Звання, посада, підрозділ: сержант резерву, старший кулеметник 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення «Донбас» територіального об’єднання Національної гвардії України.
Дата і місце народження: 30 вересня 1979 року, с. Шарівка, Валківський район, Харківська область.
Дата і місце загибелі: 29 серпня 2014 року, с. Червоносільське, Амвросіївський район, Донецька область.
Обставини загибелі. Вранці 29 серпня 2014 року під час виходу так званим зеленим коридором з Іловайського котла Андрій знаходився у кузові автомобіля КрАЗ, що пересувався у складі автоколони батальйону «Донбас». На ділянці дороги між селами Многопілля та Червоносільське колону обстріляли російські десантники. «Браво» відстрілювався з автомата. Був убитий кулеметною чергою. У тому самому бою також загинули «Броня» та «Еней».
Третього вересня тіло Андрія разом із тілами 96 інших загиблих в Іловайському котлі привезли до моргу м. Дніпропетровська (нині Дніпро).
16 жовтня 2014 року його тимчасово поховали на Краснопільському цвинтарі м. Дніпра як невпізнаного героя.
Був упізнаний за тестами ДНК та перепохований 29 квітня 2015 року на малій батьківщині, у с. Шарівка Валківського району Харківської області.
Залишилися дружина та донька.
Нагородження: Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Загибель молодої людини — завжди трагедія, а рідної людини — тим більше. Саме тому, розповідаючи про таке коротке життя Андрія Ваховського, його теща Віра Степанівна не стримує сліз. Адже він був не просто молодим і вродливим хлопцем, який вів активний спосіб життя, займався спортом, він був коханим чоловіком її доньки Марини і люблячим татом онучки Аліси.
Війна назавжди змінила життя їхньої колись щасливої родини. Понад десять років тому, навчаючись у Харківській юридичній академії, конотопчанка Марина познайомилася з Андрієм із Харківщини. Згодом пара переїхала до Конотопа, побралася, а через кілька років у подружжя Ва- ховських народилася донька Аліса.
Коли навесні 2014 року почали набирати добровольців у лави Національної гвардії, Андрій пішов служити за контрактом.
Пройшовши навчання, став кулеметником і потрапив до 2-го батальйону спеціального призначення Національної гвардії України «Донбас», у складі якого ніс службу в Артемів- ську (нині Бахмут), Курахово та інших гарячих точках Донбасу аж до того дня, поки не опинився в страшному Іловайському котлі.
Перебуваючи в зоні проведення антитерористичної операції, Андрій намагався щодня телефонувати додому, щоб рідні знали, що він живий. Тому коли від нього не стало звісток, рідні забили на сполох. А невдовзі дізналися: Андрій загинув.
Віра Степанівна говорить, що спочатку вони приховували від Аліси правду, намагаючись тамувати біль. Та згодом про загибель Андрія заговорили в місті, і про смерть батька дівчинці розповіли однокласники.
Аліса не зрозуміла страшного змісту цих слів.
Аби зменшити психологічну травму від почутого, Марина пояснила доньці, що їхній тато тепер служить у Божій гвардії й дивиться на неї з небес, охороняє від біди. Але дівчинка й досі сподівається на те, що батько повернеться.
Мабуть, вона ще не може осмисли- ти до кінця, що тепер їхнє з мамою життя змінилося.
Аліса виросте і зрозуміє, що тепер вона — донька Героя, яким має дуже пишатися, так само, як і того дня, коли перед об’єктивами телекамер вона разом із мамою отримувала татків орден «За мужність».
Герои АТО