статьи

Сергій Табала: Я готовий загинути за Україну й жалкую про те, що можу зробити це тільки один раз

7 июля 2017
3412
Поделиться:

Сум’янин Сергій Табала палкий патріот України пішов у вічність вісімнадцятирічним юнаком: героїчно загинув у донецькому аеропорту. Він був наймолодшим серед легендарних «кіборгів»...

Сергій Табала — уособлення молодого українського покоління, яке народилося в незалежній країні, не бажає жити з тавром «молодшого брата» й прагне знати правдиву історію своєї Батьківщини. Тому слова Сергія: «Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Я готовий загинути за мою Україну й жалкую лише про те, що можу зробити це тільки один раз!» — звучать як гасло найвищого вияву мужності, героїзму й жертовності юних патріотів, які дуже швидко подорослішали, пройшовши через горнило революції та війни

Сергій народився й виріс на Сумщині. Змалку він дуже цікавився історією рідного краю, родини, пишався, що його предки були хоробрими воїнами — козаками. І позивний «Сєвер» він, мабуть, вибрав собі через назву гордого войовничого давньоруського племені сіверян, яке проживало колись на теренах нинішньої Сумщини.

Бабуся Людмила Анатоліївна привчала його до порядності, чесності й справедливості. А характер він мав, як у предків-козаків, запальний і твердий. Ровесники визнавали його за лідера через заповзятість і вольові риси.

Коли почалася Революція гідності, хлопець одним із перших прийшов на майдан Незалежності. Він у січні 2014 року брав участь у зіткненнях із «Беркутом» на вулиці Грушевського, а 18 лютого — із міліцією на Інститутській, у ніч із 18-го на 19 лютого захищав барикади на Хрещатику.

— Його ніби охороняла якась вища сила, — каже друг Сергія Кирило. — Усі травми й поранення якимось дивом його обходили. У багатьох на Майдані були осколкові поранення, контузії, переломи. А Сергій — завжди на передовій, але цілий і неушкоджений. Ми познайомилися в Києві, разом були в Будинку профспілок і багато чого пережили. Сергій казав, що вийшов на Майдан тому, що «Беркут» побив мирних людей. До цього був студентом. Дивував своєю чистою українською мовою. «У своїй країні я хочу говорити лише рідною мовою. Це правильно, так має бути», — пояснював він. У нього було два татуювання. На лівій руці — «Слава Україні!», на правій — «Героям слава!»

— До нього на Майдані всі тягнулися, хотіли познайомитися, — згадує знайома Сергія Марія. — Він ніби випромінював світло. А ще мене вражала його сміливість. Вирушаючи як на барикади, так і в АТО, Сергійко, здавалося, абсолютно не боявся.

— Як сказав один із друзів «Сєвера», було враження, що йому не вісімнадцять років, а всі тридцять, а то й сорок, — розповідає подруга Сергія Богдана Онопчук. — Я теж познайомилася з ним на Майдані, коли на морозі розносила хлопцям гарячий чай. А коли почалися події на сході держави і я стала волонтером, збирала спорядження для бійців АТО, ми знову зустрілися.

Після Майдану Сергій Табала не вагався, що робити далі. На Донбас, на передову! Після підготовки на тренувальній базі добровольцем вирушив на схід країни. Воював у 5-му окремому батальйоні Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». У липні—серпні Сергій обороняв Міжнародний аеропорт «Донецьк», був у самому пеклі. 28 серпня, коли вкотре наші позиції штурмували російські окупанти, його поранило осколками гранати в груди та руки. Але він відмовився покинути побратимів. Тільки за наказом командира вирушив на лікування, побував у рідному місті. Саме тоді Сергій розповів журналістам програми «Хоробрі серця» подробиці одного бою.

«Ми розуміли, що відступати нам нікуди, — розповідав "кіборг". — Опинилися в оточенні з трьох боків. Згоріли танки, БТРи — з обох боків. Того дня ми багатьох утратили. Дев’ять „двохсотих“ і двадцять „трьохсотих“. Але якщо подумати, це звичайна ситуація для фронту. Та й хто, якщо не ми...»

Бойові побратими кажуть, Сергій так завжди казав і завжди рвався на передову. Ледь підлікувався — і знову на Донбас, до бойових побратимів на оборону аеропорту.

Останній його бій 6 листопада 2014 року був особливо жорстоким. За словами командира групи Олександра Вандоляка (позивний — «Хміль»), ворожий снаряд 100-міліметрової протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра» пробив диспетчерську вежу, на якій відбивали атаки російських загарбників Сергій і двоє його товаришів. Усі вони загинули.

Сергій не дожив до свого дев’ятнадцятиріччя рівно 40 днів. Його день народження збігся із сороковинами. Коли пошматоване ворожим снарядом тіло Сергія везли на малу батьківщину, йому на кожному блокпосту салютували бійці зброєю. А в Сумах тисячі містян прийшли провести його в останню путь. Бойові побратими на руках несли його труну від площі Незалежності до самої Алеї слави Центрального міського цвинтаря. Тут нині височіє пам’ятник, на якому золотими літерами викарбувано ім’я молодого сум’янина, а його могила потопає у вінках і квітах.

Утім, життєпис Героя не завершився — він триває у вдячній пам’яті земляків. Сергій Табала — наймолодший Почесний громадянин Сум. Одну з вулиць міста названо його іменем. Про його палкий патріотизм розповідають меморіальні таблички на будинку, де він жив, і школі, у якій учився.

А в родині Сергія як найцінніший скарб свято бережуть його нагороди: орден «Золота Зірка» Героя України, орден «Народний Герой України» і нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту», усі — посмертно.

Олександр ПАРІЙ, «Народна Армія»


комментарии

15 декабря 2017
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00077581405639648 [2] => 0.11263990402222 )