статьи

Життя за Україну. "Він сказав мені: невже твій патріотизм закінчується там, де треба пожертвувати сином?"

8 февраля 2018
3061
Поделиться:

Юрій Литвиненко завжди був душею компанії, люблячим сином і батьком, побратими й волонтери називали його не інакше, як «Сонечко», хоча його позивний «Каратєль». У грудні 2015 року на стадіоні в Торецьку (Дзержинськ) Донецької області, після обстрілу та контузії, серце Юрія зупинилось.

«Нас першими вб’ють»

За словами матері Юрія Литвиненка Наталії Левченко її син був дуже відповідальною людиною. Можливо, тому що дуже рано, коли хлопцю було три роки, загинув його батько.

– Його батько врятував іншій дитині життя, висмикнув її з-під поїзда, а сам не встиг. Я його виховувала самостійно і завжди намагалася, щоб він був чоловіком. Він мені не просто сином був, він був і другом, і братом, і батьком, – згадує мати загиблого.

Коли почалася Революція гідності, Наталія Левченко чи не щодня ходила з подругою на харківський Євромайдан. Син ніколи її не супроводжував. На його думку, щось кардинально змінити можна було лише зі зброєю в руках.

- Щоразу за кілька хвилин до трагічних подій на Харківському майдані, ми чомусь із подругою звідти йшли. Коли був теракт біля Палацу спорту (15 лютого 2014 року), він мені зателефонував за 10 хвилин і каже: «Іди додому, дитину забери». І я пішла звідти, а там сталася така трагедія. Приходжу додому, забрала малу, вмикаю інтернет, а тут таке сталося... Я якраз ішла в тій колоні... У наших з ним дискусіях, мене син часто перконував: «Мамо, нічого Майдан не дасть, буде лише гірше, буде війна». Він з огляду на фахову правову підготовку обстоював лише два шляхи перетворення в державі: або суто правові, або вже ультра кардинальні.

Юрій Литвиненко у січні 2015 року до воєнкомату пішов сам. Ні благання матері, ні малолітня дитина, ні інвалідність дружини, яка не в змозі опікуватися донькою, не втримали його вдома.

– Я просила його не йти. Він мав правові підстави не йти на війну. Мені тільки зробили операцію і я йому обіцяла, що після одужання буду волонтерити не тільки по госпіталях, а почну їздити на фронт. Якщо вб’ють, хай краще мене вб’ють. А він хай би жив заради своєї малолітньої донечки, – каже Наталія Левченко. – Але він привів мені дитину й сказав: «Я піду на фронт. Війна є чоловічою справою». На мої вмовляння не ризикувати собою Юра додав : « Мамо, невже твій патріотизм закінчується там, де треба пожертвувати своїм сином? Ото така ти патріотка?». А я говорю йому: «Юра, я ж не зможу жити без тебе, а з ким же лишиться Леся?». На що він відповів: «Мамо, якщо сюди Путін прийде, не буде ні тебе, ні мене, ні Лесі… нас першими вб’ють, бо ми патріоти».

2 лютого 2015 року Юрій Литвиненко отримав повістку та пішов на фронт. У 17-му батальйоні 57-ї бригади він був заступником командира з правових питань. Юрій мав два дипломи про вищу освіту – диплом юриста з відзнакою та диплом магістра з екноміки. Закінчив юридичний і економічний факультети Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди.

Уже в зоні АТО Юрій розробив механізм реалізації закону про «бойову тисячу» та гроші за підбиту бойову техніку ворога. Закон уже був прийнятий, але, як його практично втілювати, ніхто не знав.

Бойові побратими розповідали матері, що не було такого питання, на яке б її син не міг дати обґрунтованої відповіді. Його знань і вмінь дуже бракує батальйону.

Окрім того, він мав надзвичайне почуття гумору. В АТО узяв собі позивний «Каратєль».

– Нас, каже, називають «карателями», то й будемо карати, будемо дітей їсти, снігурів і що там нам за статусом визначено. Два раба, каже, в мене вже є – це два мої помічники. Залишилося землю ще, але не знаю, де мені її вибрати – там одні терикони, – згадує Наталія Микитівна.

Прямим, без будь-яких натяків на консенсус, Юрій був і на передовій. Якщо по українських позиціях відкривали вогонь – відповідав тим же. Навіть попри заборону начальства.

– Ті сєпари знали, якщо сьогодні «Каратєль» чергує, обстрілювати не треба, бо «отвєтку» все одно дасть, – розповідає мати. – Якийсь полковник приїжджав із Києва з перевіркою за цю ж «отвєтку», але він сказав йому, що не дозволить, щоб наші хлопці гинули, і все. Там потилиці тільки почухали. А Юра, коли у службове відрядження приїжджав після цього візиту високого київського керівництва додому, сказав: «Доведеться сушить сухарі – мене, за мою впертість і категоричність, мабуть, посадять». Але той полковник під час наступного візиту привіз йому чергове офіцерське звання.

Не витримало серце

Юрій Литвиненко служив під Горлівкою, у Дзержинську. Матері дзвонив дуже часто, з донькою по скайпу робив домашні завдання з англійської. 15 грудня 2015 року, близько сьомої вечора, Юрій зателефонував матері. Наталія Микитівна почула, що голос в сина якийсь незвично тихий і слабкий.

– Я питаю: «Ти захворів?». А він говорить: «Та ні, просто заморився, день відчергував». Тоді кажу: «Йди, поспи». Якби я знала, що останній раз з ним розмовляю. А він все вже знав, з ним це все вже сталося, він дзвонив, щоб попрощатися, але мені про це не сказав. Був великий обстріл, його контузило, а потім серце в нього розірвалося – інфаркт, – згадує мати.

Зранку наступного дня в хату Наталії Левченко прийшла волонтер Help Army Анжела Денисенко. Мати все зрозуміла без слів….

– Коли я поклала трубку, коли з ним попрощалася, зі мною сталася неусвідомлена істерика. Я ходжу по квартирі й голосю, ледь волосся на собі не рву, руки заламую! Материнське серце уже почуло біду… Після зауваження чоловіка, що можу так накликати біду, я якось себе опанувала, а о 0:35 у «Фейсбуці» виставила молитву за збереження життя наших захисників. Саме в цей час Юрине серце зупинилося, – згадує Наталія Левченко. – Ось і турбує мене питання про справедливість: в мене п’ять операцій, три клінічних смерті , а я досі жива. А він молодий, здоровий… Жодного разу в лікарні не лежав…

Поховали Юрія Литвиненка 17 грудня 2015 року біля батька в селі Шелестове Коломацького району. 8 квітня 2016 року Указом Президента України «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Юрій Литвиненко був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Нагороду батька з рук комбата 17-го батальйону Олександра Щербини отримала донька бійця Леся.

Згодом на Шелестівський школі, де останню чверть шостого класу навчався Юрій, було встановлено меморіальну табличку. Меморіальна дошка з’явилася також і на Харківській школі № 63, яку закінчив Юрій Литвиненко. Ці пам’ятні знаки про сина матері довелося робити за власний кошт, також відгукнувся демобілізований побратим сина з Києва Віктор Прокопенко, дозвіл на встановлення дошок допомагали отримати керівництво 17-го батальйону, громадський діяч, волонтер Артем Фисун та депутат міськради, учасник бойових дій Іван Ракич, а держава в особах чиновників самоусунулася, бо контузію й інфаркт під час обстрілу, попри висновок експертної комісії, яка визнала смерть Юрія, пов’язаною із захистом Батьківщини, вважають «небойовою втратою». Мати третій рік оббиває чиновницькі кабінети з проханням увіковічнити пам’ять про її сина перейменуванням вулиці в селі, де він народився й похований. Є купа листів з позитивними відповідями від різних інстанцій, але реальних результатів досі немає.

Наталія Левченко викладає українську літературу студентам педагогічного університету ім. Сковороди. У меморіальній аудиторії на українському мовно-літературному факультеті висить дошка пошани, на якій разом із фотографією сина ще два випускники цього вишу, які загинули на Донбасі, та четверте фото, обведене чорною рамочкою, серед тих, хто на час відкриття аудиторії був іще живим. Кожне заняття Наталія Левченко починає з хвилини мовчання за усіма, хто віддав життя за те, щоб наша Україна була вільною.

Елена Гетманенко

Kharkiv Today

загрузка...

комментарии
загрузка...

22 октября 2018
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00049304962158203 [2] => 0.094178199768066 )