Більшість подій, які за роки війни сталися в невеличкому селі Лобачевому, котре притулилося до паромної переправи кількома десятками хат, не стали надбанням ні газет, ні телебачення. Однак саме вони допомагають відчути запах нинішньої окопної війни, яка затяглася на три роки й триватиме невідомо доки.
ДОВГА ДОРОГА В ПІСКАХ
Від містечка Щастя до Лобачевого неблизька дорога, що петляє вздовж Дінця серед жовтих пісків та сосон, котрі ростуть невеличкими гуртками обабіч шляху. Після одного з мінометних обстрілів тут зайнялася трава, вогонь обпалив дерева, і тепер вони стирчать чорними й рудими шпичками посеред зарослої травою пустелі.
Їдемо мовчки. Водій нашого камуфльованого бусика, козарлюга із запорозьким оселедцем на голові з промовистим позивним «Данило Нечай», попросив, аби йому не заважали стежити за дорогою. Якщо не дай, Боже, загрузнемо в цих пісках, то хто нас тут виручить. А ще потрібно пильнувати, аби не наїхати на міну чи фугас. Нечай уже кілька років служить в силах спецоперацій. Були часи, коли їхній підрозділ з восьми чоловік тримав фронт завдовжки вісім кілометрів. Тоді він пильнував, аби ворог не прорвався через Сіверський Дінець. Тепер-от він пильнує дорогу, тримаючи однією рукою кермо, іншою автомат з подертим прикладом.
Дивлячись на шлях, я думаю про те, що в цьому піску неможливо розгледіти міну, яку можуть закласти й замаскувати російські диверсанти. До фронту ж усього кілька кілометрів – для ДРГ не відстань. Однак «Нечай» запевняє, що може помітити закладений фугас навіть у сипучому піску.
– Бачиш,- терпляче пояснює він,– уночі йшов дощ, отож знизу пісок ще сирий, а згори сухий. Коли дме вітер, то він зносить верхній шар і показує, те місце, де копалися.
Відтоді, як он на тому повороті, де стоїть чорний гранітний хрест, підірвали, а потім добили з автоматів (вважай майже на очах у своїх) командира мобільної групи, борця з контрабандою «Ендрю» та його товариша «Байкера», підривів тут більше не траплялося. Але Нечай все одно дивиться пильно під колеса. Береженого, каже, Бог береже.
Від згаданої історії дворічної давнини недобре пахне. Висувалося безліч офіційних і неофіційних версій, чому це трапилося з «Ендрю». Найперше казали, що він став поперек горла тим, хто гендлював контрафактним спиртом, горілкою, цигарками і навіть наркотиками. Ці товари, кажуть, потоками йшли через переправу в Лобачевому. Уночі нібито паромом переправляли товари на обидва береги — аж гуло. Все одразу ж вантажилося у фури й розвозилося об’їзними шляхами по всіх усюдах, аби до ранку й сліду не залишилося від діяльності контрабандистів.
Військові й цивільні, які мали стосунок до переправи, заперечували контрабанду, казали, що якщо щось і возили люди човном, то картоплю чи моркву. Ну ще «окорочки», які в Україні вдвічі дешевші ніж на окупованій території. Звідти їздили за українською пенсією. Отримували її й кляли потім «укропів», які стріляють в «ихних мальчиков». Туди возили дітей у школу чи дитячий садок, аби їм забивали голови «руцким миром». Утім, у людей допитливих виникало запитання: а звідки тоді бралася контрабанда, яку виявляли на блокпостах?
Звісно, усе це хтось кришував, слідчі говорили про ниточки, які тяглися до столиці й навіть за кордон... Урешті-решт, все закінчилося так, як зазвичай у нас буває. Пройшло два роки, диверсантів, які підірвали мобільну групу, ні серед своїх, ні серед чужих не знайшли, розмови на цю тему згодом припинилися. Зупинили й переправу, після чого потоки контрабанди в Україну, зменшилися. Так, в усякому разі, запевняли владці. Утім, подейкують, що контрабандисти знайшли інші стежки.
Про трагедію ж нагадує зараз лише встановлений у глушині чорний гранітний хрест й надпис під ним, що «Ендрю» та «Байкер» загинули при виконанні службових обов’язків. Хочеться думати, не марно.
НЕ СЕРЖАНТ, А КАМІНЬ
При зустрічі з Лобачевим, котре оперізує сріблястий Сіверський Донець, береги якого поросли старезними вербами, згадалася поїздка під Донецьк до Мар’їнки. Вояк, з яким я розмовляв серед руїн мар’їнського госпіталю ветеранів, жалівся, що порівняно з Мар’їнкою, Щастя й Лобачеве, де він воював раніше, – курорт. Сержант з позивним «Камінь», якого змінив на Донбасі отой вояк, погоджується: справді, тут тихіше, ніж в Мар’їнці, але ж і тут війна.
Сержант вже десять років служить за контрактом в українському війську і служитиме доти, поки не закінчиться «особливий період». Так вирішив Порошенко, коли видав указ. Був «Камінь» миротворцем в Африці, воював під Дебальцевим, у Мар’їнці... Найбільше ж навоювався на Савур-могилі, в бригаді, яку там вщент розгромили, а комбрига, який загинув, зробили зрадником. Їм сказали, що висоту, з якої в сонячну погоду було видно Азовське море, увінчану шпилем меморіалу на честь минулої війни, зайняли наші десантники з 95-ї бригади. Десантники, заспокоювали в штабах, сидітимуть зверху, а піхота батальйонної тактичної групи, що складалася переважно з добровольців, прикриватиме їх знизу. На місці ж з’ясувалося, що наші десантники вирушили у свій легендарний рейд, а натомість там закріпилися росіяни — десантники псковської дивізії. Словом, Савур-могилу довелося штурмувати.
Викурити звідти ворога було важко, бо під музеєм знаходилися підземні ходи, один з яких тягся на шість кілометрів. У цій розгалуженій дринажній системі можна ховатися вічність. Бувало так, що російські десантники сиділи в підземеллі, а по їхні головах тупцювала наша піхота.
Тричі вони піднімалиися в атаку, але безуспішно. Доходили до шпиля, та не могли там закріпитися, бо їх «гасила» ворожа артилерія з російської території. Перший бій тривав до четвертої ранку. У першій же атаці, прямо сидячи на броні, загинув їхній начальник зв’язку майор Хмельницький, але висота не підкорилася. Перед четвертою атакою до них приїхав полковник. Казав, що в Америці перед війною навчався. Він щось вичисляв, засікав секундоміром, як працює ворожа артилерія. І так вдало все вирахував, що на взяття Савур-могили їм знадобилося всього 45 хвилин.
Згодом з’ясувалося, що захопити висоту було набагато легше, аніж втриматти її. По них гатила артилерія чужа, з російської території, і своя 152-міліметрова. Чи то артилеристи щось наплутали, чи зрадник сидів у штабі. Двічі прилітала й «Точка-У». На щастя, не по їхні, а по сепарські душі. Коли балістична ракета впала з неба, то здалося, що весь світ згорнувся, як сувій, зсунулися тектонічні плити, й погода враз перемінилася. А потім дим розвіявся й перед очима постала величезна вирва. «Якби її заповнити водою, то утворився б невеликий ставок для карасів»,– подумав тоді «Камінь».
Виходили на позиції й модернізовані російські Т-72, влаштовували «карусель».
«Мішка», дай!– просила піхота екіпаж нашого Т-64.
Однак командир танка винувато знизував плечима: він і радий піддати вогню, але нічого тут не вдієш з поламаним дальноміром. «Вистрілити, звісно, можна,– казав навідник гармати,– але якщо не попаде з першого разу, його «мішку» перетворять на металобрухт».
Траплялися й несподівані успіхи. Одного разу їхню колону взявся обганяти «УАЗик». «Ну нічого собі нахабство»,– подумали хлопці, коли зрозуміли, що в «бобику» їдуть сепари — відставний майор ФСБ та двоє «ополченців». Машину зрешетили кулями. Одного пасажира було вбито, майор і молодий місцевий хлопець, майже підліток, який підрядився воювати за гроші, залишився живим. Молодий дуже просився, щоб його не вбивали. Полонених передали контрозвідці, хоча могли й прикінчити на місці. За час боїв на Савур-могилі душі хлопців зашкарубли, як кора столітнього дуба. «Кругом валяються трупи своїх і чужих, але ти не зважаєш на це, а шукаєш в кишенях вбитих цигарки»,– згадує, як страшний сон, той спекотний серпень 2014 року «Камінь».
... За кілька днів «Камінь», чорний, як шахтар після получки, з голови до ніг у куряві, разом з голодними і спраглими хлопцями дивом пробився до своїх через поля потрощеної й спаленої техніки. «О, живі,– спокійно висловили захопленя в штабі,– а ми вже на вас заготували похоронки». Потім сержанту ледве не вліпили догану за те, що він не написав паперовий звіт про оту нерозбериху... Менше повезло комбату. «Навіщо ти поліз на ту висоту?»– розпікало підполковника командування. Хоча всім було зрозуміло, що комбат брав Савур-могилу не з власної ініціативи, а за наказом великих зірок нагорі. Коли висоту не втримали, то, звісно, почали шукати цапа-відбувайла...
Ні, тут, у Лобачевому, також не курорт»,– розмірковувує сержант «Камінь», згадуючи минуле.
Тут ворог, уважай, на відстані витягнутої руки, метрів за 40 чи 70 – можна усіх по головах перелічити. На нюх визначають навіть. хто які цигарки з того боку Дінця палить. Потягло добрим тютюном з вишневим присмаком – значить завітала якась сепарська шишка. Тут стріляти можна не цілячись з гранатометів, як ковбої з револьверів: хто перший вихопив зброю, той і переміг. Ближче було лише на Савур-могилі, коли ворог знаходився на відстані кидка гранати. Просто війна в Лобачевому окопна, а там вони наступали й думали, що скоро звільнять Україну.
– Я ні про що не жалкую, бо виганяв наволоч з моєї держави,– каже «Камінь».
ПЕРЕПРАВА
Один з учнів Христа, на якого той полишив свою церкву, також мав позивний «Камінь», тобто Петро. Сержант «Камінь» – той чоловік, на якому тримається якщо не Царство Небесне, то невеличка ділянка оборони на довгому українсько-російському фронті. На ньому та його грішних «апосттолах» - снайперах, кулеметниках, протитанкістах...
Коли війна з наступальної перетворилася на окопну, хлопці, яких мобілізували у перші дні війни й кортрі пройшли Савур-могилу та інші жахіття, звільнилися. Потім вирішили знову повернутися на війну, яка навіть удома не полишала їхні сни. Рік вони розмірковували, а потім підписали контракти із ЗСУ. «Будемо доробляти те, що почали раніше, — визволяти українську землю»,– визначили демобілізовані мотивацію для повернення, без якої, звісно, неможливо воювати.
Вони тут захист для села біля паромної переправи – з її вербами, тихим Дінцем під крейдяною горою, побитими мінами дахами хат, чоловіками й жінками, більшість з яких вважає, що якби не наші хлопці, то їхні родичі з того боку не стріляли б по них. Кажуть:«Навіщо нас захищати від своїх?»
Я не вас, а свою землю захищаю,– відповіддає у таких випадках «Жора» – волиняк, схожий чимось на одесита.
«Жора» на Саур-могилі не воював. За освітою він мирна людина з домашніми мріями — кухар-кондитер. Це вже війна, на яку він пішов рік тому, зробила його кулеметником високого штибу.
Коли Жора йде сільською вулицею, то завжди чемно вітається.
Добридень,– спочатку каже, а потім підносить руку до розмальованої під «піксель» панами.
«Жора» знає, що коли він не привітається першим, то місцеві й голови не підведуть.
Здрастє,– відповідвають йому навзаєм.
Не здрастє, а добрий день,– зауважує їм Жора і йде далі вулицею, з якої видно за переправою село Жовте на протилежному березі.
Сьогодні у «Жори» добрий настрій, адже він пригощав нас котлетами з вепра, який підірвався неполалік на міні. Їх тут нашпиговано з обох боків стільки, що по закінченню війни роботи для саперів на сто років вистачить. Не те що людина, звір не пройде. Після трапези кабанятиною сурмач Костя грав для «Жори» та його побратимів красиві мелодії, насамкінець просурмив Славень України, щоб і на тому березі аж у Жовтому чути було.
Колись Жовте з Лобачевим входили до однієї сільради, а до того були взагалі одним селом. Тепер же вони різнобіч лінії розмежування. Сільрада, школа, садок, Будинок культури залишилися в Жовтому, де стоять сепари. Коли у Жовтому грають весілля, то російський шансон добре чути й у Лобачевому.
З того боку, біля Жовтого, край дороги, обладнано блокпост, над яким майорить «казацький» прапор. Пагорби ліворуч і праворуч від нього пориті траншеями, нашпиговані обладнаними вогневими точками. Далі в лісосмузі, де стирчать антени, — пункт управління.
Вони не ледачі, адже скільки землі перерили,– робить висновок «Жора», показуючи пальцем на пагорби.
Ящо тут почнеться «шухер», розмірковує Жора, то «міліціонери» полишать пост, а їх місце займуть росіяни чи найманці з армійського корпусу, які стоять за горою. Якщо у нас попереду ЗСУ, а добре озброєні нацгвардія й прикордонники позаду, то на тому боці навпаки. Так мало би бути і в нас, якщо це АТО, а не війна.
Але є так, як є: високий берег навпроти й народна міліція на чатах, одягнена в брудно-зелену «горку» російськоого зразка. Ми спостерігаємо за тим берегом, де Жовте, а вони за нами. Найкраще нас розгледіти з сепарської вогневої позиції за кілька десятків кроків від паромної переправи, на яку дивиться їхній крупнокаліберний «Утьос».
Недавно саме звідти, з амбразури, сепарський канал «Anna news» зняв сюжет про переправу й виставив в Інтернеті під заголовком «Позивний «Чекіст». Так-от, сепари скаржаться там на підступних укропів, які точно, а головне безшумно, стріляють з імпортних снайперок й гранатометів прямо по амбразурі, а міни, мовляв, кидають точнісінько по їхніх позиціях. А ще, бач, вони обзивають їх всілякими негарними словами.
Що було те було,– не відмовляється від сепарських звинувачень «Жора»,– перекрикувалися ми з ними через річку... Лайливі слова також говорили... Але хто ж вони, які за російські обіцянки зрадили свою землю?
Тут наповну іде не лише гаряча, але й інформаційна війна, тут в ефірі показувють «укропів» військовими злочинцями, а себе мирними вівцями. Хоча потрощені мінами з нашого боку хати й пробиті снайперськими кулями вінка, де колись стояв український підрозділ, говорить зовсім про інше: сепари не ягнята. «Жора» пояснює, як усе було насправді. Тоді, каже, якраз заходив у хату їхній наряд. Російський снайпер спостерігав за хлопцями, але мав незручну позицію для стрільби. Мабуть, він вирішив почекати, поки бійці зайдуть у хату, і постріляти всіх через затулене лінолеумом вікно. Врятувало вояків від куль лише те, що хлопці затрималися, коли зачиняли за собою двері. А от холодильнику не повезло: куля пробила дверцята й застряла біля компресора.
Інформаційній війні в Лобачевому, де сапар-ТБ можна ловити на простий шматок дроту, важко протидіяти. А ще ж у більшості родичі в Жовтому, там залишилася школа й дитсадок, куди, поки працювала переправа, навіть під час війни ходили діти, де їм прищеплювали «руцкий мир». Це також накладає свій відбиток на ситуацію. Коли хлопчаки, які приїхали з Жовтого до бабусі на канікули, злякано прошмигують на велосипеді повз вояків, що прямують вулицею, то це, напевне, результат навчання в школі за Дінцем, де заборонено все українське.
Поки в Щасті будується телевежа, котра, як обіцяє Турчинов, глушитиме ворожі телеканали й транслюватиме наші, на ідеологічному фронті Лобачевого бореться кулеметник «Жора».
От нещодавно тут ходила жіночка, яка розповідала, про корову, яку вона, нібито одягши в чуні (аби не почули «укропи»), перевела на той бік.
– Коли ж корова побачила рідну «народну міліцію», то заплакала,– плескала бабця в долоні.
Вона від того плакала, що сепари її з’їдять,– іронізував натомість «Жора».
Утім, більшості тут байдуже, що діється довкола, аби гуманітарку, возили, та пиво було в магазиинах. У цих зросійщених місцях оковита — це культ і релігія.
Не байдуже лише «Каменю», «Жорі» та їхнім побратимам, бо це наша, українська земля. Нехай навіть така піскувата.
Леонід ЛОГВИНЕНКО