Це трапляється із кожною студенткою будь-якої педагогічної спеціальності будь-якого українського університету. Практика у школі. Місяць написання планів уроків, підйомів на 7 ранку та запрошень від шестикласників сходити на каву після уроків. Зазвичай, цей особливий місяць асоціюють з болем та нервами через неслухняних учнів.
Таке трапилося зі мною майже два роки тому. Це була школа у самісінькому центрі міста. Стара будівля між греко-католицькою церквою та одним із найдорожчих готелей міста. Школа відома та шанована, проте в середині ніщо про це не нагадує. Для мене вона видалася фантасмагоричним поєднанням совка та українських вишитих рушників, які чомусь приховувалася дивними решітками.
Тоді мене перелякану та змерзлу зустріла нижча за мене вчителька англійської мови Наталя. Це була брюнетка років 35-ти із ідеальною шкірою, укладкою та макіяжем. Саме так, за словами моєї університетської викладачки з педагогіки, мала б виглядати зразково-показова шкільна вчителька. Крім цього, «стандартного набору вчительки», у неї був приємний голос та унікальне вміння «підколоти» учнів і тим самим викликати у них усмішку.
Кожен мій ранок починався ритуальними зустрічами з Наталею та обговоренням, що ми робитимемо з учнями. Хоча, ні. Не завжди.
Алло! Мартусю, я приїду на другий урок. В моєї малої день народження, і я не встигаю кульки надути!
Добре, - кажу. – А з малими що робити?
Візьми новий юніт з книжки. І скажи, що я обов’язково перевірю!
На моє щастя, той єдиний ранок трапився під кінець моєї практики. Тому я була певна що вийду після цього уроку здоровою, фізично та психічно.
А де Наталія Володимирівна? Вона що, більше не прийде? – питали мене дівчата з 5-Б з відвертим розчаруванням у голосі.
Я ж запхнувши почуття власного професіоналізму в останню шухляду столу, пояснила, що їхня вчителька повернеться, а практиканту доведеться терпіти ще не так довго.
Одного дощового лютневого дня (якраз в останній тиждень моєї практики) ми разом зайшли до класу (а він був на найвищому поверсі будівлі) і побачили, як по стіні потоком стікала дощова вода, що просочилася через дірявий (як виявилося) дах якраз над шафою, де лежали спеціальні навчальні таблиці. Наталя старанно розклала промоклі картонки на задніх партах, щоб вони висохли і скаржилася, що мусила купувати для дітей сама, бо школа на це грошей не дала, а в батьків дітей просити незручно.
Ми разом відсунули шафу, щоб вода не залила все, що там залишилося. Прийшов якийсь чоловік, подивився на всю шкоду й сказав, що поки нічого зробити не може, бо дах старий і його треба ремонтувати. А робити це у лютому під час дощу ніхто, звісно, не буде. Тим часом Наталя принесла ганчірки і ми намагалися швиденько поприбивати, поки не прийшли учні.
Я знала, що у неї була звичайна зарплата. І це вона ще раділа, що тоді її підняли до п’яти тисяч. У неї було двоє дітей та чоловік на війні. Їздила вона на тролейбусі та ніколи не змушувала батьків купувати учням дорогі книжки для англійської, бо розуміла, що в сьогоднішніх реаліях це доволі дороге задоволення.
Як я вже потім дізналася, вона переїхала до міста з області, після того як вийшла заміж. У неї було двоє дітей – старша дівчинка та молодший хлопчик - та чоловік, який на той час воював в АТО (як воно тоді звалося). Вона мені роз’яснювала, як правильно писати плани уроків, чому варто перестати ховатися від дітей за столом та купити мультиварку (то ж така економія часу та зусиль).
Але вона ніколи не здавалась втомленою життям та низькооплачуваною роботою крикливою вчителькою. Вона завжди гарно виглядала, хоча я й розуміла, що вона приховувала свої синяки під очима не одним шаром консилера. Я розуміла, що купувати всі ті матеріали для дітей важко зі звичайної вчительської зарплати. Але вона це робила і ніколи про це шкодувала.
Якийсь час після закінчення своєї практики я ще довго думала про те, як людям вдається зберегти свою людськість та професіоналізм у абсолютно несприятливих для того умовах, бо зустрічала переважно інших людей. Тих, які ненавиділи свою роботу і цю ненависть відчували їхні учні, хоч і були дітьми. Або ж тих, хто не сприймав роботу як роботу, а як хобі чи інвестицію в соціальний капітал.
До останніх належала моя викладачка з університету. Її теж звали Наталія. У неї так само завжди була ідеальна укладка, ідеальний макіяж, який майстерно приховував її синці під очима після нічних посиденьок з нашими роботами. Це я знаю точно, бо отримувала листи з її фідбеком на завдання переважно в той час, коли достеменно не можеш сказати, чи це ще ніч, чи вже ранній ранок. А вранці ми з нею зустрічалися уже на парах.
Вона так само обожнювала свою роботу і вкладала в неї точно більше (у всіх сенсах), ніж отримувала. І вона відкрито про це говорила. Зрештою, вона могла собі це дозволити, адже мала власний та дуже успішний бізнес, що дозволяв підбирати під кожну блузку окрему дорогу пару взуття. І щоб це взуття часом не забруднювалося, з-під дверей офісу та дому її забирав власний водій на автомобілі.
«Дівчатка, щоб бути успішним та поважним педагогом, вам треба шукати собі спонсора, який міг би спонсорувати ваше хобі», - цю фразу вона нам сказала, коли ми тільки-но повернулися після практики. Мабуть, знала у яких умовах працюють вчителі в школах, а тому чи то хотіла нас від того вберегти, чи показати, що мірилом успішності авторитет вчителя бути не може.
Тоді ця фраза викликала чи то обурення, чи то зніяковіння з двох причин. По-перше, у нашому дівочому колективі час від часу з’являвся єдиний одногрупник і йому не пощастило прийти на ту пару, де радили шукати «спонсорів».
По-друге, мені стало дуже неприємно, що професіоналізм узалежнили від капіталовкладень. Тим більше не власних. Я ж прекрасно розуміла, що перед мною стоїть успішна жінка з погляду багатьох людей. Вона прекрасно виглядала, багато вкладала у власну сім’ю, була хорошою керівницею бізнесу, шаленою фанатичкою та професіоналкою своєї справи. І свій успіх вона як професіонали вона ототожнювала лишень із банківським рахунком.
Чи була вона права? Напевне, так, адже професіоналізм як результат роботи та інвестицій в себе повинен окупатися. І фінансовий еквівалент чи не найбільш об’єктивна шкала.
Чи можна виміряти успішність лише банківським рахунком? Навряд. Соціальний капітал, нехай він поки й вчиться в школі, навряд чи можна виміряти у грошовому еквіваленті. Та й чи треба?
Дискусії навколо того, кого ж можна назвати успішним, як на мене, не мають сенсу. Хоча б уже тому, що ми ніколи не зійдемося а тому, що ж таке успіх і чим його краще міряти записом на електронному банківському рахунку чи авторитетом в очах п’ятикласникiв.
Марта Кобринович, студентка Школи журналістики Українського Католицького Університету
Нотатки есеїста