Звання, посада, підрозділ: старший лейтенант міліції, заступник командира взводу № 1 спецпідрозділу «Беркут» Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області.
Дата і місце народження: 25 жовтня 1980 року, с. Поточище, Городенківський район, Івано-Франківська область.
Дата і місце загибелі: 29 травня 2014 року, м. Слов’янськ, Донецька область.
Обставини загибелі. Того дня, близько 12.00 на блокпост № 6, що був розташований на горі Карачун поблизу Слов’янська, прилетів гелікоптер, аби здійснити ротацію бійців. На борт піднялись старший лейтенант міліції Безпалько Петро Васильович та ще п’ятеро працівників СРМ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області, які несли службу на блокпості. За деякий час гелікоптер було збито ракетою, і він вибухнув у повітрі.
Нагородження: Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу» нагороджений орденом
«За мужність» I ступеня (посмертно) та наказом Міністерства внутрішніх справ України від 30 травня 2014 року — нагрудним знаком Міністерства внутрішніх справ України «За відвагу в службі» (посмертно).
Наталія Безпалько працює вчителькою початкових класів в ІваноФранківській загальноосвітній школі № 19.
Жінка згадує:
«Про свою роботу розповідати не любив. Якщо допитувалася, запитував: для чого тобі це? Він мене від цього оберігав. Єдине, що сказав на весіллі: буду все робити, щоб ти не пошкодувала про те, що вийшла за мене заміж. Якщо зможеш прийняти мою службу, то в нас усе буде добре. Я знала, що робота в нього буде завжди на першому місці. Тож мені доведеться миритися з нею, а не йому міняти службу», — згадує дружина полеглого.
Пані Наталія каже, що їй заздрили всі подруги. Від чоловіка віяло силою, впевненістю, вона почувалася з ним як за кам’яною стіною. «Він з малою Настею спав, гуляв, грався. Усе робив сам: водив донечку вранці в садок, увечері забирав додому, купував продукти, вирішував побутові справи. Коли народився Женя, обоє мене вранці старалися не розбудити. Тихенько снідали, одягалися і їхали в садок, бо в мене маленька дитина.
А зараз Насті надзвичайно важко, важче, ніж будь-кому. Я ходила з донечкою до психолога, до священика. Настя ніяк не може змиритися з такою втратою. І зараз каже: мамо, я думаю, що тато ще повернеться. Перші півроку ми були впевнені, що так і станеться. Шкода, що Женя тата не пам’ятає.
Малому було два рочки, коли його не стало. Женя знає, хто його тато, розповідає, як його любить...
Він мені дуже мало розповідав про роботу. Навіть коли був у Слов’янську, на Карачуні, то я до останнього не знала, що може щось з ним трапитися. Коли бачила по телевізору інформацію про те, що там стріляють, казав: та що ти слухаєш! У нас все нормально. Він мене так заспокоював, що я не могла собі уявити, що там іде справжня війна».
29 травня в Насті Безпалько був випускний у садочку. Зранку Ната лія з донечкою пішли в перукарню.
«Таточку, таточку, я буду така красива. Сфотографуюся й тобі покажу», — щебетала мала батькові по телефону. Після випускного пані Наталія зателефонувала чоловікові, але з ним не було зв’язку. Це її насторожило, адже такого раніше не траплялося. Жінці почали телефонувати знайомі, розпитувати про чоловіка. На той час по телебаченню вже передали інформацію про те, що під Слов’янськом бойовики збили вертоліт з українськими спецназівцями.
«Я зателефонувала до його брата, він теж казав, що немає зв’язку, — розповідає Наталія Безпалько. — Приїхала додому, подзвонила двоюрідна сестра, почала ридати. Потім зателефонували хлопці з бази: ми зараз заїдемо. Я не вірила: ви ж там не були, звідки знаєте? Може, це неправда? Я придумала свій світ, де він був з нами. Вірила, що обов’язково повернеться».
Побратими чоловіка оточили її турботою. Знаходить розраду у спілкуванні з дружинами загиблих міліціонерів. «Спільне горе нас дуже зблизило. Ми часто зустрічаємося на могилах чоловіків, приходимо одна до одної, разом наплачемося, й стає якось легше. Разом із дітьми торік їздили в Закарпаття, були на морі, куди нас відправляла міліцейська профспілка. Ось зараз Настя в таборі у Вістовій разом із Діанкою Лисенчук та Іванком Нестеруком — сином загиблого Міші Шемегінського. Їх тата дружили, й вони мають разом триматися...»
Герои АТО