П’ятеро прудких хлопців «по-льогкому срубілі» цілих 200 доларів. Напали на голову ВККС Козьякова і облили його зеленкою (добре, що не кислотою).
Тільки от спіткала їх сумна несподіванка. Через тиждень після героїчного і високооплачуваного подвигу, були вони затримані поліцією, а тепер чекають решту оплати – до 7 років в’язниці за 346 ст. ККУ.
Чи знали кого обливали? Знизують плечима «якогось депутата…» За що? Відповідь – ???.
Не сумніваюся, ближчим часом розкажуть хто замовник, той відповідь знає точно.
Чи шкода мені молоді долі, що так бездарно витрачають і спотворюють собі життя? Звісно, трохи є… Але більше шкода наше покоління українців, яке готове толерувати злочинців і злочин, у залежності від того, проти кого він скоєний.
Якщо жертвою злочину стала несимпатична нам людина (а скоріше – зібраний уявний образ, бо самої людини ми, як правило, не знаємо) – аплодуємо: от молодці, невідомі герої, покарали, бач, поганця!
В той же час наші опоненти обурюються, емоційно виправдовуючи дзеркальні сценарії помсти.
Коли ж до насильства вдаються до симпатичної нам постаті, радіє опонент, а обурюємося вже ми, теж закликаючи до помсти.
Через ці інфантильні ігрища з дорослими соціально-психологічними матеріями, отримуємо ситуацію, коли суспільство критично знижує власні больові пороги, втрачає здатність до тверезого розуміння ситуацій (що добре, а що – погано), здатність до співпереживання, співчуття. І, що найгірше, каталізує розгортання цієї хвороби.
На тлі такого соціального психозу з`являється прошарок людей і виникають низки структур, готових заробити на байдужості та цинізмі серед українців.
До їх числа належать рекрутери та учасники масових акцій «на замовлення», яким байдуже, під якими прапорами виступати і за які ідеї. Єдине питання, яке задають ці соціальні істоти: скільки заплатиш?
Це ж стосується бригад новоявлених гопників-спортітушок, готових обслужити кожного хто «дав команду», аби були гроші.
Очевидно, такими ж невибагливими «цінностями» керуються і нинішні наші «герої», шукачі екстриму, готові не соромлячись, без зайвих питань виконати будне замовлення проти незнайомої людини: побити, облити зеленкою чи кислотою, скалічити, принизити або й убити.
І все це сподіваючись на співчуття та підтримку принаймні частини суспільства.
І ще важливо розуміти! Часто повторювана теза «Поліція не здатна ловити злочинців!» значною мірою стимулює молодих людей приміряти на себе роль злочинця-«джентельмена удачі». Плекає у них відчуття безкарності.
Хоча ця теза, вже пару років має мало спільного з дійсністю, але досі набуває переконливості за рахунок емоцій, з якими її прорікає частина наших земляків.
Реальну картину хлопчина усвідомлює коли вже пізно. Він раптом дізнається, що ловити злочинців поліція таки трохи вміє, а з кожним днем це вміння зростає.
Потім, уже у в’язниці, маючи досить часу, хлопчина дізнається, що у нас в Україні розкривається понад 90% убивств і понад половину злочинів від середньої тяжкості до особливо тяжких. Що шансів уникнути покарання у нього було менше, ніж 50%.
Ось така невигідна лотерея. А він так вірив людям, які волали «Поліція не вміє ловити злочинців!»…
…Наразі на вулицях наших міст стало на 5 соціально небезпечних громадян менше. І це – добре! У них буде достатньо часу на роздуми про добро і зло.
А у нас є нагода подумати як зробити себе і країну кращими.