мнение

Іловайський бранець

28 августа 2017
5339
Поделиться:

Тієї ночі взводному Васильовичу снилася далека щаслива Ірландія, з якої його забирають в армію на Далекий Схід. Була це не зовсім нісенітниця. Перед самісінькою війною Юрій Васильович Панченко працював комендантом українського посольства в Ірландії. Служив до того в міліції в патрульно-постовій службі, дільничним інспектором, в УБОЗІ. Побував ще й миротворцем у Косовому з якого повернувся опером, а коли вийшов на пенсію, то влаштувався в посольство. На Тихому Океані він служив строкову. От і сплелося все це в одному химерному сні.

Солдатські сни

Щоправда, Ірландія йому снилася вперше, тоді як армія приходила у сни не один десяток разів. Далекий Схід, скелі, море, хвилі...

- Що мене знову туди заберуть?– запитує Васильович.

- Звичайно, ти старий солдат, усе там знаєш, усе вмієш,– відповідає йому воєнком і штурхає в спину, від чого Василович просипається.

Йому не хочеться розплющувати очей, а коли він їх таки розтуляє, то опиняється не в Ірландії чи на Далекому Сході, а посеред донецького степу в лісосмузі серед тиких як і він іловайських утікачів. Після того, як росіяни впритул розстріляли їх в  «зеленому коридорі», вояки розбрелися, хто куди. Ніхто тоді не знав, де наші, а де чужі. Їхній невеличкий «партизанський загін», який назбирався по дорозі й складався з різного люду, пішов блукати по окупованій Україні. Дві доби хлопці ховалися на нашій, але вже не своїй землі, від орди: «ополченців», чеченців, козаків, бурятів, росіян, своїх громадян, поки не опинилися в лісосмузі, де вирішили хоча б пару годин поспати.

Уже пішла  третя година сну, вже сонце зажевріло на небораї, а вони спали, бочком притулившись одне до одного, як цуценята. Лише один з вояків, який, мабуть, коли втікали через болото, простудився, давився кашлем, аж захлинався. «Якщо виживу, то все життя пам’ятатиму ці холодні серпневі ночі»,– чомусь подумав Васильович.

Йому, старому солдатові, дуже не хотілося будити цих молодих хлопців і чоловіків. Особливо он того, крайнього, що посміхався своїм снам. Однак гул моторів, який сильнішав, змусив його розштурхати сплячих.

- Що там таке, Васильовичу?– запитав «Джонсон», знаходячись ще між сном і реальністю.

Він показав на сонце, яке застилала курява. Згодом з неї вирвалось дві танкетки, що прямували прямісінько на їхню схованку. За півтори сотні метрів БМДшки зупинилися й направили кулемети на них.

- Гей, укропи, вилізайте, ми знаємо що ви там,– крикнули з броні по-рязанськи,– інакше відкриваємо вогонь.

Ламати голову над тим, як їх вичислили кацапи часу не було. Може, квадрокоптер тепловізорним оком намацав, а, можливо, чоловіки з якими вони здибалися в селі видали. Чи не все одно.

- Ну що, пацани, навоювалися – сказав якось дуже спокійно Васильович.

Вони підняли догори руки й понуро пішли назустріч невідомості.

Коридор смерті

А ще два дні тому Васильович думав, як класно вони вийшли з оточеного Іловайська. Збирався батьльйон в дорогу довго. Вже все замінували, понаставляли розтяжок, дротом позакручували входи і виходи. Це щоб окупантам важче заходити було... Чекали, чекали, чекали, і аж о четвертій ранку 29 серпня рушили.

Ранок видався сонячним, прохолодним, з серпанком над степом. Комбат Тетерук знімав на відео, як вони в’їхали у вранішнє марево трьома «богданчиками». Їх з «Миротворця» було чоловік вісімдесят. Хто помістився в автобусах, той їхав, а невезучі бігли за авто. Тиша стояла як на кладовищі: ні собака не гавкне, ні горобець не цвірінькне. Більшість раділа, що покидає це пекло. Лише Дімон «Скала» тривожив усіх своїми передчуттями. Розповідав, як сиділи вони вчора в ДЕПО під потягом з «Змієм».

- Ну все хлопці, нам капець,– сказав «Змій» та ще й кілька разів повторив.

Змій, той їздив з комбатом, поки колеса їм не попробивало. У Тетерука була рація, отож Змій міг знати те, чого не знали інші.

Якраз опівдні почався  обстріл. Автобус, у якому їхав Васильович, підбили і його перекосило. Усі сипонули на дорогу де творилося казна що: розриви, стрілкотня, бомбардування. Усе збилося в купу: люди, КамАЗи, танки. Їдуть, підрізають одне одного. Дошки з тріском ламаються, залізо скрегоче. Хтось заховався за танком, інший за БТРом. Але й вони загораються, як сірники, а люди змушені  шукати, хто ще живий, іншого прихистку. Проте сховатися ніде: грять дерева, горить небо, горять люди, горить земля. Ви бачили, щоб горіла не трава, не стерня, а саме чорнозем? Ні? А Васильович бачив.

За якісь хвилини організована військова сила перетворилася на стадо худоби. Усі біжать, щось кричать, кидають зброю. Васильович підібрав з землі ще новеньку СВД і подався до найближчої лісосмуги. Люди добігли до посадки й ніби під землю провалювалися. Ніде ні душі. Порожньо стало. А потім серед дерев забованів велетенський силует «Джонсона» у такій же синній формі миротворця, як і на ньому. Отож давай вони тікати вдвох.

Добігли до підбитої машини, заскочили на неї. А там ящики, гранати, кулемети, автомати,– ну, що хочеш. Під кабіною сумки й наплічники, спальні мішки. Найперше вирішили шукати воду і їжу. Василовичу дістався мішок якогось хазяйновитого воїна. Бо окрім консервів і пляшки з водою, знайшовся у ньому атлас доріг Донецької області, бінокль, мобільник, компактний спальник. Наплічник він закинув за спину, а зброю, яку міг, загорнув у великий спальний мішок і засипав землею та листям. Не встигли вони з «Джонсоном» пройти і ста метрів, як попереду зашелестіло й тріснула гілка. Втікачі впали на землю й готувалися відстрілюватися. «Хлопці ми свої, не стріляйте»,– почулося з кущів. Своїми виявилися «Тундра» та Сергій Овчинников з «Миротворця», двоє з 51-ї ОМБр, по двоє хлопців з батальйонів «Херсон» та «Донбас». Донбасівці, ті одразу ж відмовилися пробиватися гуртом, вважали, що по одному чи два з оточення вийти легше. Усі ж іші обрали Васильовача за «Батю» й пішли в село, до якого  від лісосмуги було рукою подати.

Заблуклі в лісосмугах

У селі, здається, Осикове, до якого їхній виснажений і спраглий загін вирішив зайти, війни ніби й не було. Коло крайньої хати підлітки, хлопець і дівчина, заводили скутер, а батько наказував їм купити в магазині чотири хлібини. Зайшли в хату попросили води. Чоловік насторожився, але не міг відмовити людям зі зброєю – дав напитися наповнити пластикові пляшки. Довго тут не затримувалися, а коли рушали, то попередили хазяїна: тільки, мовляв, писни, що ми до тебе заходили. Господар показав дорогу: до Старобешевого залишалося кілометрів 25 — 30, і вони рушили в той бік.

Кружляли лісосмугами, очеретами, балками всю ніч. Поспішали.  Десь о четвертій ранку вибилися з сил і вирішили перепочити. Уранці ще кілометрів 10 пройшли, перейшли поле й затаїлися в посадці. До наступної потрібно було здолати метрів двісті по стерні. Тільки зібралися перебігати, як над деревами спалахнули дві зелені ракете, а їм з іншого боку відповіли ще двома. Росіяни перегукувалися між собою. Заревіли два важких мотори, затріщала радіостанція. «Оце би потрапили в халепу, якби побігли»,– дякував свого янгола-охоронця Васильович. Згодом оточенці побачили як по дорозі повзе танк, боком волочачи вантажівку, у якій він знайшов наплічник. За танком, як за кометою стелився хвіст куряви. Улоговиною, яку накрила непроглядна курява, вони миттю переповзли на той бік поля. Жити захочеш, не те що повзтимеш, а без лопати голимии руками закопаєшся в Донецький кряж.

Пробігли одну лісосмугу, потім ще одну, що тяглася впоперек. За ними була ще одна – чорна як вугіль: обпалені сторчаки дерев прошпилювали небо, поле засіяне спаленою технікою. Скрізь попіл, земля гаряча. Доба минула від розстрілу «коридору», а все довкола ще горіло. Так у куряві, по гарячому попелі вони добрели до хутора чи то Панкратівка, чи Панфілівка... Не хутір, а рай: цвіте соняшникове поле, а там попереду озерце, як міраж у пустелі. З ночі вони не бачили води — аж язики тріскалися. Пробували жувати листя акації, але воно було сухуще, без соків. Вже хотіли бігти до води, аж тут знову дві зелені ракети розкололи небо, повідомляють кацапи своїх, що рухається російська колона. Васильович нарахував 98 БТРів, вантажівок і танків з білими кругами й збився з ліку, а техніка ще з пів години ревла моторами.

У куряві перейшли дорогу й добралися до озера, більш схожого на болото. Скрізь очерет, а посередині пляжик для купання. Усі кинулися туди, де блиснула вода. «Куди ви, вас же поб’ють»,– кричав  їм услід Васильович, але людей, які багато годин не пили, важко було втримати.  Так і попадали вони своїми чорними мармизами в ряску і жаб. Удосталь їм не дали напитися. З того боку озерця раптом затарахкотів кулемет. Коли кулі почали булькати поряд, вони кинурися врозсипну: хто присів в очеретах, а Василович та ще декілька «партизан» перебігли дорогу й зарилися в смітнику посеред пластикових пляшок. Сиділи там, доти,  поки БМДшка, як німецька вівчарка ганяла по дорозі, вишукувала оточенців.

Зустрілися всі знову в селі. Не зайшли туди, а заповзи. Там хат десять стояло, біля однієї чоловіки зібралися, про щось гомонять, курять. Собаки гавкають, аж захлинаються, а чоловіки не розуміють через що піднявся такий гвалт. Взводний визирнув у прогалину між гілок. Уздрівши між дерев Васильовича, один з курильщиків відкрив рота, що ледве цигарка з зубів не випала. На якусь хвилину чоловікові ніби заціпило, потім він запитав: «А чи не ваші там, у покинутій хаті сидять — чоловік п’ять чи шість?» Васильович послав місцевого покликати тих, що заховалися. Вийшли хлопці з їхньої команди, почоломкалися, пораділи, що живі. Місцеві ж мовчали. Василович згадав оте «ваші», хоча кілька діб тому всі тут були наші, свої, українці, і йому стисло серце.

- Ушиваймося звідси,– сказав він своїм,– і оком не мигнеш, як ці здадуть.

Потім вони знову бігли над річечкою чи озерцем в очеретах, до яких виходили людські городи, прибрані, чисті як стіл після бенкету. Лише на деяких між груддя лежали невеличкі, попечені на сонці кавунчики, з яких втікачі находу вигризали червону середину. Край одного городу  Васильович та його команда заховалися за копицями. Сидять, і слухають як собаки скажено рвуться з цепків. Згодом на город вийшла господиня, мабуть, подивитися, з якої причини зчинився гвалт. Помітила їх, але зробила вигляд, що дивиться з-під козирка притуленої до лоба руки в інший бік. Через деякий час, коли огледілася довкола, підійшла.

- Ой, синочки, не сидіть тут,– сказала жалько,- ці очерети вночі прострілюють.

Сама беззуба, й очі повні сліз. Українка, мабуть.

- Матусю, нам би чогось поїсти,– попрорсив Васильович.

Коли стемніло, прийшла господиня разом з сином років сорока. Принесла у пластиковому відрі з-під фарби молока, яєць, спечених на олії коржів. Хлопці подякували й побігли далі через місток в лісосмугу, де їх уранці застукали москалі.

Страсті Христові

Васильович, коли служив у міліції, всякого набачився. Однак йому не траплялися такі жадібні люди, як ті, що взяли їх у полон. Він дивився, як ці рязанці, тульці, новгородці риються у їхніх мішках й порівнював їх з бродячими псами, що знайли шматок м’яса й гризуться за нього. Ще недавно вони жили в глухих селах неісходимої імперії, де панувала сірість і безнадія, від якої вони рятувалися брагою, а тепер у них зброя, яка дає їм право ропоряджатися людськими життями й грабувати, як їхні діди від рядового до маршала грабували колись Єропу. Україна, в порівнянні з краєм потьмянілих ізб, населених тарганами й зарослих бур’янами, в  їхніх очах також була Європою, яку захопили фашисти. Власне, вони й назвали всіх притомних українців фашистами, аби мати моральне право на вбивство й грабунок.

- О, «Стєчкін», о, бінокль,- вигукував цибатий, і Васильович зрозумів, що нишпорять в його наплічнику.

«Вони поділили ризи мої і кинули жереб»,– спало йому на думку пророцтво Ісайї, яке на страсному тижні виголошує священник, у день, коли розп’яли Христа.

Після шмону їх вишикували. Одна танкетка стала попереду, друга прилаштувалася у хвості, й колона полонених рушила в здійнятій гесеницями кряві до підрозділу, в якому служили конвоїри. Усю дорогу з броні час від часу бранців підганняли:«Що, хохли, стомилися? Ану бігом, фашисти, бо як жахнемо...» Осідлавши БМДешку, легше ж підганяти, ніж топтати куряву черевиками.

У підрозділі «шмон» продовжився. У кого були ланцюжки на шиї, весільні обручки на пальцях,– усе познімали. Годинники також. Васильвич носив дзигарики, які подарував йому покійний Андрюха Єсипок. «Візьми,– сказав,- Батя, нехай тобі будуть». Годинник з якорем на циферблаті йшов точно, а от браслет був поламаний. Так Васильович вставив металеву карнцелярську скрепку, аби він тримався на руці.

- О, який класний годинник,– зрадів конвоїр, коли зривав подарунок із зап’ястя.

Потім їх поставили на коліна. Від однієї з танкеток до Васильовича підійшов контрактник і дружелюбно запитав:

- То там біля озера ви хотіли напитися води?

Васильович ствердно кивнув головою.

- То ми вас гнобили,– з гордістю вимовив москаль,– далеко ж ви зайшли, хохли.

Їх повантажили в тентовані КамАзи, посадили рядами, що не продихнеш, й у супроводі двох  вартових відправили на збірний пункт. Це був яр, у якому пеклося на сонці кілька сотень українських полонених. Згори увесь цей строкатий деморалізований люд стерегло всього кілька російських солдатів. Ще якби колючий дріт, то було б як у кіно про наших  і німців. На радість там зустріли своїх. Микола Домочук розповів, що вони тут смажаться вже другу добу.

Згодом в табір пиїхав контрозвідник, наказав відокремити новоприбулих, від старожилів. Їх відокремили, зібрали в окремому кутку й ФСБншник почав допит. Запитував хто тут командири, офіцери зв’язку. Коли дійшла черга до Васильовича, контрозвідник запитав, хто він такий? Василович прикинувся простим дільничним інспектором, міліціонером, якому видали автомата й відправили в Іловайськ. ФСБешник, здається повірив, бо пообіцяв, що його скоро відправлять  додому. Він ще подивився на його нові добрі черевики і запитав, який розмір взуття Василович носить... Виявилося, що 43-й якраз підходить «чекісту».

Життя — це  порох

Це село над річкою чи озером, де вони чекали представників Червоного  Хреста, Васильович запам’ятає назавжди.  Воно стояло на узвиші, а внизу хлюпотіла річечка. Їх росіяни вивантажили біля води, а на горі поставили вартових, які не давали місцевим спілкуватися з полоненими. Дехто з цивільних умудрявся пускати  схилом донизу кавуни, маючи надію, що вони докотяться до голодних, обірваних і босих людей. Кавуни котилися, підскакували на горбиках землі, насипаних кротами, й розбивалися. Люди накидалися на червоне місиво й жадібно ковтали його. Васильович ще тоді подумав, як легко зробити так, аби людина втратила почуття гідності.

Трішки пізніше старшим віком воякам та офіцерам  наказали залишатися в концентраційному таборі, а молодших, серед яких опинився «Джонсон» і Коля Домочук кудись повезли. Десь після обіду вони повернулися. Мали такий вигляд, ніби побували за межею добра і зла й надивився невідомих іншим людям жахіть. Хлопці повідали як їх змусили збирати те, що залишилося від людей після розстрілялу в «зеленому коридорі». Руки, ноги, щелепи, ребра висіли на гілках дерев, стовпах, електричних дротах. «Джонсона» ж змусили витягти трупи з підбитого танка. Він розповідав, як смикнув танкіста й розірвав людське тіло надвоє. У руках залишилося лише руки, голова і пів тулуба. Після пережитого «Джонсона» переклинило: доросла людина стала нагадувати безпорадну дитину, за якою потрібно наглядати.

Вже по обіді, після того як в таборі з’явилися люди в жилетах з червоними хрестами, почала формуватися колона. Вишикувалася вона ближче до вечора. Дві великі вантажівки забиті «двохсотими», авто з пораненими й кілька «колгоспних» самоскидів у яких бранці мали їхати стоячи. Згодом колона, супроводжувана двома російськими БМД з білими смужками, віддертими від простирадла, замість прапорів, прив’язаних до антен, рушила в бік вільної України.

Васильович стояв скраю й дивився на поля усіяні обгорілою технікою: бронетранспортери, танкетки, чорні скелети вантажних машин. Ще запам’ятався розколотий танк, під яким блищала калюжа розплавленого металу. Він дивився на все це згарище і думав, що життя, яким живуть українці, роблячи вигляд, що війни немає, це попіл. Усі багатства земні нічого не варті, коли до твоєї скроні приставляють холодне дуло автомата.

Іноді з кукурудзи і жовтих соняхів вибігали пошарпані вояки, їм з машин подавали руки і вони їхали далі. Колона кілька разів зупинялася, врешті решт росіяни повернули назад. Мовляв, вибирайтеся самі як знаєте. Далі їхали не головною дорогою через блокпост, де їх могли б не пропустити, а пробиралися польовими шосейками, хоча шлях був довшим кілометрів на сорок.

...Він запам’ятав село яке стояло останнім на окупованій землі. Скоріше не село, а хутір. Десяток хат, магазин, біля якого чоловіки сидять – п’ють пиво, курять дешеві цигарки. Побачили колону, зареготали. Один з них підхопився з лавочки й пожбурив пляшку з недопитим пивом у їхній самоскид. Пляшка вдарилася об борт, пиво зашипіло білою піною й потекло по старих потрісканих дошках. Мокра пляма ще деякий час муляла очі Васильовичу, але згодом висохла.

L_Logvynenko.jpg
Леонид ЛОГВИНЕНКО

комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.0005950927734375 [2] => 0.05248498916626 )