статьи

Увесь цей джаз. Інтерв'ю з режисером Романом Бондарчуком

12 сентября 2017
3070
Поделиться:

Пісок у тромбоні. Море в барабанах. Документальний фільм «Dixie Land» відкрив цього року фестивальну програму DOCUDAYS UA для дітей і підлітків DOCU/ЮНІСТЬ. З 14 вересня фільм виходить в прокат у семи містах України в рамках проекту DOCU/ХІТ. Жителі Харкова зможуть побачити його у кінотеатрах «8 1/2» та «Планета кіно». Історія дитячого джаз-бенду з Херсону про перші складні питання юності. Про те, як мрія може полонити людину, робить великою і спонукає до змін. Режисер Роман Бондарчук розповів нам, як йому вдалося спіймати у кадр юність, сни та музику.

Як у твоєму житті з’явився херсонський бенд DixieLand?

У 2010-му Даша (Дар’я Аверченко — автор сценарію фільму, одна з продюсерок — ред.) запропонувала зняти для Docudays UA ролик за їхньої участі. Нам тоді здавалося, що діти, які сидять у підвалі херсонського Палацу мистецтв і грають на м’ятих трубах джаз – співзвучно тому, як виглядає наш фестиваль у «документальному підпіллі» Будинку кіно. Ми зробили цей ролик, і на відкритті Docudays UA у березні бенд ще й наживо відчибучував джаз.

А вже після фестивалю ми отримали пропозицію від латвійської продюсерки Ілони Бічевської долучитись до альманаху «15 молодих про молодих», де молоді режисери-документалісти з колишніх радянських республік розповідали про покоління, яке виросло після «союзів». Для цього альманаху ми зробили короткий фільм про Поліну з DixieLand. Але потім вирішили, що знімемо повнометражне кіно не лише про неї, а й про її старого вчителя та інших музикантів бенду. 

Поліна стала тією, хто затягнув вас у фільм. А як з іншими дітьми? 

Недарма ж з’явилася ідея дівчинки-оркестра. Вона сама довго не могла визначитися, на якому інструменті їй би хотілося грати. І лише з часом зупинилася на тромбоні. Льова ж однозначно двигун цього бенду. Він був поряд з їхнім учителем Семеном Миколайовичем від самого початку. Усе ж взагалі починалося з того, що Ривкін брав дітей з вулиці. Втягував у цей джаз, учив їх грати на інструментах. Оскільки підвал їхній знаходився на прохідній парковій вулиці, усі, хто чув музику, проходячи повз, цікавилися, заглядали у вікна. Так це приваблювало інших дітей йти вчитися до нього. 

Думаю, раніше діти не уявляли, що таке документальне кіно. Як вони реагували на зйомку? 

Все одно це діти, які звикли до концертів і поїздок, і особливого подиву не було. Коли ми поїхали з ними у літній табір, то в ніч, коли всі вимазують один одного зубною пастою, вони й самі залюбки знімали на камеру. 

Чи не було бажання дати їм у руки камеру від самого початку? 

Кожна моя спроба давати героям камеру мене розчаровувала. Наприклад, шерифові Григоровичу (герой фільму Романа Бондарчука «Українські шерифи» – ред.) я дав у руки GoPro і отримав в кадрі «гру в Рембо». Та й тут це була б зовсім інша естетика. Картина світу того, як люди хотіли б себе бачити, а не те, як ти їх бачиш. Для мене цікаве кіно там, де я бачу реальність, а не там, де я роблю її з чужих спостережень. 

А діти як герої документального кіно примхливіші? 

Кожна дитина досліджує усе нове навколо з ігровим завзяттям. І головне було полювати за тими інфантильними, божественними, ірраціональними речами, які зв’являлися саме у їхньому житті. Наприклад, діти дорогою у їдальню кидають одне в одного тополиний пух – проста річ, яку ніколи не зробить дорослий. Але одразу згадуєш, який він на дотик, як набивається в ніс, коли ти сам останній раз брав його до рук. Мені фільм тим і милий, що має таку строкату композицію – як шита ковдра з клаптиків. 

Різний ступінь втручання в життя героя дає зовсім іншу ритміку. Від чого залежить цей вибір презентації героя у документалістиці? 

Від самого героя і залежить. У когось повільний темперамент, і треба вигадувати йому ситуації, увесь час підштовхувати, провокувати. Хтось вибуховий, і навпаки – фонтанує щохвилини, тож треба для себе фільтрувати його «фонтани». 

У дитинстві світ сприймається інакше. Здається, що часу не існує. Що ти – вічний. Мені йшлося про те, щоб побачити світ їхніми очима, і перш за все, сфокусуватися на тому, що діти помічають у цьому світі. 

Діти радилися з тобою? 

Льова був дуже розгублений. Загалом, втрата вчителя стала найважливішою подією у житті дітей. Вони мусили прийняти перші дорослі рішення. І Льова зокрема мусив наважитися керувати оркестром далі або братися за власну музичну кар’єру. Врешті-решт він зрозумів, що не може замінити Семена Миколайовича, і вступив на навчання до Києва. Сцена, де він каже про це дітям, – ключова. Там же видно, як вони люблять одне одного. І видно, що у віці тринадцяти років 5-6 років прожитого разом часу видаються нескінченністтю. 

Зрештою, кожен для себе знаходить відповіді на наболілі запитання лише з часом. Ми в якийсь момент для себе вирішили, що це буде фільм, який почнеться з них як дітей і закінчиться ними, які подорослішали. 

Після усіх подій, що з ними відбулися за ці два роки, ми зрозуміли, що історія стала інакшою – з’явилася можливість порівняти їхнє ставлення до світу, коли вже маєш брати відповідальність на себе, і під цією відповідальністю змінитися. Зрештою, Dixie Land про призначення в житті, з яким треба визначитися. 

Але й до всього він навіює це відчуття, що дитинство, мов сон. Чи це завжди так? 

Думаю, у дитинстві здається, що навколо немає граней, компромісів і пріоритетів. І зараз, вже дорослому, цей інфальтивний стан тяжко згадати. Тому всім нам треба мати когось перед собою, щоб про це нагадував. 

Спілкувалася Вікторія Хоменко

Матеріал був підготовлений в рамках Фестивального гіду Docudays UA - 2017


комментарии

23 ноября 2017
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.0005180835723877 [2] => 0.052088022232056 )