Боняківський Валерій Євгенович (позивний «Кабул»)
Звання, підрозділ, посада: міліціонер взводу № 2 роти № 3 батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, старшина міліції.
Дата і місце народження: 14 січня 1970 року, м. Полтава. Дата і місце загибелі: 16 жовтня 2014 року, с. Нетайлове, Ясинуватський район, Донецька область.
Обставини загибелі. Валерія Боняківского було важко поранено під час обстрілу позицій українських захисників артилерією противника із установок реактивної системи залпового вогню «Град» під час так званого перемир’я 16 жовтня за с. Піски, поруч із донецьким аеропортом. У взвод саме прийшло поповнення. Валерій наказав хлопцям сховатися в укритті, а сам не встиг. Йому відірвало руку по плече. Товариші, попри шквальний вогонь, винесли його з поля бою. Можливо, він би й вижив, якби в баку машини, на якій його везли в найближчу медсанчастину, не закінчилося пальне. Похований у м. Полтава на Алеї Героїв центрального міського кладовища. Залишилися мати, три доньки й онук.
Нагородження: Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нагороджений відзнакою «За вірність народу України» І ступеня (посмертно). Нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
Боняківський Валерій Євгенович народився й виріс у Полтаві. Із дитинства марив авіацією, мріяв підкорювати небо. Другою його пристрастю був живопис. 1988 року Валерій з відзнакою закінчив художню школу, подолавши 4-річний курс за три роки. Займався спортом: дзюдо, вільною боротьбою, плаванням.
Пройшовши прискорений курс підготовки льотчиків-штурмовиків, Валерій опанував літак Су-25, отримав офіцерське звання. Проте війна в Афганістані, до якої його тоді готували, закінчилася, і воїна звільнили у запас. Утім, «військову кісточку» в ньому відчував кожен, хто спілкувався з ним у подальшому цивільному житті: в середовищі полтавських митців він був відомий за прізвиськом Полковник.
Член Полтавської обласної організації Національної спілки художників України. Картини Валерія неодноразово експонувалися на персональних виставках (зокрема, у Полтавсько му художньому музеї ім. М. Ярошенка), багато з них нині зберігаються в мистецьких колекціях в Україні й за кордоном. Крім того, він захоплювався колекціонуванням холодної зброї.
За словами матері, Валерій з початком російської агресії двічі звертався до військкомату. Не дочекавшись призову, приєднався до бійців Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор» і вирушив на Схід, пояснивши матері: «У мене три доньки, онук — мені є кого захищати…»
Згодом, не полишаючи фронту на Донеччині, він став до лав БПСМОП «Дніпро-1» (у званні старшини міліції). Пройти переатестацію й отримати офіцерське спеціальне звання Валерій не встиг: 16 жовтня під Донецьком, під час виконання бойового завдання спільно з розвідниками 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, Валерій був смертельно поранений під час ворожого артилерійського обстрілу.
Про нього, бійця з позивним «Кабул», досі переповідають легенди: у його підрозділі не було жодного вбитого, а ще він знищив ворожу розвідувальну групу, замінувавши шлях її відходу, а ще із групою побратимів Валерій захопив блокпост, без жодного пострілу роззброївши бойовиків-сепаратистів. А ще… він обіцяв бойовим друзям після перемоги написати з них портрети.
Кілька робіт Валерія — портрети, пейзажі, натюрморти — згодом були представлені на посмертних виставках, які його друзі організували в художніх салонах Полтави та Дніпра.
Мати Валерія є активною учасницею волонтерського руху.
«Мати єдиного сина і відправити його у воєнне пекло — це дуже тяжко, — каже Марія Боняківська, яка на волонтерських засадах усіляко підтримувала Валерія і його побратимів. — Коли він пішов на війну, у мене з’явилося багато синів. І тепер вони — усі мої сини, всі…» Бійці нині реорганізованого в полк «Дніпра-1» і тепер отримують від Марії Карпівни посилки зі спорядженням, обмундируванням, взуттям, продуктами, зокрема з домашніми пиріжками. Крім того, в її оселі часто зупиняються однополчани сина, які приїжджають на відпочинок — адже рідні домівки багатьох із них залишилися на тимчасово окупованих територіях.
Герои АТО