мнение

Війна у будні і свята?

12 января 2018
2964
Поделиться:

Позиційна війна — це не лише обстріли, вбиті, поранені, бруд... Це ще й спосіб життя. Нехай воно і в бліндажах-землянках, куди не доходять нагороди, але й туди іноді заглядають свята.

«А на нулі - як на нулі»

Уявіть собі чорне розгасле поле без снігу, яке прострілюється, сирі сутінки, що, здається, заповзають за комір, окопи, транщеї, землянки, в одній з яких, коли трішки відхилити ковдру на вході, заблимає жовте світло... Саме в цьому невеличкому бліндажі, зібралася дюжина воїнів, аби у Свят-вечір зустріти Різдво.

Щоб уявити, чим відрізняється Різдво в цьому забутому Богом куточку Всесвіту від всенічної у храмі чи розговіння всякою всячиною після служби в церкві в затишній квартирі потрібно знати, що таке «нуль». Отой «нуль», про який співає відома автор-виконавець пісень про війну Світлана Касьяненко: «А на нулі, як на нулі...». І це добре римується з словом «москалі», котрі сидять он там на висотках, коли наші хлопці причаїлися в низинці. Між ними й нами — лише кілька сот метрів поля та байраків – і більш нічого.

Сепарам згори вниз, звісно, зручніше стріляти, ніж нам знизу угору. Про це знає командування з великими зірками на погонах, і за всіма законами війни саме воно, має дати команду наступати. Нехай не з гучними криками «слава», а нишком, по-пластунськи повзти пузом по болоту вперед, аби метр за метром «віджимати» в окупантів нашу землю... Але наступати, а не почуватися «терпилами», коли ворог гатить по тобі з усіх калібрів, а ти, стримуючи на язиці матюки, просиш дозволу на вогонь у відповідь, а командування мовчить, посилаючись на якісь там домовленості й застерігаючи від провокацій. А можливо, суть цієї війни така: хто кого перетерпить. Буває, коли дуже вже припече, такий дозвіл на відповідь згори дають. Тоді хлопці відводять душу, яка застоялася в чеканні бойової роботи.

Особливо гаряче було у перші дні, коли рота «Кріпиша» щойно зайшла на свої опорні пункти. Коли одні покидають позиції, а інші заступають на них, зазвичай буває розгардіяш, бракує тепловізорів. На сліпоту, напевне, й сподівалися сепари, котрі тієї ночі вирішили пощупати нашу оборону, а скоріше за все, деморалізувати новоприбулий підрозділ. Зазвичай вони роблять це так: підійдуть, заскочать наших бійців зненацька, закидають траншеї гранатами й відходять у свої бункери. Нам же залишаються «200-і» й «300-і» та ще безнадія, яку породжують втрати.

На цей раз все було інакше: «Кріпиша» врятувала його інтуїція, загострена війною, неабиякий досвід, набутий у боях. Передбачаючи лихе, він зателефонував волонтерам і поросив «теплика»... ДРГ, що нараховувала чоловік 20, підкралася зовсім близько, коли її «зафотографували» в тепловізор і почали ганяти по полю. Врешті-решт диверсанти відступили на свої позиції, тягнучи за собою вбитих і поранених. Вони ще разів сім перевіряли наших на пильність, а потім притихли, хоча обстріли, звісно, бувають.

Сьогодні, у Святвечір, на позиціях тихо. Можливо, ворог також вирішив святкувати Різдво. Хоча поряд, на Світлодарській дузі так бухкає, що, здається, аж небо з різдвяною зіркою на ньому здригається.

«Кріпиш»

На опорний пункт, яким «Кріпиш» командує зараз, він особисто міг вже й не заходити. За три роки війни чоловік навоювався під зав’язку – в Авдіївці, Тоненькому, Пісках, на Опитному, «Зеніті», Шахті Бутівка. А до війни ще встиг і наслужитися.

У званні прапорщика Віктор командував островом Зміїний. За добру службу його навіть нагородив тезка – Президент Віктор Ющенко, коли прилітав на «скелю». Справді, то була скеля метрів 500 на 800, хіба що з поштовим відділенням на ній. Трапилася там тоді кумедна історія. Їх вишикували, зачитали указ, що, мовляв, такий-то прапорщик нагороджується президентським годинником. Віктор Андрійович повернув голову до чиновника, який мав покласти йому в руку дзигарики, а той, пошаривши в кишені, винувато кліпнув очима: «Вибачте, Вікторе Андрійовичу, забув у кабінеті, іншого разу вручимо». Вручають годинника і досьогодні.

Однак не через цей випадок Віктор звільнився тоді з армії. Відслуживши на Зміїному не один рік, він небезпідставно вважав, що пора вже перебиратися на материк, аби піклуватися про родину, але начальник оперативного командування був іншої думки й підписав рапорт на звільнення. Бачачи як розвалюють армію, розпродують, ріжуть на металобрухт нову техніку, прапорщик не жалкував, що тепер став цивільним.

А через якихось чотири роки почалася ця клята гібридна війна, й Віктора мобілізували до ЗСУ. Він не шукав причин, аби не піти на фронт. Хоча й міг би її знайти. Причиною ж могла бути красуня дружина, яку він любить до нестями, дві доньки... Он малюнки-обереги молодшої на стіні, аж під стелею бліндажа. Час, коли виростала старша він прогавив, тепер-от виходило, що щастя від споглядання того як ростиме і розвиватиметься молодша у нього забирає війна... Однак саме за доньок, їхнє майбутнє, яке у них хочуть відібрати, він і пішов воювати.

А ще у нього вдача така — десантника. Як і в батька, батькового дядька, брата — легендарного замкомбрига. Ну, і він, «Кріпиш», також десантник. А у них, десантників гасло таке: «Хто як не ми...»

...І от, провоювавши майже три роки, побачивши війну в усіх її вимірах, увесь її героїзм і бруд, сидячи в землянці посеред поля у різдвяну ніч, він думає, чи правильно вчинив, що пообіцяв коханій дружині скоро повернутися дому. «Кріпиш» тепер розуміє, обманув кохану, бо ту обіцянку апріорі він виконати не міг. Бо як же так: підготувати хлопців, вкладаючи в них не лише розум, а й душу, а перед заходом на опорник покинути їх. Мовляв, ви йдіть воювати, а я залишуся. То міг бути хто завгодно, але не «Кріпиш».

Свят-вечір у бліндажі

Взагалі, війна — несправедлива штука. Навіть у Святвечір. Хтось сидить в землянці біля буржуйки, у якій потріскують дрова, й куштує різдвяну кутю, а іншому випало стояти на чатах з дитячим малюнком під «броником», вдивлятися в темінь, у якій зачаївся ворог. Його, ворога, не видно, але він є. Аби диверсанти не вирізали опорник, не закидали хлопців гранатами, потрібно вслухатися у різдвяну тишу, таку важку, що від неї аж тріскаються барабанні перетинки. Головне ж не пропустити вихід міни, що може сюди долетіти й забрати життя, як сорок днів тому вона вбила хазяйновитого чоловіка Володю. «Кріпиш», який поїхав ховати свого воїна ніколи не забуде слова матері полеглого: «Синку, ти не винний у його смерті, бо така моєму синові випала доля... Ти інших бережи....» Він намагається берегти, знаходячись на передку, а міг би, як дехто, командувати здаля.

А ще бережуть їх гуси, які найперші, по якихось немислимих вібраціях землі передчувають обстріли, попереджають гелготаннням. Містянин до мозку кісток «Кріпиш» виявився непоганим фермером. Отам у нього підсвинок — єдиний вартовий, який, жартує, не міняється, чатує цілодобово. У загороді ж п’ятеро чи шестеро гусей. Їх недавно гелготала дюжина, але на свято, аби підняти настрій хлопцям, придати дню особливості, ротний роздав птицю по опорниках.

– Гуси спасли Рим, врятують і «Кріпиша»,– пожартував полковник з штабу полишаючи опорник.

Якщо у нас АТО, то там, через поле, - війна. Як наслідок, там оголошено військовий стан, введено комендантську годину, збудовано лінію оборони, бункери, де все залито бетоном... Наші ж хлопці свою лінію рили самі, без інженерних військ і техніки. Ломами, кайлами, лопатами... Надриваючи м’язи, збиваючи до крові щиколотки. Опорник стоїть на кам’яній брилі Донецького кряжу, такій твердій, що не вдовбаєш. «Лупали цю скалу» до них, розколють її кайлами й зараз. Звісно: чим глибше в цю землю, у камінь, вгризешся, тим більше шансів повернутися з війни живим.

Тепер цими зашкарублими від війни і праці руками вони споживають кутю й дванадцять страв, які приготувала їм кухар з позивним «Солоха». Колись Світлана працювала «Солохою» в столичному ресторані. Організовувала свята, зазивала гостей, проводжала гуляк, підносячи чарку «на коня»... Мала добрі заробітки... Війна ж покликала її у волонтери, а потім сюди, на опорник. «Молоді, не повинні воювати»,– пояснює Світлана.

Сьогодні «Солоха» особливо старалася, готуючи вечерю з 12 страв. Подає їх з колядкою «Радуйся, земле, Син Божий народився!». Співає (а я підспівую) для роботящих і ледачих, сміливих і не дуже, мотивованих патріотів і байдужих... «Яких призвали віськкомати, такими командую»,– каже «Кріпиш».

... Свято ж - воно для всіх.

L_Logvynenko.jpg
Леонид ЛОГВИНЕНКО

комментарии

Сегодня
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00089311599731445 [2] => 0.086688041687012 )