статьи

Словаччина. Назад в СРСР.

20 декабря 2017
1528
Поделиться:

Перетинаючи кордон з Європою, не очікуєш знайти там залишки радянського союзу. А їх достатньо. Мова не лише про архітектуру, але й про мислення і побут людей. Такі місця є в Словаччині – невеликій країні, яка покрита лісами і горами.

Місто Ружомберок – це один з яскравих прикладів привидів минулого. Що насторожує одразу – у готелі просять заповнити документ для міграційної поліції. Вказуєш усі дані: ім’я, прізвище, дані паспорта, з якою метою приїхала, наскільки часу, де буду жити. За законами Словаччини, цю інформацію іноземець (такий як і я) надає одразу, приїхавши в країну. В реальності ж, в кожній офіційній установі просять заповнювати такий документ. Незважаючи на те, що я уже приїхала в країну, і один раз написала цю заяву, довелося ще декілька разів робити цю процедуру. Тобто, відкриваючи рахунок в банку – той же документ знову за цією ж схемою заповнювала. Потім, після заселення в гуртожиток. Потім, в Братиславі в хостелі. Поліція має знати про пересування і проживання іноземця в Словаччині – усе. Система має тебе контролювати.

Сюди я потрапила за програмою обміну європейського союзу «Еразмус +». Це навчання в іноземному університеті впродовж одного семестру. У мене були дві опції – або залишатись в Україні, або їхати в Словаччину, навчатись в Ружомберку. Я обрала другий варіант.

Жиліна. Міграційна поліція. Місце, куди приїжджають іноземці, які хочуть подати документи на дозвіл на проживання чи на громадянство. Будівля абсолютно розбита і знищена. Теж здобуток радянського союзу. Всередині більше схожа на в’язницю, біля кабінетів – ґрати. Все розвалене. Геть не схоже на те, що тут узагалі можуть працювати люди. Полісмени англійської не знають. Тому доводиться говорити ламаною польською і словацькою. У перекладі мені допомагав координатор з міжнародного відділу. Та впродовж усієї розмови полісмен на мене навіть не подивилась (хоча я її розуміла, лише не могла чітко словацькою відповісти).

-У неї конфлікт, - каже працівниця, - в неї віза до 2018 року, а вона просить зараз тут дозвіл на проживання. Ми не можемо їй надати.

- Але ж, за вашими законами я не можу перебувати тут довше 90 днів, тому я прийшла до вас. Я тут лише навчаюсь.

Мої слова пролітають повз вуха полісменки, вона продовжує мене ігнорувати і дивитись на мого координатора.

-За документами нашої системи, її гуртожитку не існує. Вона там точно проживає? Нехай назве мені хоча б одне прізвище словацького студента, який теж там живе.

-Але ж це велика будівля, там проживає щонайменше 60 студентів. А також усі інші іноземці, які приїхали по обміну, - відповідаю я.

Мій координатор намагається їй щось пояснити, бо вона знову ж таки слухати мою повільну словацьку не хоче.

В підсумку, документи таки прийняли, хоча ставлення було дуже неприємне. Уже самим перебуванням в цьому приміщенні відчуваєш себе приниженим і нижчим, немовби ти ніхто.

Система має контролювати усе. Я це відчуваю. Наприклад, живучи в гуртожитку. Тут один холодильник на увесь поверх (більше 20-ти студентів). Днями місце в ньому поділили на кожну кімнату – пів полички на двох людей і усе, на більше не претендуєш. Як нам пояснила власниця гуртожитку – іноземні студенти забагато їдять, тому ось така система для нас.

Братислава. Столиця. З першого погляду на залізничний вокзал стає зрозуміло – ось він, найяскравіший привіт минулого. Це пам‘ятник радянській архітектурі. Тільки от пам’ятники неживі, а в усіх цих будинках працюють і проживають люди.

Здавалося б, Європа, люди мають знати англійську. Але це не так. Не знаєш словацької – буде тяжко. І доведеться вчити її в екстремальному і швидкому режимі. Чи навіть банально з вивісок на вулиці, цінників у магазинів і підслуханих розмов.

Настільки сильно відчуваю себе чужою, що це не мине до від’їзду з Словаччини. Навіть серед студентів. Чи просто в магазині, супермаркеті або кафе. Коли питаю, чи хтось говорить англійською - ловлю косі погляди. Словаки не люблять чужих. На автобусній зупинці біля університету (католицького) нещодавно з’явилась наклейка «Біженців не чекають. Везіть свою сім’ю додому».

Середня зарплата в словаків 350-450 євро. Моя стипендія – 750. Я б мала почуватись так, немовби можу купити чи дозволити собі дуже багато. Але ні. Згадую сцену з «Майстра і Маргарити», де Коров’єв і Бегемот ходили в гастроном. Товари продавали за валюту і їх купити могли лише іноземці або приближені до партії. Булгаков описує всі багатства, їжу і одяг, які там були. Іноземець був в радянському союзі чимось вищим, міг дозволити собі чимало. Але в той же час, його контролювали, де він поселився, де перебуває і що робить чи навіть що купляє.

Коли Бегемот з своїм поплічником були серед натовпу в гастрономі, то Коров’єв, звернувшись до іноземця, який стояв біля нього, сказав: «Кто он такой? А? Откуда он приехал? Зачем? Скучали мы, что ли, без него? Приглашали мы его, что ли?». Звісно, що напряму мені таких питань тут ніхто не ставить. Але тут іноземцям все ж не надто раді.

Ось і таке сучасне втілення з «Майстра і Маргарити».

Ружомберок – це невелика частина Словаччини. Але в таких населених пунктах і живе більшість словаків. Тому пізнати цю країну можна саме в містечках.

Словаки – закриті. Вони живуть в своєму просторі. Для них важливий власний добробут. Словаки бояться зробити крок вправо чи вліво, чи просто хоча б щось порушити. Навіть якщо питати щось прямо, наприклад, чи буде працювати офіс або як зробити дозвіл на проживання – не отримаєш чіткої відповіді. А все довкола і якось закручено. Бо бояться сказати щось зайве чи забагато. Бо все має бути за правилами. Тому бюрократія теж на вищому рівні.

Моя подруга, теж студентка по цій програмі по обміну відчула в Словаччині цю бюрократію на собі сповна. Вона з Латвії, країни Євросоюзу, в якій у неї не було серйозних проблем з паперами. До від’їзду вона офіційно отримувала допомогу по безробіттю. Знаючи, що поїде на певний термін в іншу країну, дізналась, що може мати ті ж гроші в Словаччині, лише потрібно привезти туди декілька документів. І все буде в порядку. Це ж країна Євросоюзу, - казали їй так.

Після трьох невдалих спроб (я допомагала в ролі перекладача) – їй майже що (неофіційно) відмовили. Тобто, постійно казали, що треба ще цей документ, а згодом інший, а потім ще. Під час третього візиту працівники соціального відділу сказали, що не знають, чи зможуть надати їй цю (за законом офіційно призначену!) допомогу. Бо потрібно ще папери, а ще чекати на рішення, та й узагалі: «Ви ж уже скоро повертаєтесь додому. Зробіть це в своїй країні», - цими словами закінчилась ця розмова. Підсумок - вона втратила гроші за три місяці. Але в Словаччині латвійка не може вимагати нічого. Хіба що повертатись в свою країну і знову отримувати цю допомогу вже там.

Тут усе завмирає після шостої вечора. Світлофори перестають працювати. Людей меншає. Магазини закриваються. Ввечері тут лячно. На вихідних узагалі пусто, бо все закрито; словаки ховаються по своїх домівках. Не висувати свого носа з будинку чи квартири. Закінчується робота, наприклад рівно о третій – і до побачення. Нічого додаткового, ніяких питань, бувайте. Думаю, що справжніх словаків (а не щоденну маску) можна побачити хіба що в них вдома, ввечері на кухні.

Моя бабуся жила з своїм чоловіком і дітьми в Словаччині (тоді ще Чехословаччині) впродовж майже чотирьох років. І слухаючи її розповіді, розумію, що мало що змінилось. Хіба що валюта і зросли ціни. А люди застрягли в минулому.

В будівлі міграційної поліції, якраз біля ґрат висить плакат з зображенням китайця, який каже: «I feel so Slovak now». Здається, починаю його розуміти. А й справді, живеш собі, ні про що дуже вагоме не переймаєшся. Головне – поспішати додому і не хвилюватись. Мабуть, словакам так добре жити.

В фільмі «Євротур» за 2004 рік Братиславу показали як розбите місто на сході Європи, де немає майже нічого. І за один долар герої змогли шикарно жити в готелі і мати все: дорогу їжу, спа, обслуговування. Звісно, фільм – це лише жартівлива версія, і зараз мало що можна купити за один долар, але картинка розваленого міста, з брудом на вулицях і без людей – майже незмінна.

Багато українців хочуть виїхати з країни, бо так у нас погано. Я мріяла пожити в Європі, тепер же чекаю повернення додому. Бо у Львові можна знайти більше європейського, ніж в цій маленькій країні в горах.

1513540766.jpg
Ирина РОГОВИК, заметки эссеиста

комментарии

24 февраля 2018
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00052213668823242 [2] => 0.060291051864624 )