мнение

Ревізія у кримінальному процесі: з часів УНР по сьогоденні

19 января 2022
1995
Поделиться:

Приводом написання цієї статті стало вихід друкованої монографії автора: “Ревізія у кримінальному процесі: ґенезис, теорія, практика”, яку кожен охочий, за рахунок, наприклад, “ковідної тисячі” може придбати за посиланням. Нижче, широкими мазками, окреслимо питання сутності ревізії, її актуальності, цікаві історичні та сучасні приклади використання результатів ревізій у кримінальному процесі, які були вперше виявлені та оприлюднені у монографії. Не оминемо також й проблемні питання сучасної правозастосувальної практики у цій сфері. Зі всім цим, повною мірою, читач може ознайомитися прочитавши саму монографію.

За даними офіційної статистики, упродовж 2015–2020 рр. намітилась тенденція збільшення зареєстрованих кримінальних проваджень за ст. 191 КК України – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, а також кримінальних проваджень за правопорушеннями, які вчинені з використанням бюджетних коштів, а також у сфері земельних правовідносин, приватизації та зовнішньоекономічної діяльності. За даними Генеральної прокуратури України, у 2016 р. зафіксовано 9787 кримінальних правопорушень за ст. 191 КК України, а у 2020 році відбувається черговий сплеск кількості зареєстрованих кримінальних правопорушень за ст. 191 КК України – 11160, що свідчить про сталий 14% ріст кількості відповідних правопорушень проти 2016 року. В 2016 році вчинено на підприємствах, установах, організаціях за видами економічної діяльності вчинено 2129 злочинів, пов’язаних з незаконним використанням бюджетних коштів. У 2020 році негативна тенденція зростання кількості зареєстрованих злочинів цієї категорії продовжилась: 3675 випадків, що свідчить про сталу динаміку зростання зареєстрованих кримінальних правопорушень пов’язаних з незаконним використанням бюджетних коштів у 2020 році к 2016 на 73%.

Під час досудового розслідування, судового розгляду кримінальних проваджень економічного спрямування виникає необхідність використання сторонами процесу спеціальних економічних знань, однією з формою яких є висновки ревізії. Академічний тлумачний словник української мови визначає ревізію зокрема як: 1) перевірка правильності і законності діяльності підприємства, установи, організації або службової особи; 2) обстеження, огляд з метою перевірки стану або виявлення наявності кого-, чого-небудь. На думку автора ревізія є формою державного фінансового контролю, яка полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності об’єкту контролю, і повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Вона має чіткий правовий статус, що визначає порядок ініціювання, призначення, проведення ревізії, а також оформлення, використання та оскарження її результатів.

Фіксація виявлених ревізією фактів порушення законодавства, розміру завданої такими порушеннями збитків (шкоди), винних у їх допущенні осіб міститься у висновках ревізії, які є частиною акту ревізії, який, у свою чергу, оформлюється за результатами проведеної органом Держаудитслужби ревізії. В свою чергу, зазначені дані, згідно приписів ст. 91 КПК України підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. На практиці доказове значення висновків ревізії у кримінальному провадженні сторона обвинувачення, зазвичай, закріплює висновком судово-економічної експертизи (який у кримінальних провадженнях, що були внесені до ЄРДР після 15.12.2017 р. є обов'язковим, згідно зі змінами до ч. 2 ст. 242 КПК України), який має підтвердити об’єктивність і обґрунтованість результатів ревізії, показаннями свідків-ревізорів, які брали участь у проведенні такої ревізії.

Не можемо оминути цікаві історичні приклади, які вперше були виявлені автором під час дослідження архівних справ Міністерств та відомств УНР, Української Держави Скоропадського (УД), УСРР. Як свідчать архівні матеріали ЦДАВО України у переважній більшості випадків, коли за результатами ревізій підприємств цукрової монополії (офіційно цукрова монополія була запроваджена 07.05.1918) на території України у 1918-1919 рр. встановлювались факти розкрадань, незаконних розтрат матеріальних цінностей саме місцевими органами поліції здійснювалося розслідування у формі дізнання зі складанням процесуальних документів у вигляді протоколів дізнання.

Так за даними протоколу дізнання від 14.06.1918, складеного помічником наглядача Балковським, за результатами ревізії Черкаського рафінадного заводу був виявлений факт незаконної реалізації дирекцією заводу 49325 пудів рафінаду на вимоги місцевого заводського комітету з метою виплати робочим заробітної платні. Зазначені дії адміністрація заводу обґрунтовувала відсутністю твердої влади на місцях і оголошенням влади радою робочих і солдатських депутатів. У резолюції загального зібрання робітників заводу від 17.01.1918, яка додавалася до протоколу дізнання, зазначалася вимога до директора заводу не виконувати наказ Міністра фінансів УНР щодо заборони продажу рафінаду. За протоколом дізнання від 21.06.1918, складеного помічником наглядача Дахневичем, за актом ревізії Махаринецького цукрового заводу Київської губернії був виявлений факт незаконної реалізації 1625 і 6041 пудів цукру за вимогою 23.01.1918 адміністрації і комітету робочих заводу з метою виплати заробітної платні.

У випадках безоплатної (або по собівартості) реквізиції цукру німецькою, австро-угорськими військовими владами з українських заводів протоколи дізнання, в порядку передбаченому СКС 1864 р., як правило не складалися, а Міністерством Продовольства, Міністерством Фінансів до МЗС направлялися відповідні листи, які потім переадресовувалися до німецької військової влади з пропозиціями про необхідність сплати за реквізований товар.

За даними Протоколу засідання дорадчого комітету при Цукровому Департаменті Міністерства продовольчих справ УД від 22.07.1918, у якому брали участь, зокрема представники Державного Контролю і Контольної палати, обговорювалося питання незаконних реквізицій цукру німецькими військовими частинами. Зазначалося, що за даними німецького командування однією з умов прибуття німецьких військових частин до України було продаж цукру по собівартості, про що не було відомо Міністерству продовольчих справ. При цьому німці вимагали про відпуск 4 млн. пудів цукру на рік, що за підрахунками Міністерства мало б задовольняти 5 млн. німецьких військових, але такої кількості німців не було в Україні, що на думку Міністерства свідчило про переправлення такого цукру до Німеччини з метою його подальшого перепродажу. Представник МЗС запевняв, що йому не відомо про такі умови перебування німців на території України. Крім того зазначалося, що українською владою не були вжиті жодні заходи з питань німецьких реквізицій цукру, питання мало розв’язуватися дипломатичним шляхом.

Так загальний обсяг незаконних реквізицій в період з 10.08.1918 по 17.09.1918 за даними міністра складав понад 500 тис. пудів цукру і 500 тис. пудів чорної патоки. Крім того німцями було накладено арешт на 1.3 млн. пудів цукру для майбутньої реквізиції за договором з УД. Такі дії викликали перебої з постачанням цукру всередині України, через що МЗС прохали вжити заходів щодо припинення самочинних реквізицій без порозуміння з Українським урядом цукру і патоки. За даними відомості Мінфіну у 1918 р. по 24 українським цукровим заводам німецькими та австро-угорськими військовими владами було незаконно реквізовано 2 млн. 965 тис. пудів цукру, інколи із випадками застосування інтервентами насильства. За даними доповіді від 18.11.1918 Міністерства фінансів щодо припинення таємного вивозу цукру до Радянської Росії зазначається про існування у 1918 році певної корупційної схеми, коли незважаючи на пряму заборону вивозу цукру за кордони України, окремі Австро-німецькі військові частини отримують ордера Мінфіну на відпуск цукру для своїх потреб, проте такі ордера отримуються на руки приватними особами, які у подальшому пред’являють їх на відпуск прикордонним з Росією цукровим заводам. Далі гужовим засобом цукор відвозився до прикордонних залізничних станцій на території Радянської Росії. Комерційна складова цієї схеми полягала в наявності різниці вартості рафінаду в УД (120 руб/пуд) і Радянській Росії (1200-1300 руб/пуд), що на одному вагоні вимірювалося у сумі понад 1 млн. руб. Окрім фактору військової деморалізації подібна незаконна торгівля з супротивником, за даними Мінфіну призводила до несплати до бюджету виїзного мита. Через це пропонувалося призупинити виконання ордерів на відпуск цукру та створити у Києві спільно з німецьким командуванням центральний орган щодо обліку і розподілення відпуску цукру.

З іншого боку, УД під час тимчасового миру з Радянською Росією (оснований на договорі від 12.06.1918 про встановлення нейтральної зони розмежування) на офіційному рівні укладала бартерні угоди з організаціями РРФСР, зокрема, щодо продажу українського хліба в обмін на паливно-мастильні матеріали і мішки. Так, торгівельне представництво РРФСР у м. Києві 09.09.1918 надало листа уповноваженим особам від Ради з’їздів мірошників в Петрограді з дорученням здійснити купівлю в обсязі 1.3 – 1.5 млн. пудів муки для нужд Радянської Росії в обмін на 3.5 млн. мішків і 300 цистерн паливно-мастильних матеріалів за погодженням з Міністерством продовольства УД і представництвом Центральних Держав. У свою чергу віце-президент Вищої Української Продовольчої Ради, призначений урядом Німеччини відповідно до міждержавної угоди, листом від 25.10.1918 письмово погодив пропозицію видачі зерна для обміну з ворожою стороною.

У дні зайняття Києва військом Директорії УНР на підставі припису Головного Польвового Контролера проводилася ревізія від 13.12.1918. Була досліджена облікова документація щодо використання 1 млн. рублів, що надавалися Воєнному Міністру генерал-лейтенанту Щуцькому. Встановлено, що за резолюцією Головнокомандувача (Головнокомандувач арміями фронту УД граф Келлер) зазначені кошти були видані на придбання запасів і предметів у німецького інтендантства. 28.11.1918 до Головнокомандувача був поданий доклад з грифом цілком-таємно щодо зміни цільового призначення цих коштів на секретні потреби за бездокументальним провадженням, який за резолюцією графа Келлера погоджено. 21.12.1918 за результатами ревізії Комісар Польового Контролю Сімонів звернувся з листом до Комісара Військового Міністерства з проханням з’ясувати на що було витрачено зазначені кошти і повернути решту невитраченої суми у Державну Скарбницю. За даними листа Сімоніва від 21.12.1918 до Комісара Міністерства Судових Справ було зазначено про те, що Щуцький заарештований, а 1 млн. карб. було витрачено на підкуп німецьких офіцерів і німецьких солдат з німецького “совдепа” з метою, надання допомоги Гетьманському уряду проти військ Директорії. За даними рапорту старшого ревізора Шереметинського від 14.12.1918, що містив гриф цілком-таємно, підкуплені генералом Щуцьким німецькі військові мали б вплинути на німецькі війська, з метою збереження німцями нейтралітету під час виступу Петлюри.

Наводячи більш сучасні приклади використання результатів ревізії у кримінальному процесі не можу оминути матеріали виправдувального вироку від 29.03.2011 р. у справі №1-67/2011 відносно на той час начальниці КРВ в м. Жовті Води Лідії Гаврилової, яка з 2015 р. очолила Держаудитслужбу. Майбутня голова Держаудитслужби Лідія Гаврилова у 2011 році обвинувачувалася за за ч.1 ст. 366, ч.2 ст. 368 КК України. Судом встановлено, що у відділі освіти перевірялось використання коштів субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на соціально-економічний розвиток регіонів. На початку проведення вказаної зустрічної звірки у начальника КРВ в м. Жовті Води, за даними сторони обвинувачення, виник умисел на внесення до довідки про результати зустрічної звірки у СПД Буренка В.В. завідомо неправдивих відомостей про завищення вартості виконаних робіт, шляхом складання декількох довідок про результати зустрічних звірок з кінцевою метою примусити СПД Буренко В.В. надати хабар. За даними слідства 06.03.2009 р. обвинувачена Гаврилова вдруге особисто підписала завідомо неправдивий офіційний документ - довідку №7 від 10.03.2009 р. про результати зустрічної звірки, а 07.03.2009 в приміщенні магазину «Ювілейний» отримала хабар, у вигляді плазмового телевізору A410 вартістю 7900 грн. за ціною 6500 грн. Після цього, 11.03.2009 р. обвинувачена вчетверте особисто підписала офіційний документ, що став в подальшому невід’ємною частиною акту ревізії. В судовому засіданні підсудна пояснила, що попередні три довідки які по черзі згодом передруковувалися, були робочими варіантами, а сама довідка не є офіційним документом, контрольним заходом, не оскаржується в суді, оскільки дані викладені в довідці фіксуються в акті ревізії, який не змінювався. Судом встановлено, що з правової точки зору більш обґрунтованими є саме дані викладені в попередніх трьох варіантах довідок, а не в останній довідці, яка увійшла до акту. Але вказана оцінка та обставини виходять за межі обвинувачення Гаврилової Л.В., зауваження до акту ревізії були розглянуті, та вказаний акт не був оскаржений.

Проблеми з Законом не оминули пані Лідію Гаврилову й під час її знаходження на посаді очільниці Держаудитслужби. Так, вона відмітилася під час дахування (шляхом здійснення перепон у виході її підлеглих на планові та позапланові заходи інспектування держпідприємства очолюваного її чоловіком) незаконної діяльності власного чоловіка Володимира Гаврилова, який у 2014-2015 рр. був директором ДП «Укртранснафтопродукт».

Також щодо пані Гаврилової у 2018 році НАБУ здійснювалося досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо незаконного збагачення. Під час обшуку житлових приміщень детективами НАБУ були виявлені дорогі меблі, техніка, золоті злитки та готівку – в сумі 112,8 тисяч доларів та 8,5 тисяч євро. Справу в цій частині ВАКС закрив, оскільки Конституційний Суд визнав неконституційною ст. 368-2 ККУ про незаконне збагачення.

Повертаючись з минулого у сьогодення відмітимо, що у 2014 році український законодавець вирішив обмежити повноваження прокурора і слідчого у призначенні ревізій та перевірок під час досудового розслідування. Законом України 1697-VII від 14.10.2014 р. було виключено із ст. 36 і 40 КПК України право прокурора і слідчого призначати ревізії і перевірки в порядку, передбаченому законом. Проте відповідне право Законом було залишено за судом у кримінальному провадженні. Так, відповідно до положень ст. 11 Закону № 2939-ХІІ позапланова виїзна ревізія може здійснюватися лише за наявності підстав для її проведення на підставі рішення суду. Позапланові виїзні ревізії суб'єктів господарської діяльності незалежно від форми власності, які не віднесені цим Законом до підконтрольних установ, проводяться органами державного фінансового контролю за судовим рішенням, ухваленим у кримінальному провадженні. І якщо протягом 2015-2017 рр. (після внесення відповідних змін до КПК щодо позбавлення права слідчого/прокурора призначати ревізії, перевірки), згідно з даними ЄДРСР, слідчі судді під час розгляду клопотань слідчих, прокурорів про надання дозволу на проведення ревізії в порядку передбаченому Законом № 2939-ХІІ у більшості випадків задовольняли відповідні клопотання (за умов дотримання відповідних вимог), у 2020 році за даними ЄДРСР ми бачимо протилежну картину.

Окремими суддями Верховного Суду під час розгляду відповідних справ приймалися окремі думки з питань призначення позапланових виїзних ревізій (перевірок) у кримінальному провадженні, з якими автор може цілком погодитися. Так, у провадженні № 51-499ск17 суддя Григорєва І.В. посилається на положення Закону № 2939-ХІІ від 26.01.1993 та думку з листа ВССУ від 01.09.2017, які підтверджують повноваження слідчого судді щодо надання дозволу на проведення позапланової виїзної ревізії у кримінальному провадженні. У справі 243/6674/17-к суддею Антонюк Н.О. ухвалено окрему думку, згідно якої, через приписи ст. 309 КПК України забороняється оскаржувати в апеляційному порядку у т.ч. ухвали слідчих суддів з питань призначення позапланових виїзних ревізій (перевірок), оскільки підхід законодавця є абсолютно виправданим, враховуючи мету застосування відповідних дій і часові рамки «обмеження прав». Автор, у свою чергу, приєднується до подібних окремих думок суддів Верховного Суду з приводу таки наявності на даний час повноважень слідчих суддів надавати дозвіл на проведення позапланової виїзної ревізії. Звертаємо увагу на те, що не зважаючи на відсутність у КПК України повноважень й порядку розгляду слідчими суддями відповідних клопотань, відповідно до ч. 2 ст. 1 КПК України, кримінальне процесуальне законодавство України складається у тому числі і з інших законів України, до яких відноситься й Закон № 2939-ХІІ від 26.01.1993, яким у свою чергу передбачено право слідчого судді приймати відповідні судові рішення з питань проведення позапланових виїзних ревізій у кримінальному провадженні.

ginyan.jpg
Виктор НЕГАНОВ

Если вы заметили орфографическую ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

Хотите первыми узнавать о главных событиях в Украине - подписывайтесь на наш Telegram-канал



25 мая 2022
больше новостей
delta = Array ( [1] => 0.00033402442932129 [2] => 0.10675001144409 )