушка, навіть уже після виводу військ з Афганістану, нас, військовослужбовців повітряно–десантних військ, періодично залучали до участі у бойових операціях неподалік афганського міста Шинданд, де воювали з моджахедами, — суттєвий відступ у розповіді чоловіка. — На моєму особистому рахунку — 19 бойових стрибків із парашутом. Тільки от 19–й виявився нещасливим, бо моджахеди пальнули з «мухи» (реактивний переносний гранатомет. — Авт.). Зачепило. Отримав контузію. Добре, що мене і моїх побратимів вчасно підібрав гвинтокрил, бо хто знає, чим би все скінчилося. Після госпіталю й 44–денної відпустки продовжив службу (яка вже видавалася курортом) на Ленінсько–Каракумському каналі.

Саме через колишню контузію Микола про всяк випадок приховав свою медичну картку, коли проходив комісію. Завів нову, де все, як кажуть, з чистого аркуша. Боявся, що його, тоді 42-річного, забракують і не пустять на фронт. Обійшлося…

Після Рівненського та Яворівського військових полігонів, де їх, мобілізованих четвертої хвилі, намагалися бодай навчити тримати в руках зброю, Микола у складі 24-ї механізованої бригади потрапив у місто Кримське, що на Луганщині. Прямісінько на передову, де постійно точилися бої. Поруч — відомі через війну населені пункти Щастя, Весела Гора, Трьохізбенка. Ворог — на відстані 300 метрів. Безпосередні атаки стримувало заміноване поле. Зате з мінометів гатили одне в одного, як мінімум двічі на тиждень.

— У нашій батареї було шестеро «афганців», які свого часу вже понюхали пороху. Мужні чоловіки, по 45—60 років. Старалися берегти молодих, бо це протиприродно — бачити мертвими, по суті, своїх дітей. Але війна не питала, забирала у них життя, калічила. Страшне у неї обличчя… А день 9 березня 2015–го взагалі виявився суцільним жахом. О 7–й ранку зненацька нас накрило сильним мінометним вогнем. Та так, що й голову не підняти. Позаяк було оголошено чергове так зване перемир’я, то бойовики нас обстрілювали, а ми у відповідь не мали права. У результаті — із 46 чоловік батареї вижило 12, двоє поранених…

Від сильного потрясіння деякі хлопці не витримували, всупереч наказу хапали міномети й відповідали ворогові хаотичним вогнем. Тільки по обіді дочекалися підтримки самохідних установок. Видно, начальство таки побачило, що нас фактично розстрілюють.

— Мене ж врятувала маленька собачка Пулька. Я стояв на варті, коли побачив, як вона раптом прожогом кинулася в бліндаж. Це насторожило. А через лічені хвилини — специфічний свист — полетіли міни, — не без хвилювання переповідає Микола одну із багатьох картинок війни. Й дотепер він дякує Богові за те, що лишився живим у цій страшній м’ясорубці. Хоча й був тяжко поранений у руку.

Знову, як і в молодості, лікування в госпіталі, цього разу в Сватово, пізніше — в Києві, Львові, Луцьку. На жаль, відновити функції руки не вдалося. Тепер чоловік оформляє групу інвалідності.

— Знаєте, боляче навіть не від каліцтва, а від того, що держава часто залишає своїх захисників сам на сам із проблемами й бідами. Повірте, це більше б’є по серцю. А ще — ота неправда. Скажу за себе. Як тоді, після поранення, потрапив у Львівський госпіталь і якось увечері побачив по телевізору на каналі ICTV сюжет про той кривавий бій під Щастям. Дикторка байдужим голосом монотонно розказувала «подробиці», мовляв, втрати незначні — 2—3 загиблих, приблизно стільки ж поранено. Я не міг цього стерпіти. Відразу перед очима виникла реальна картина бою, де кров, біль і жах, де смерть від осколка в груди друга Сашка з Харкова, де відчай від безсилля змінити ситуацію. Словом, стався такий сильний емоційний зрив, що «відрекошетив» по «плазмі». І таке було…

Сьогодні учасник бойових дій молодший сержант Микола Солов’янчук із позивним Соловей, як може, пристосовується до мирного життя. Не завжди це в нього виходить, бо війна — точніше дві війни — багато що змінила в його світогляді, характері, поведінці. Єдине, у чому він стовідсотково впевнений: навіть знаючи про наслідки, знову вчинив би так само, пішов би «допомагати своєму синові» захищати рідну землю, воювати задля спокою ще трьох своїх дітей із думкою про те, що вони щасливо житимуть у своїй державі.

Любов БІДЗЮРА. "Волинь-нова"


комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00054502487182617 [2] => 0.064954042434692 )