Звання, посада, підрозділ: солдат резерву, водій 1-го відділення 1-го взводу 1-ї роти спеціального призначення 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» військової частини 3027 Північного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
Дата і місце народження: 7 березня 1965 року, м. Краматорськ, Донецька область.
Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.
Обставини загибелі. Вранці 29 серпня 2014 року під час виходу так званим зеленим коридором з Іловайського котла, Василь Іванович Білий їхав у кузові броньованої вантажівки КамАЗ, що пересувалася у складі автоколони батальйону «Донбас». На ділянці дороги між селами Многопілля та Червоносільське колону обстріляли. Коли КамАЗ із бійцями на борту вже в’їжджав до с. Червоносільське, у нього влучив снаряд, випущений з гармати російського танка. Кабіну вантажівки розірвало на уламки, а потім через детонацію стався вибух боєкомплекта у кузові. Третього вересня тіло воїна разом із тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі привезли до моргу м. Дніпропетровська (нині Дніпро). Був упізнаний родичами та похований 6 вересня 2014 року у м. Краматорську.
Залишились дві дорослі доньки й онучка.
Нагородження: Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Рішенням Славутицької міської ради Василю Івановичу Білому присвоєно звання
«Почесний громадянин міста Славутич» (посмертно).
5 березня 2016 року встановлено пам’ятну дошку у школі села Малотаранівка Краматорського району Донецької області, де колись навчався боєць.
Як згадували друзі, до «міста енергетиків» Василь Іванович Білий переїхав наприкінці 1980-х, після строкової служби у Прикордонних військах. Потім Василь Іванович переїхав назад, на Донеччину, до м. Краматорська, до вже дорослих доньок та онучки (він став дідом у 42 роки).
Про його подальшу долю у зворушливому «Слові про друга» розповів славутичанин Ігор Чичкань: «Коли в його Краматорську навесні з’явилися путінські «зелені чоловічки», коли ночами стало страшно виходити на вулицю, а зі своїх квартир зникали (а пізніше були знайдені розтерзаними та вбитими) українські патріоти, коли містом почали, як гриби, виростати блокпости під російськими та ДНРівськими «триколорами»… Коли все це стало страшною реальністю, він мовчки поцілував дружину й доньок, узяв документи, дещо з речей і поїхав до Києва. Його метою було розшукати добровольчий батальйон «Донбас» і стати бійцем, щоб захищати свій дім і свою родину від смертельного оскалу “русского мира”».
Півтора місяці підготовки на базі Нацгвардії у Нових Петрівцях (під Києвом). Він розповідав про стрільби й фізпідготовку. Про те, що з таких, як він, сформувалася така собі «рота пенсіонерів» (тих, кому за 45)… Про те, як придумали ставити автоматичні гранатомети на пікапи й почали створювати сучасні тачанки… Про те, як їм кортить вже вирушити назад, додому, на Донбас…
А наприкінці серпня був котел під Іловайськом — оточення, вийти з якого судилося небагатьом.
Василь не повернувся. Він загинув у бою в с. Красносільське при виході з Іловайська 29 серпня 2014 року.
Ті, хто знав Васю Білого за життя, пам’ятатимуть його сміхотливим, по-хорошому відчайдушним хлопцем, автором безлічі розіграшів і жартів. І при цьому справжнім патріотом України. Ним він, до речі, був задовго до того, як це стало мейнстрімом.
… Згадалося.
2003 рік. Білий вивішує український прапор біля входу до нашого наметового містечка, десь на рівні обличчя.
— Васьок, а якого дідька ти впоперек входу й так низько?
— Та нехай кланяються! І сміється…
Герои АТО