У травні, майже через рік після закінчення Другої світової війни, вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли прапор Перемоги над Рейхстагом – капітану В. Давидову, капітану С. Неустроєву, молодшому сержанту М. Кантарії, сержанту М. Єгорову старшому лейтенанту К. Самсонову... Чотирьом росіянам і одному грузину. Українців серед героїв не виявилося. Однак фронтовики, яким вдалося вціліти після штурму Берліна, стверджували інше: не все так було, як запевняє офіційна пропаганда. Українці, власне і поставили своєрідну крапку у перемозі над Німеччиною.
ПРАПОР №5
За офіційною версією, зафіксованою у більшості енциклопедій та довідників, прапором Перемоги вважається червоне полотнище з серпом і молотом під номером 5, що замайоріло над куполом Рейхстагу близько одинадцятої вечора 30 квітня 1945-го року, нібито завдяки героїзму сержанта М. Єгорова та молодшого сержанта М. Кантарії.
Взагалі-то, з Москви до Берліна спеціальним літаком було доставлено 9 прапорів, тобто по одному на кожну дивізію 3-ї ударної армії, яка штурмувала столицю Німеччини. Яка з них, мовляв, захопить Рейхстаг, та й встановить на його куполі прапор. Отож уся слава – саме їй, а тим, хто встановив, – велика честь.
Капітан Степан Неустроєв, батальйон якого й штурмував Рейхстаг, у своїх мемуарах згадує, що були й інші прапори. Кожне відділення, взвод, рота встановлювали їх у місцях, де вони розташовувалися.
Виготовляли їх з багряного шовку, добутого в німецьких крамницях, червоних німецьких перин...
«Прапор П’ятницького встановив Петро Щербина на колоні парадного під’їзду, прапор другої роти Ярунов наказав встановити у вікні на Королівську площу...»
Однак представників командування Армії це не влаштовувало. За словами комбата, було наказано закріпити на куполі саме прапор військової ради армії під № 5... Його й понесли до Рейхстагу Єгоров і Кантарія, але не самі, а із замполітом могутньої статури Олексієм Берестом.
«... Берест, Єгоров і Кантарія направилися до східців, які вели на горішні поверхи, – пише колишній комбат. – Звідти майже одразу почулася стрільба й гуркіт від вибухів гранат. Минуло півгодини. Берест і розвідники не поверталися... Стрільба нагорі затихла, але від Бранденбурзьких воріт і з парку Тиргартен фашисти вели кулеметно-автоматний вогонь по даху Рейхстагу... Хвилини минали повільно. І ось на східцях почулися кроки. Так може ходити лише Берест. Олексій Прокопович доповів: «Прапор Перемоги встановили на бронзовій скульптурі, на фронтоні головного під’їзду. Прив’язали пасками. Не відірветься. Простоїть сто років».
ЯСНО, ЩО ДІЛО ТЕМНЕ
Українцям в усі історичні часи не таланило на героїв... Так були у нашому краї люди, які будували церкви, школи, віддавали життя за майбутню незалежну Україну, але якось так виходило, що саме цим вони не могли догодити королям, царям чи генсекам. Така доля представників під’яремної нації: якщо ти за свій народ, його незалежність, то обов’язково проти когось.
З прапороносцями нібито склалася інша ситуація: і П’ятницький, і Щербина, і Берест, про яких згадує комбат, воювали під тими прапорами що потрібно, у ніяких ОУН-УПА не були замішані, а теж не були достойно увінчані переможними лаврами. Тут ясно, що діло темне і лише можна здогадуватися чому.
Першим з «будинку Гімлера» до Рейхстагу кинувся Петро П’ятницький і на очах однополчан наштовхнувся на кулю... Здавалося, найкраща кандидатура – мертвий герой. Що йому не приписуй, усе стерпить. Однак мав він у біографії одну «пляму»: молодший сержант побував у полоні. Отож чи підходив такий на роль героя?
Полковий прапор П’ятницького підхопив Петро Щербина (про цей епізод розповідається в 5 томі «Истории Великой Отечественной войны») й першим закріпив його на колоні фасаду Рейхстагу. А командуванню, як можна судити зі спогадів Степана Неустроєва, хотілося, щоб на куполі майорів прапор №5 саме військової ради Армії.
До Олексія Береста не підкопаєшся: сумський хлопець, що добровільно пішов в армію, пройшов фінську війну. В Другу світову виріс від сержанта до замполіта, старшого лейтенанта. Член партії... Це він підсаджував Єгорова і Кантарію, допомагав їм перебратися через розбиті східці, підставив плечі, коли один з бійців прив’язував прапор до скульптури на даху... Та був обійдений найвищою нагородою.
Існує версія, що Жуков (за іншою версією – Сталін) власноруч викреслив Щербину і Береста зі списків.
Кажуть, тому що «малороси». З іншого боку, коли багато героїв, мовляв, то який це героїзм! Отож обрали, як співається у пісні, «российского героя, грудью защитившего страну», а у напарники йому дали грузина як земляка «батька народів». Третій, та ще й українець, був зайвим.
ДОЛЯ – НА КОНІ
Кажуть, що долю і на коні не об’їдеш. А от вона може обскакати кожного. Особливо того, хто добивається правди. Петрові Щербині ця правда врешті-решт вилізла боком. Довиступався у рідних Скельках на Запоріжчині, що його спочатку почали викликати до КДБ, а потім зробили брехуном. І так обпекли клеймом душу фронтовикові, що покинув рідні місця й перебрався жити до Костроми. Там він і дожив віку, виховав двох синів.
Олексій Берест ще деякий час служив у Німеччині. Завітавши під час відпустки на Батьківщину захворів на тиф. Лікували його в Ростові-на-Дону, де він познайомився з майбутньою дружиною. Демобілізувавшись, перебрався жити до неї, в Ростовську область.
Неправда не давала йому спокою, як і Петрові Щербині.
Писав у різні інстанції, як встановлював прапор на Рейхстазі. Не забув про епізод, як потім вів переговори з есесівцями, а ті прострелили кашкет парламентареві. Однак ні свідчення очевидців, ні фотографії, ні інші документи не бралися до уваги. Герої були затверджені офіційно, а тут якийсь Берест зі своєю правдою. Його попереджали: очолюєш кінофікацію, ніхто тебе не чіпає, то й сиди собі нишком, інакше покажемо, де Макар телят не пас.
У 1953 році його викличуть на допит. Можливо, усе скінчилося б тихо-мирно, якби слідчий не зачепив за болюче: який ти, мовляв, фронтовик, может за спинами відсиджувався. Двометровий велетень Берест, який з легкістю тримав на плечах Єгорова і Кантарію, коли ті прив’язували прапор, викинув слідчого у вікно. Разом зі стільцем. За це і відбув майже три роки Колими. Слідчий потім виправдовувався: «Мені так наказали, мовляв, або «сяде» він, або ти». Повернувшись із «тюряги», Олексій Берест, працював на «Ростсельмаші».
Доля ще раз, але в останнє, дала йому шанс стати героєм. Ювілейного 1970 року, 5 вересня він повертався з дитячого садка разом з онуком. Раптом побачив, як дівчинка, вирвавшись з рук матері, біжить через рейки. Він встиг відштовхнути її, але сам потрапив під колеса... Було йому 49 років. Лише у 2005 році Президент Ющенко удостоїв його звання Героя України.
У тихих променях слави прожив життя Мілетон Кантарія. І лише Михайло Єгоров жив напропалу. Їздив по всьому Радянському Союзу, ділився спогадами, у яких не було місця для Береста й інших фронтових побратимів. Скрізь йому наливали, і він не відмовлявся. А, можливо, таким чином присипав власне сумління.
Ювілейного 1975 року, на 30-річчя Перемоги йому подарували «Волгу» – ГАЗ-24. На той час це була найшикарніша машина. Проїздив він на ній, кажуть, всього місяць. Мчав невідомо куди і на максимальній швидкості злетів з траси.
... Було йому 53.