Зайшли ми на перший поверх, почали гасити. Раптом ззаду обвалилося перекриття. Потім: була вода – раз! – води нема. Думаємо “Що за чорт?” Ми тягнемо за пожежний рукав, а він перегорів. Якась балка на нього впала, перебила і він перегорів. Там були двері з іншого боку, і ми вийшли. А рукав так і залишився всередині.
Ні, це не уривок зі сценарію голлівудського фільму. Це – спогад вогнеборця Івана Фуцура про ліквідацію пожежі в міжгірському готелі. Тоді цілу ніч на місці події працювали підрозділи з самого Міжгір’я, а також із Колочави та Синевира. Чи пожалкував Іван в екстремальній ситуації про вибір професії? Ні. Чи захотів займатися чимось менш ризиковим? Знову ж таки ні. Він просто не уявляв свого життя без червоних автомобілів із сиренами, адже все дитинство провів у пожежній частині.
Змалку Іван часто навідувався на роботу до діда чи дядька, які присвятили своє життя пожежній справі. «Для мене кожен раз, коли тато чи хтось інший казали, що ми зараз підемо до діда Михайла в пожежну частину, чи до дядька Василя, – то було свято. З дитинства люблю пожежну техніку і взагалі великі машини», – ділиться спогадами рятувальник. Звісно, змалечку Іван вислухав чимало бувальщин про життя пожежників від своїх досвідчених у цій справі родичів. Тож сумнівів не було – треба продовжувати династію.
Сьогодні Іван має вже власний десятирічний досвід боротьби з вогнем. Одразу після здобуття освіти він служив пожежним-рятувальником у Міжгір’ї, згодом – командиром відділення у Воловці. За цей час ліквідував не одну пожежу й кожна з них чогось навчила вогнеборця. Сам тільки випадок у міжгірському готелі показав, наскільки важливими є вміння працювати в будь-яких умовах, швидко орієнтуватися в екстремальних ситуаціях і злагоджено діяти в команді. Інакше – бути біді.
Під будь-якими умовами розуміються насправді будь-які. Адже пожежник має ліквідувати вогонь, незважаючи на те що йому важко, спекотно або нічого не видно через щільний дим. А спекотно може бути дуже-дуже: «Пам’ятаю пожежу в підвалі п’ятиповерхівки у Воловці. Там чоловік один щось зварював і різав. І від іскри зайнявся мотлох, який він туди натягав. Така температура була, що обличчя пекло навіть через маску. Хотілося її ледь не зірвати. Ми мусили з пожежних рукавів маски обливати. Так-от, водою обіллявся, щоб охолодити, і пішов працювати далі», – згадує Іван.
І навіть якщо ти готовий до будь-яких умов, треба ще й вміти блискавично орієнтуватися в ситуації. Звісно, бійці діють за певним алгоритмом, але ж абсолютно однакових пожеж не буває. І щоразу командиру необхідно за лічені секунди прийняти важливі рішення: «Їдемо на пожежу, дивимося “Ого! Води треба багато”. Тож давай, МАЗ ставимо розгалуження одразу, два-три стволи. Перший хід буде лише воду підвозити або стає на водойму. І своїй команді: так, ти стаєш там, цю будівлю охолоджуєш, ми йдемо сюди прогашуємо, щоб “зловити” пожежу. А вже коли її “зловили”, там уже потім простіше».
Добре, коли все йде за планом, але ж ніхто не застрахований від непередбачуваних ситуацій під час ліквідації пожежі. Тут неабиякої ваги набуває злагоджена командна робота в колективі. Адже від цього часто може залежати життя пожежника. Буквально. За словами Івана, рятувальнику важливо знати, що ззаду його обов’язково підстрахують: «Ззаду постійно є підствольщик, він тебе тримає. Наприклад, ти тримаєшся за пожежний рукав і раптом – хоп! – проломився одною ногою через перекриття чи посковзнувся, а він тебе за рукав чи за апарат чи що зловив, підтримав. Ну така, як-то кажуть, стандартна елементарна ситуація».
Та незважаючи на всі труднощі й ризики, Іван запевняє: не проміняв би роботу пожежника ні на що у світі. Розуміючи при цьому, що це – не лише вдячність врятованих людей і захоплені дитячі погляди. Це і спека, піт, смертельна небезпека та важке спорядження. І завдання, від виконання яких відмовився би хтось інший, тільки не супермен ДСНС. Як каже Іван: «Якщо ти пожежник, то ти маєш, як-то кажуть, зціпити зуби, змиритися і виконувати свою роботу».
У ДСНС України у Закарпатській області