статьи

История водителя, ставшего снайпером Нацгвардии Украины

10 июля 2018
1239
Поделиться:

Снайпер. Слово, яке викликає у людей одразу двоякі відчуття. Хто він? Людина, обличчя якої закрите від суспільства, але від якої може залежати життя людей. Людина з надзвичайною силою духу та витривалістю, але яка буде мовчати про виконанні завдання до кінця свого життя.

Розмірене і спокійне життя цього тернополянина обірвалось навесні 2014 року. Анексія Криму, перші загиблі на Сході країни, усе це було болючим відлунням в серці Віталія. На той час він працював водієм, перевозив по Україні великогабаритні грузи. У розмові згадує, що був у всіх куточках держави, окрім Криму, Луганщини та Донецьку. Але доля це виправила.

Згадує, що ще взимку хотів йти добровольцем, але стримала вагітна дружина. Телефонував до військової частини Національної гвардії України та питав, як потрапити на фронт. Там його направили до військкомату.

- На той час військові комісаріати не набирали ще так активно людей, тому довелось чекати, - розповідає чоловік. – Повістка прийшла згодом. Було написано, щоб з речами з’явився до збірного пункту. Не було жодної думки тікати, хотів бути корисним на війні. Там вже гинули хлопці, я не міг собі дозволити жити мирним життям, відпочивати та працювати, коли наші хлопці захищають рідні домівки.

З військкомату Віталія було направлено до Львова, у 8 (мобілізований) батальйон 2 Галицької бригади Національної гвардії України. «Коли служив строкову службу був зв’язківцем, досконало знав азбуку Морзе, - продовжує Віталій, - але на той час посади зв’язківця вакантної не було. Запитали, що ще вмієш добре – не розгубився, і сказав, що стріляти. В дійсності маю 100-відсотковий зір і завжди влучно попадав у ціль. Снайпер так снайпер, мені тоді було все-одно. Знав, що треба скоріше пройти підготовку та їхати допомагати хлопцям».

Місяць тривала підготовка. Її колишній снайпер згадує з посмішкою на обличчі. Каже, що готували професійно. Був досвідчений інструктор, завдяки якому вони і повернулись з неоголошеної війни живими. Наприкінці вересня під керівництвом полковника Олега Савича направились у район Дебальцево, там поміняли батальйон імені генерала Сергія Кульчицького.

- Мені здається, що я зрозумів, де ми були, тільки після того, як повернувся назад. Снайпера були на позиціях між, так званими клапанами. Снайпер ніколи не працює один, у нього завжди є напарник. У своєму я був впевнений, разом ми зайняли позиції. Моя позиція була прямо на залізній дорозі, там ми і по черзі спали. Спостереження за ворогом велось цілодобово, ми розуміли ступінь відповідальності, за нами були хлопці, які на нас розраховували.

Дві доби без сну минули швидко. Каже, що згадав про те, що вже не спить третю добу коли відчув шалену втому в очах. Тоді прийняли рішення почергово спати хоч по три години, більше не вдавалось.

- Якщо вдень хтось з снайперів був незадіяним, ми не сиділи без діла. Оглядали місцевість, вивчали карти та необхідну літературу, постійно питали у досвідчених товаришів поради. Вчитись на той час було дуже важливим для нас, основна більшість тоді вперше брала участь у таких серйозних бойових діях. Тоді вчились усі, і з книжок, і на бойовому досвіді.

Там взвод снайперів був менше двох тижнів, після того їхнє місце дислокації було змінено. Нове місце було поблизу одного з блок-постів, на горі, з якої була хороша видимість: бачили і своїх, і чужих.

- Там ми облаштували собі землянки, назовні навіть не було необхідності виходити. З землянки були вириті тунелі до оглядових місць. Тут ми собі визначили чергування. Вночі чергували по 3-4 години, вже було холодно. Ті, хто не чергував вночі, оглядали місцевість. У нас був один тепловізор, вночі бачили, як пересуваються противники, попереджали хлопців на блок-постах. Втоми не було зовсім, звуки обстрілів уже не лякали і навіть іноді не будили.

Відступивши від теми, Віталій розповів про свою донечку, у якої 21 листопада День народження. «Коли їхав, вона дуже просила повернутись на її свято. Я пообіцяв лише для того, щоб її заспокоїти, адже розумів, що це від мене не залежить. І тут 18 листопада дізнаємось – ротація. Протягом усього мого перебування тут спілкувався з дружиною, вона розповідала, донька кожен день говорить усім, що татко приїде на її День народження. Мабуть Бог чув її молитви, і вже вночі 20 листопада я був у Львові, брат автівкою приїхав за мною і привіз додому. Я виконав свою обіцянку для доньки – приїхав на її святкування».

Потім невеликий відпочинок вдома і знову в бій. І ця ротація була найстрашніша. Під час неї Віталій разом з іншими військовими виходив з Дебальцево. Але це було потім.

- Спочатку ми були поблизу Рубіжного, потім знову поїхали під Дебальцево. Тоді я вперше побачив загиблих військових. Ми їхали в колоні і за 15 кілометрів до місця призначення розпочались обстріли. Когось підбили, хтось їхав далі. Ми прорвались, приїхали. Але обстріли були постійні, і вдень, і вночі. Військові тримали свої позиції, снайпера робили свою роботу. Були моменти, коли думали, що все, нам не вижити. Лежали на пунктах і навіть не могли підняти голову, щоб подивитись звідки іде вогонь – одразу починали обстрілювати. Застосовували різноманітну зброю, і малого, і великого калібру. Бачили із спостережних пунктів як проти хлопців застосовували «Гради». Не знаю чому, але страху не було.

Віталій розповідає, як вперше побачив як привозять поранених і вбитих. Каже, що десь годину не міг відійти від шоку, невже це відбувається тут і зараз. Медики працювали без відпочинку, деяких рятували, а деяких вже не вдавалось.

Позиції снайперів були розташовані за кілометр від основних сил.

- Ми тихо пересувались вночі, займали позиції, був мороз, часто міняли один одного. Вночі йшли попри будинки, там жили місцеві, деякі негативно ставились до українського війська і співпрацювали із противниками, тому треба було бути максимально обережними. Була така історія, коли нам було необхідно змінити позиції для спостереження. Довго шукали нове місце і знайшли покинутий приватний будинок, дізнались згодом, що там проживав циганський барон. У будинку був дах та віконечко, через нього вели спостереження, було дуже зручно. На той час шукали один міномет, який у різний час з’являвся, вів обстріл та зникав. І одного дня військові із Збройних сил його зловили, повідомили нам, і ми вирішили не йти на ту позицію. Менш ніж за годину прямо в той будинок прилетів снаряд та повністю його зруйнував. Ми лишились живі…

Віталій розповідає, що в ті дні вороги почали вже брати їх в кільце. Одного дня о сьомій вечора розпочались обстріли, які на жодну хвилину не зупинялись.

- Звуки обстрілів не вщухали. Але за п’ять годин, рівно о 12 ночі все стихло. Ми думали, що зараз буде штурм. Чекали хвилин 10, нічого не починалось. Але ми розуміли, що треба рятувати життя українських військових. Вихід тоді був дуже важким і довгим, були втрати, великі. Лиш о 12 дня ми опинились у Луганському. Колона рухалась вночі, нас обстрілювали і лише на світанку я зрозумів, в якому пеклі ми були. На фоні сонця, що сходило, ми бачили наших ворогів. Я повернувся живим, але є ті, які залишились тільки у моїх спогадах.

Вже три роки як Віталій повернувся з війни, живе цивільним життям, працює, проводить час з сім’єю. Взяв знову зброю до рук на зборах із резервістами, на які приїхав до Львова у 2 Галицьку бригаду, сюди його направив військкомат. Два тижні проводить із такими ж військовими, тут вони не тільки відпрацьовують свої навики, але й діляться бойовим досвідом.

- Якщо потрібно буде йти знову на фронт – я піду. Після Дебальцево багато читав військової літератури, дивився репортажі по телебаченню, читав статті, аналізував. Тепер маю безцінний військовий досвід, який в разі чого зможу застосувати. Я резервіст першої категорії, і в разі чого мене одразу призвуть до військкомату. Пручатись не буду.

Колишній снайпер говорить, що немає дня, коли б він не думав про АТО. Коли демобілізували, щоночі снились бойові дії. Зараз хоч і почувається більш спокійно, але думки все одно нагадують .

- Ця війна нікого не залишила байдужим. Вона згуртувала українців, навчила нас боротись. Я вдячний, що повернувся живим.

… А очі снайпера нічим не відрізняють від очей артилериста, військового зв’язківця чи танкіста. Вони такі ж живі і щирі, сповнені теплотою та любові. Просто в його серці живе жага до української свободи, незалежності та справедливості. Він хоче спокійно гуляти з родиною вулицями рідного міста та засинати без вибухів снарядів.

Аліна Новікова

загрузка...

комментарии
загрузка...

21 сентября 2018
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.0005030632019043 [2] => 0.1004421710968 )