Звання, посада, підрозділ: старший солдат резерву, снайпер 3-го відділення комендантського взводу батальйону оперативного призначення імені Героя України генерала Сергія Кульчицького військової частини 3066 Північного територіального об’єднання Національної гвардії України.
Дата і місце народження: 6 лютого 1993 року, с. Білозір’я, Черкаський район, Черкаська область.
Дата і місце загибелі: 11 вересня 2014 року (помер від ран).
Обставини загибелі. 11 вересня 2014 року помер у Центральній міській лікарні м. Бахмута Донецької області від тяжкого вогнепального поранення грудної клітини, яке він дістав у бою поблизу м. Вуглегорська.
Похований у с. Білозір’я Черкаського району Черкаської області.
Залишилися 72-річна бабуся (померла 30 жовтня 2015 року) і п’ятеро братів та сестер.
Нагородження: Указом Президента України № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Віктор рано втратив батька, а згодом разом із п’ятьма братами й сестрами осиротів за живої матері, яку було позбавлено батьківських прав.
Закінчив Смілянську загальноосвітню школу-інтернат, працював різноробом та охоронцем, згодом вступив до Тальнівського будівельно-економічного коледжу Уманського національного університету садівництва. Всіляко допомагав бабусі.
72-річна Ганна Олександрівна розповідала: «Вітя ніколи не сидів без діла, все вдома робив — на городі порався, дрова на зиму заготовив. Яку копійку заробить — усе додому. Все за бабу переживав, золотий мій онучок».
Із початком Революції Гідності Віктор покинув навчання і приєднався до 22-ї сотні Самооборони Євромайдану, де був відомий за позивним «Снайпер». Завжди спокійний, мовчазний, справедливий і прямодушний, із сумним поглядом, проте міцної статури, відважний та стійкий у найнебезпечніших ситуаціях.
Після початку анексії Росією Криму вирушив на полігон, де згодом уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України.
Один із його бойових побратимів на сторінці Фейсбуку писав: «Ми з ним з однієї сотні, разом і в батальйон пішли. Часто спілкувалися, він розповідав про себе, але ніколи не скаржився. Прагнув говорити лише про позитивні моменти у своєму житті. Інтернатівський він, його виховувала бабуся — складно все у його долі було…»
Вікторові подобалася служба, братерська атмосфера в колективі, він планував працювати правоохоронцем: «Адже після Перемоги в “органах” потрібні будуть чесні люди, які не продаються…» Ще мріяв… відновити зв’язок з усіма своїми братами та се- страми, про власну родину і дітей.
«Навіть імена їм придумував…» — згадувала молодша сестра Ксенія.
Вранці 10 вересня 2014 року старший солдат резерву Єременко в складі групи гвардійців-резервістів разом із десантниками здійснили вилазку до терикона неподалік від їхнього блокпоста на підступах до м. Вуглегорська. Виявивши добре обладнані позиції бойовиків-сепаратистів, розвідгрупа відступила, вивозячи на броні кількох поранених.
Снайпер влучив Вікторові в груди.
За три дні після його загибелі тисячі жителів села Білозір’я Черкаського району та навколишніх сіл проводили в останню путь 21-річного героя, виконавши його волю. «Якщо загину, поховайте мене гарно…» — якось сказав він рідним.
Як розповів білозірський сільський голова Володимир Міцук, у музеї історії села створено експозицію, присвячену героєві.
18 травня 2015 року в с. Білозір’я Черкаського району на місцевому кладовищі біля могили бійця-героя Національної гвардії України Віктора Єременка голова обласної ради Валентина Коваленко разом із сільським головою Володимиром Міцуком та представниками громади села висадили алею із туй і самшиту.
Герои АТО