- Розкажи трохи про себе. Звідки ти? Чим займався до війни?
- Я закарпатець, як і всі мої пращури, про яких мені відомо. Моя родина – це дружина Наталія, з якою ми разом вже сімнадцять років, та двоє діточок – донечка Тіна, якій нещодавно виповнилося шістнадцять, та син Сергій Сергійович. Йому дев’ять.
З 1995 року до 2015-го я працював у пожежній охороні. Пройшов шлях від курсанта Львівського пожежно-технічного училища до керівних посад Управління ДСНС у Закарпатській області. У 2015 році я розірвав контракт у званні підполковника цивільного захисту.
З 2012 року я перебував у декретній відпустці по догляду за дитиною. Після виходу у цю відпустку зосередився на власному бізнесі, однак за тієї влади працювати нормально не можливо було – в принципі, як і зараз… Особливо у сфері будівництва. Я швидко зрозумів, що це постійні погодження, довідки, дозволи, побори, відкати.
І тут почався Майдан. Однозначно і беззаперечно хотілося щось змінити. Але події лютого 2014 року довели мені, що змінити щось можна тільки зі зброєю у руках.
Далі були перші поїздки на війну. Щастя, Дебальцеве, потім база "Правого сектора", посилки на фронт... Часу для бізнесових справ уже не вистачало. Я вирішив продовжити службу у ЗСУ. Пройшов медкомісію як майор запасу. Однак мою особову справу з Києва повернули без погодження. І я пішов солдатом у 54-ту бригаду – тому, що тоді там було багато добровольців.
- Майор запасу? Але чому у ЗСУ ти мав бути майором, а не підполковником, якщо звільнявся у цьому званні?
- Офіцери внутрішньої служби прирівнюються до офіцерів ЗСУ. До 2000-х років пожежна охорона підпорядковувалася МВС, відповідно звання у нас були внутрішньої служби. Я на той час ще був майором. Потім нас приєднали до МНС, а згодом до ДСНС, де були спеціальні звання цивільного захисту, які вже не прирівнюються до армійських.
- А "повернули справу без погодження" - це що означає? Що взагалі не підтвердили офіцерське звання?
- Так. Аргументували це тим, що первинне звання офіцера мені присвоїв ректор училища, а не міністр.
- На якій посаді ти зараз?
- Командир відділення, командир бойової машини.
- Як колишні колеги поставилися до твого рішення йти на фронт?
- Колеги не зрозуміли. А на зустрічі випускників після двадцятиріччя випуску в очі – захоплювалися, а поза очі – не знаю. До речі, з нашого випуску є ще один майор, котрий пішов мехводом на танк у 80-ту бригаду.
- Якими були перші враження від армії?
- Одразу після підписання контракту я потрапив на Світлодарську дугу, на позицію "Море". Там "враження" сипалися ледь не щогодини…
Але насправді найбільше вразило те, що ЗСУ – це подекуди совок у найгірші його часи. Що вчорашніх добровольців ЗСУ засмоктало, пережувало і виплюнуло.
- Багато хто погодиться. Але все ж таки поясни - чому ти так вважаєш?
- Коли людина перебуває у добровольчому підрозділі – вона бачить насамперед таких самих, як вона. Бачить тих, хто не побоявся взяти до рук зброю та піти воювати. Перебуваючи в армії, людина також бачить тиловика, який краде її тушонку. Перебуваючи на передових позиціях, помічає як про неї "забувають" при розподілі чергової волонтерської допомоги. Бачить нагородження негідних. Або покарання невинних.
Велич готичного храму стикається з горизонтом супермаркету. І матеріальне перемагає духовне.
- Як би ти окреслив армійські проблеми глобальніше, ніж "тиловик, який краде тушонку"?
- Перша і головна проблема – це кадрова робота. Вже давно не секрет, що в армії не бракує "аватарів". Коли йдеться про рядових – можна звинувачувати військкомати. Але в нас не бракує і алкоголіків із зірочками на погонах, офіцерами яких назвати важко – і вся відповідальність за це лежить на командирах частин. Я кажу не про поодинокі випадки вживання алкоголю, а виключно про алкоголізм як хворобу.
Інша, не менш важлива тема – це звіти, звірки та безліч рапортів. Особливо під час виконання бойових завдань. Молодшим командирам необхідно влаштовувати офіс у бліндажі!
Звичайний приклад з життя "Української паперової армії". Вересень. Полігон. Нас повідомляють про перевірку місць зберігання зброї, ми зі старшиною підрозділу йдемо та вислуховуємо промову цілого майора про те, що на наших ящиках не такі бирки. Включаємо дурнів і питаємо: "А які мають бути? Зараз зробимо!"
Майор каже, що аркуші паперу мають бути з окантовкою. Типу в рамочці. І він це так серйозно говорить! Цікаво, що він дружині чи дітям розповідає про свою роботу… Але ми йдемо в штаб, роздруковуємо і клеїмо все наново. А наступного дня отримуємо зауваження щодо "не таких бирок" - бо перевіряючий вже інший. Це п…ц якийсь!
І на тлі цього всього – безправність людей. Для молодих командирів ця війна є безцінним досвідом. Однак вони не бажають залишатися служити далі. І питання тут не у грошовому забезпеченні, як кажуть у МО, а у ставленні до людей в армії. В умовах сьогодення не тільки солдат, але й офіцер часто є безправною істотою, котра інколи сміє обурюватися чи не погоджуватися зі старшими начальниками.
- Які конкретно зміни мали б відбутися для початку? Що насамперед змінив би особисто ти?
- У першу чергу - статут. Статут ЗСУ – це просто перекладений українською статут радянської армії. Звідси безліч проблем.
Також у армії необхідно змінювати структуру, зокрема збільшувати роль сержантів. Сержант - це зв’язок між командиром і солдатом. Як показав досвід, така кількість офіцерів не потрібна, принаймі в піхоті.
Ще одним розумним кроком могло б стати скорочення тилової вертикалі.
- Це як?
- Сьогодні у ЗСУ дуже багато посад тилового забезпечення - від сержанта з тилового забезпечення до заступника комбрига з питань тилу, є взвод матеріально-технічного забезпечення у батальйонах, є група МТЗ у бригаді… Функції цих людей дублюються, і по своїй вертикалі вони передають відомості , рапорти, акти списання і ще купу непотрібу. Немає необхідності вигадувати велосипед, коли можна просто застосувати одну з багатьох бухгалтерських програм обліку – і попрощатися з цілою армією дармоїдів. Виконувати їхню роботу можуть дві-три жіночки без зірок полковників. Наслідком цього була б як мінімум велика економія військового бюджету.
Однак економити бажають далеко не всі. Ну от, наприклад, чому не впровадити відшкодування вартості харчування у випадку, якщо військовий не бажає харчуватися у частині? Відповідь одна: бо красти стане важче. А крадуть багато.
- Ти плануєш звільнятися з ЗСУ. Через усі ці негаразди? Але якщо всі підуть через них – хто змінюватиме армію?
- Рішення про звільнення я прийняв ще декілька місяців тому… І причина цього – сім’я, їм важко постійно бути без мене, як і мені без них. Однак я продовжу застосовувати здобутий досвід у Добровольчому Українському Корпусі. А між ротаціями буду відновлювати діяльність у сфері послуг протипожежного призначення.
- Має бути в тому, що ти побачив на контракті, і позитив…
- Так… Це у першу чергу люди. Люди з великої літери і просто хороші друзі, з якими звела війна. Це, наприклад, Жора – мій сусід, з яким ми не бачилися понад 20 років, а потім побачилися на війні. Він допомагав мені у всьому. Це боєць із позивним Папагатті, який дуже підтримав мене у перші дні після призначення командиром ВОПу, частий гість у мене вдома. Зараз він служить у 130 окремому розвідувальному батальйоні. Це молодий хлопчина з Полтавщини на псевдо Каптьор, кулеметник від Бога. Це Барні і Воля які, коли ми мерзли у грудні на тільки-но відбитій у ворога позиції, поповзли у сєпарський бліндаж та реквізували буржуйку. По снігу, на морозі, вони повзли з нею метрів 700…
- Ти перелічуєш рядових. А гідних офіцерів зустрічав?
- Звісно! Це мій сьогоднішній командир роти та взводні офіцери нашої роти – ті, кого я бачив на полі бою. Наша крайня ротація на Донбас була цікава тим, що вся рота була на позиціях без винятку! У бліндажах, на полях. Це романтика, яка подобається тільки буйним.
Також у нас дуже порядні медики. Не зустрічав серед них ідіотів… Чого, на жаль, не скажеш про стройову частину та відділ персоналу.
Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"